Живучи і навчаюсь у Львові, Богдан-Ігор Антонич активно включився у літературне та громадське життя столиці Західної України, був членом гуртка студентів-україністів при Науковій секції Товариства «Прихильників освіти». Нюанси української мови вивчав так наполегливо, що зачитувався словниками, лінгвістичними підручниками, творами поетів Радянської України. І сьогодні ми визнаємо його як українського поета світової величини, правда, ще до кінця не пізнаного…

6 липня львів’яни відзначили 75-і роковини з дня смерті Богдана-Ігоря Антонича. На Янівському цвинтарі, де похований  27-річний поет, прозаїк і публіцист, зібралися представники громадськості, львівські видавці, гості із села Бортятин Мостиського району, де мешкала родина Антоничів і де нині діє музей-садиба поета. 

Діти з Бортятинської школи, які відвідують гурток-студію «Друзі Антонича» при музеї, читали поезію свого великого земляка. Теплі слова про поета виголосили завідувач  музеєм-садибою Антонича Ольга Дядинчук, керівник літературної студії при музеї Зеновій Филипчук, представник товариства «Лемківщина» у Львові Андрій Тавпаш, голова Асоціації книговидавців Михайло Ватуляк, директор видавництва «Каменяр» Дмитро Сапіга, який подарував дітям нові видання.

Літературне свято за участю юних поетів із гуртка «Друзі Антонича» продовжилось у селі Рокитному – в заміській  садибі відомого львівського поета і громадського діяча Романа Лубківського, – який доклав чимало зусиль для створення музею-садиби Антонича у Бортятині. 

Діти  у невимушеній атмосфері спілкувалися  із «справжнім поетом», читали вірші Антонича і свої перші проби пера. Звичайно, підтримка і тепле слово Романа Лубківського  можуть бути визначальними для подальшої долі юних поетів. Вони запам’ятають і цю невимушену атмосферу, і дерев’яну альтанку з портретом Антонича, смачний суп, яким їх частували тут, і, мабуть, собаку Цезаря, який весь час сидів біля них і теж, здається, слухав  поезію. Усе розумів, тільки не вмів декламувати…

Фото: Йосип Марухняк