Львівська облрада 25 років тому відродила релігійні свободи (ЧАСТИНА 1)

Однак далі в ухвалі сесія районної Ради постановляє: “…3. Враховуючи довготривалі міжконфесійні конфлікти, вважати не діючими церкви в селах Чолгині,  Немирів, Молошковичі, Велике Поле, Вороців, Грушів, Нагачів, Дрогомишль, Страдч, Прилбичі, Роснівка, Чернилява, Рокитно, громади яких не заключили договір із райвиконкомом на оренду церкви”.

Таке формулювання не відповідало ухвалі президії Львівської обласної Ради (19 грудня 1990 р.), яка передбачала закриття церков, а навіть зняття з реєстрації релігійних громад, які порушують чинне законодавство і ухвали Ради. Тому після відповідного подання прокуратури району V сесія I демократичного скликання Яворівської районної Ради 17 квітня 1991 р. ухвалила внести зміни у п. 3 згаданої ухвали. Тепер вона отримала редакцію: “Враховуючи довготривалі міжконфесійні конфлікти, направити подання у Львівський облвиконком для прийняття рішення про закриття церков у селах Чолгині, Немирів, Молошковичі, Велике Поле, Вороців, Грушів, Нагачів, Дрогомишль, Страдч, Прилбичі, Роснівка, Чернилява, Рокитно”.

Деякі органи місцевої влади надсилали перекручені дані про релігійну ситуацію на місцях. Наприклад, виконком Мостиської районної Ради представив інформацію (5 березня 1991 р.), що не відповідала справжньому стану речей у районі. Зокрема, повідомлялося, що з метою врегулювання міжконфесійного конфлікту тут закрито 15 церков, а насправді це стосувалося тільки одного храму. Натомість, у 14 населених пунктах релігійні громади, що володіли храмами, бойкотували ухвали місцевої влади, чинили опір проведенню почергових богослужінь. В інформації йшлося про наявність конфліктів між релігійними громадами у 8 селах, а насправді вони сталися у 27 населених пунктах. Очевидно, що таке окозамилювання видавало бажане за дійсне, дезінформувало керівництво області та громадськість стосовно істинної релігійної ситуації, заважало вирішенню непорозумінь між релігійними спільнотами, налагодженню толерантних відносин між людьми.

26 вересня 1990 р. Президія Верховної Ради Української РСР прийняла Указ “Про внесення змін до “Положення про релігійні об’єднання в Українській РСР”, у п. 17 якого йшлося: “Служителі культу можуть приступити до своєї діяльності після їх реєстрації в порядку, встановленому Радою в справах релігій при Раді Міністрів УРСР”. Звичайно, з позиції сьогоднішнього дня таке нововведення виглядає певним анахронізмом, може вважатися відгуком минулого. Але за тих часів воно відіграло свою позитивну роль. Адже повсюдним явищем на той час було масове відкриття церков, їх освоєння релігійними громадами. До практики богослужіння, проведення інших церковних відправ інколи вдавалися особи далекі від Церкви Христової. Траплялися випадки, коли один і той же священик відправляв Служби Божі у Церквах, до яких сам не належав, тому й не мав відповідного благословення, а, отже, дозволу правлячого архієрея. Такі випадки зафіксовано в Миколаївському, Сокальському, Старосамбірському, Яворівському та інших районах області. Вимогу зазначеного Указу в частині реєстрації священиків підтримала й президія Львівської обласної Ради.

Уповноважений Ради у справах релігій по Львівській області 15 листопада 1990 р. надіслав відповідні листи митрополитові Київському і Галицькому УАПЦ Іоанну (Бондарчуку) та єпископу Львівському і Дрогобицькому УПЦ Андрію (Гораку). Тут висловлювалося прохання зобов’язати священнослужителів (протопресвітерів, протоієреїв, ієреїв, архімандритів, архідияконів, протодияконів, дияконів, іподияконів, дяків, ігуменів, ієромонахів і всіх прирівняних до них) здійснити реєстрацію в органах державної влади. Нагадувалося, що для цього священнослужитель мав особисто прибути до апарату уповноваженого Ради з відповідними указами правлячих архієреїв, а настоятелі церков, крім цього, повинні мати договори-оренди приміщення храму, укладені між міським чи районним виконкомом і фундаторами релігійних громад.

 

На жаль, церковні уряди на місцях поставилися до державної реєстрації священнослужителів далеко неоднозначно. Про це, зокрема, свідчить те, що станом на 1 березня 1991 р., в уповноваженого Ради в справах релігій зареєструвалося лише 100 священиків УГКЦ, 132 – УАПЦ та 31 – УПЦ. Можливо, однією з причин ігнорування запропонованих змін було упереджене ставлення до праці відповідної радянської структури в минулому, а може певний страх, або ж навпаки, свідоме уникнення співпраці з нею. Адже в радянські часи апарат уповноваженого у справах релігій був провідником, а то й виконавцем численних переслідувань віруючих за релігійні переконання людей, їх участь у богослужіннях, релігійних святах, обрядах, таїнствах.

