Звільнення Ігоря Гулика з "Львівгазу" мляво зблиснуло на інформаційному просторі журналістського тераріуму. Львівські журналісти спокійно і наполегливо продовжують гризти свій бутерброд з маслом. Деякі мріють про ікру. Деякі про її метання. Деякі про спонсора. І лише морально-етичні проблеми очікують на свого Івана Сусаніна.

Мрії мріями, але згідно з опитуваннями нашої громадської думки, журналісти разом з політиками вважаються двома найбрехливішими професіями. Відтак в Україні вимоги до журналістів є трохи полегшеними: порядним вважається вже той, хто не бреше без крайньої потреби.

Тому й минають такі звільнення з місця працевлаштування, як і інколи, втрата годувальника (спонсора) тихо і політкоректно. Це тільки згодом, на форумах кишать гадючники, в яких можна відшукати все генеалогічно дерево жертви форумної атаки та в деталях простежити все її інтимне життя. Хоча, яка тоді інтимність? Мораль в тераріумі – явище релятивне, якщо не сказати – віднесене вітром.

Про це й забувають журналісти, які на ТБ і на радіо, так багато говорять про свободу слова, як голодний про хліб, не задумуючись, проте, що не всі з них вкладають у ці слова той самий зміст. Бо свобода слова – це зовсім не означає, як декому здається, право нести в ефір, що заманеться. Свобода слова передусім пов’язана із високою особистою відповідальністю того, хто відважується на виконання однієї з найважливіших суспільних функцій – формування громадської думки.

Банальність цього твердження лише підкреслює розходження слова і діла у наших любих журналістів. Відповідальність – це слово починає кружляти біля їх носа лише тоді, коли хтось хоче вгризти їх бутерброд. Та й стосується воно, з огляду на попереднє речення, ймовірно не майстрів пера, а злих і поганих людей, які посягають на найсвятіше, що придумала демократія – на журналістів.

Юра Гагарін – герой давно минувших літ. Серце офіцерів у прицілі. Пастухами і доярками бути вже не модно. Єдині герої ери інформаційного суспільства – це журналісти і журналістки.

Але героїзм журналістів, як і свобода слова, як і свобода політичних організацій, набуває змісту лише тоді, коли забезпечує відповідальність владоможців перед тими, над ким ця влада здійснюється, будь-яке інше її трактування – від лукавого і війна з вітряками. Витримувати такі вимоги нелегко. А особливо, у такій країні як наша, де для того, щоб казати правду, або просто не збрехати, дуже часто потрібно мати відвагу. Журналіст же, що б там не казали, це передусім професія, а не покликання, і не всі журналісти геракли і супермени. Вони є людьми на службі і повинні виконувати вимоги, що ставляться до них працедавцями.

Ця проблема професійної лояльності та морального вибору загострюється кожного разу, коли настає момент коли журналіст задає собі питання, а чому власне він має служити, кому чи чому він повинен зберігати вірність. Можна відповісти на це питання цинічно і просто – тому, хто платить.

Але якщо згадати, що журналіст є ще й активним учасником політики, то це питання так просто не вирішується, бо є ще громада і громадянський обов’язок. Смішно і наївно щось комусь радити у наш час – кожен сам робить свій вибір. У кожного своя мораль. Але, будь-ласка, без фанатизму, друзі. Згадайте епіграму поета, якому не завжди знаходиться місце в нашому місті: "Льстецы, льстецы! Старайтесь сохранить и в подлости осанку благородства".

Хоча про яку засторогу фанатизму і мораль може йти мова в такому звичному явищі, як тенденційність у подачі матеріалів? Чудовою ілюстрацією цього, може служити відомий радянський анекдот про висвітлення змагання американського і радянського бігунів. Переміг американець. Радянські коментатори повідомили наступне: "Наш спортсмен прибіг другим, американський – передостаннім”. Формально все сказано правильно, а насправді слухачів обмануто. Цей прийом дуже часто використовують провідні світові інформагентства. Згадайте, наприклад, як висвітлювалася війна в Іраку. Такий спосіб інформування ще називають "етичною рекламою". Різниця між етичною і неетичною рекламою полягає в тому, що неетична реклама використовує неправду для того, щоб обманути публіку, а етична з цією ж метою використовує правду.

Що вже тоді говорити про така дрібницю як плагіат, що процвітає на сторінках львівських ЗМІ? Які має бути тут вирішення морально-етичних проблем у журналістів? І всі вони, напевне, ходять до церкви. Сповідаються. Приймають причастя. Дітей хрестять.

Після таких речей наші ЗМІ продемонстрували лише одне, те, що вони аж ніяк не претендують на звання "героїв" навіть за полегшеними критеріями. Їхня, так би мовити, "розкомплектованість" переходить всілякі межі. Так нахабно в нас ще не крали і не брехали навіть на виборах. Злодій кричить: „Тримай злодія!”. Враження таке, що останні бар’єри впали – дозволено все. Мені цікаво, чи тішаться працівники всіх цих видань тим, як вони гарно придумали і реалізували такий "вдалий" плагіат, чи поздоровляли один одного з успіхом? Якщо так – пропоную їм розповісти про своє творче досягнення своїм матерям. Може, ті їх похвалять.

Звідси й мораль. Любі друзі, покайтесь, бо наблизилось вже Царство Небесне. All You Need Is Love. Love. Love. Love.

фото: beatles.com