Заодно слід ще раз наголосити, що реєстрація священиків відбувалася лише при представленні ними указів від правлячих архієреїв із урахуванням договору-оренди і договору на спільне користування храмом. Якщо такі документи були відсутні, то священика реєстрували лише на населений пункт, що був вказаний в указі відповідного єпископа, без зазначення спірної культової споруди. Це означало, що священик мав право задовольняти духовні потреби віруючих у їх квартирах, будинках, інших приміщеннях, а також просто неба.

Зрозуміло, що у кожному конкретному селі чи місті релігійна ситуація вимагала особливо обережних, зважених дій місцевих владних структур. В той же час їх працівники ще не мали належного досвіду вирішення міжконфесійних проблем. Натомість кількість релігійних громад постійно зростала, тому культових споруд катастрофічно бракувало. Наприклад, станом на 14 лютого 1991 р., у Дрогобичі було тільки 2 храми, здатних задовольнити духовні потреби віруючих, а вже діяли 6 релігійних громад. Орган місцевої влади запропонував релігійним громадам реставрацію недіючих храмів та будівництво нових. Зокрема, у місті почалася реконструкція церкви свв. апп. Петра і Павла (вул. Стрийська, 3), одночасно були видані проектні завдання на будівництво 3 нових храмів. Дрогобицька міська Рада, її президія та виконавчий комітет прийняли 6 ухвал стосовно реєстрації релігійних громад, конфесійної переорієнтації і таємного опитування віруючих, закріплення за громадами церков та охорону храмів – архітектурно-мистецьких та історичних пам’яток, а також перспектив зведення нових церков. До вирішення непорозумінь та мінімізації загострень на релігійній підставі у місті залучалися осередки Товариства української мови імені Т. Шевченка “Просвіта”, Народного Руху України, “Меморіалу”, науково-педагогічні працівники навчальних закладів Дрогобича, а також правлячі ієрархи та священики діючих у місті Церков та релігійних організацій.

Принципово-важливим кроком у державно-правовому забезпеченні права громадян України на вільний вибір особистого ставлення до релігії, гарантії свободи віровизнання було прийняття 23 квітня 1991 р. Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації”. Цей Закон вперше в історії Української державності визнав суб’єктами права поряд з іншими релігійними організаціями і релігійні громади, статути яких зареєстровані у встановленому порядку, гарантував їм судовий захист у разі порушення майнових прав.

18 червня 1991 р. Львівський облвиконком прийняв ухвалу на виконання Постанови Верховної Ради України “Про порядок введення в дію Закону Української РСР “Про свободу совісті та релігійні організації” від 23 квітня 1991 р. на території Львівської області”. В ухвалі, як і у всіх попередніх стосовно зазначеної проблеми, знову пропонувалися механізми правового врегулювання міжконфесійних конфліктів, залучення судових органів до вирішення майнових спорів. Нарешті, 12 липня 1991 р. VII сесія Львівської обласної Ради народних депутатів I демократичного скликання у зв’язку із введенням у дію Закону Української РСР “Про свободу совісті та релігійні організації” прийняла ухвалу “Про припинення чинності ухвал обласної Ради та її Президії”. Йшлося, по-перше, про припинення чинності пп. 3,4,5,6 ухвали I-ї сесії Львівської обласної Ради від 4 травня 1990 р. “Про релігійні конфесії на Львівщині”. По-друге, про скасування ухвали тієї ж сесії від 22 червня 1990 р. “Про створення арбітражної комісії”. По-третє, скасування ухвал Президії від 7 липня 1990 р. “Про розрядку міжконфесійної напруженості”, а також від 19 грудня 1990 р. “Про порушення при реалізації ухвали обласної Ради народних депутатів від 4 травня 1990 р. “Про релігійні конфесії на Львівщині”. Районним та міським виконкомам області доручалося припинити чинність ухвал, прийнятих на підставі перелічених пунктів, що втратили свою чинність, та ухвал, скасованих у цілому. До речі, у 1992 р. на розгляді обласного суду перебувало 178 скарг релігійних громад, в яких оскаржувалися ухвали облвиконкому і розпорядження голови обласної державної адміністрації.

І все ж Львівська обласна Рада упродовж 1990-1991 рр. намагалася вирішити складні питання державно-церковних і міжконфесійних відносин. Прийнятими ухвалами у багатьох випадках вдалося зняти певну напругу між релігійними громадами, заспокоїти релігійне середовище, започаткувати становлення толерантної громадсько-релігійної думки. Хоча, очевидно, що для остаточного врегулювання конфліктної ситуації були необхідні більш вагомі нормативні акти загальнодержавного характеру. Із прийняттям нового Закону плекалися надії на забезпечення і гарантію свободи совісті та релігійних організацій в державі.

Юрій Боруцький, «Вголос»