Українських патріотів у зросійщеному Луганську, на жаль, небагато. Тому вони всі дуже добре знають один одного і радо вітають кожну молоду людину, яка зрідка поповнює їхні лави. Саме тому про такого патріота, як Снєгирьов, вони вперше почули тільки у 2007 році, коли цей нікому до цього не відомий у патріотичному середовищі пан очолив Луганський обласний осередок ВО «Свобода». Тобто заяви Снєгирьова щодо того, що він у патріотичному русі Луганська з 1988 року, скеровані на те, що львів’яни не в змозі їх перевірити і спростувати. Власне, як й інші.

Снєгирьов розповідає у Львові, що з 1988 року він був активістом товариства «Меморіал», разом з учасниками якого розшукував місця масових поховань жертв сталінських репресій і розкопував їх; через це на нього нібито була порушена кримінальна справа, і лише втручання народних депутатів СССР Юрія Щекочихіна і Євгена Євтушенка припинило над ним розправу. Насправді Дмитро Снєгирьов ніколи не був активістом «Меморіалу», ніколи не брав участі в пошуках тих могил і, відповідно, не розкопував їх. Це стверджує незмінний голова «Меморіалу» в Луганській області Юрій Єнченко; він пояснив, що активістом «Меморіалу» в 1988-1989 рр. був не сам Дмитро, а його старший брат Валерій Снєгирьов.

Заява Д. Снєгирьова про те, що до 1999 року він очолював «Студентське братство», організовував студентські страйки по Луганській області, ущент розвінчується тим, що до 1996 року на Луганщині взагалі не було ніякого «Студентського братства», а 1996-го його створив і очолив Володимир Щербаченко, який керував цією організацією до 2001 року. Зі слів В. Щербаченка, Дмитро Снєгирьов ніколи не був членом «Студентського братства».

Ніхто з луганських активістів руху «Україна без Кучми» і Помаранчевої революції не бачив Снєгирьова на протестних мітингах ні 2001, ні 2004 року (про що він запевняв львів’ян на своїй прес-конференції 14 серпня ц.р.).

Снєгирьов хвалиться тим, що на його кошти на Луганщині збудовано два храми церкви Київського патріархату, а також три (а за іншою його версією, аж чотири) українські бібліотеки. Але, крім Снєгирьова, ніхто з патріотів про ті церкви та бібліотеки на Луганщині не знає. Тож, ставиться під великий сумнів саме існування цих закладів.

До своїх особистих досягнень Снєгирьов відносить демонтаж 2008 року так званого «Пам’ятника жертвам ОУН-УПА на Луганщині». А правда полягає в тому, що цей ганебний для України пам’ятник луганська влада як установила 2008 року, так він сьогодні й стоїть у центрі Луганська, анітрохи не пошкоджений.

Своїй «націоналістичній силі» він приписує недопущення встановлення пам’ятника Катерині ІІ у центрі Луганська. Але на громадських слуханнях у Луганській міській раді, які проходили 13.12.2011 р. і які вирішували долю пам’ятника у сквері Пам’яті, Дмитра Снєгирьова взагалі не було. Усі в Луганську знають, що саме того дня завдяки згуртованості громадськості, яка протестувала проти пам’ятника Катерині, влада не посміла прийняти рішення про встановлення пам’ятника цій російській цариці.

Собі особисто приписує Снєгирьов ще один «подвиг»: каже, що саме з його подачі Іоанікія – Митрополита Луганського та Алчевського (за словами Снєгирьова, «українофоба, який вогнем і мечем випалював усе українське на Луганщині») – зняли з посади. Насправді факту його зняття передували численні письмові скарги на московських священиків від парафіян УПЦ МП з Луганщини у вищі релігійні інстанції, а також серія викривальних публікацій-розслідувань щодо цього митрополита луганського журналіста Олега Перетяки в місцевій пресі.

Ніхто з нас не чув про такого борця за українську мову в школах області, як Д. Снєгирьов. Справді, в лисичанській школі № 3 місцева влада намагалася перевести україномовний 4-й клас на російську мову навчання, але зусиллями батьків і, частково, активістів ВО «Свобода» цей клас зберіг свій україномовний статус. Але Снєгирьов на той час уже не був у «Свободі» і ніякої участі в акції з захисту цього українського класу не брав.

Тож, ураховуючи реальну «патріотичну» діяльність пана Снєгирьова в Луганську, місцевій владі не було жодного сенсу нищити його бізнес та бити його російськомовну дружину (чим хизується цей «супернаціоналіст» на львівських телеканалах).

Але навряд чи він похизується ось такими фактами, відомими в українських патріотичних колах Луганщини:

1. Три роки тому представникам Луганської крайової козацької організації «Лугарі» Снєгирьов пообіцяв допомогти зареєструвати луганський міський осередок цієї організації. Сказав, що його юрист зробить це за 800 гривень. Козаки зібрали й віддали ті гроші Снєгирьову, після чого він зник на півроку і не відповідав на їхні телефонні дзвінки. Однак той юрист при зустрічі сказав, що справді, така розмова про реєстрацію осередку в нього зі Снєгирьовим була, але мова йшла не про 800, а про 500 гривень, які він так йому і не дав. У результаті осередок ці люди так і не зареєстрували, а гроші Снєгирьов «лугарям» так досі й не повернув.

2. Кілька років тому Снєгирьов як обласний очільник «Свободи» через свої численні виступи в луганських ЗМІ добився реставрації пам’ятника… більшовикам та червоноармійцям у Луганську під назвою «Гостра Могила». Погодьтеся, що це дуже «актуальна» справа як для керівника обласного осередку «Свободи», котра навіть не приймає до своїх лав колишніх комуністів!

3. Не цурається Снєгирьов і відвертого плагіату. Так, у київській газеті «День» від 4 липня 2009 р. новопсковський краєзнавець Василь Каплунов у статті «Етапи драматичного розмежування. Східні кордони України року 1918: становлення, захист, розвиток» (http://www.day.kiev.ua/290619?idsource=276386&mainlang=ukr) розповів про перебування на півночі Луганщини в 1918 році Запорозького корпусу армії УНР. Цю саму статтю слово в слово вже під назвою «Запорізький корпус на охороні східного кордону незалежної України в 1918 році» (http://geroika.org.ua/zaporizkyj-korpus-na-ohoroni-shidnoho-kordonu-nezalezhnoji-ukrajiny-v-1918-rotsi/) Снєгирьов надрукував 18 лютого 2011 року під своїм авторством – без жодного посилання на її справжнього автора.

4. Пан Снєгирьов у своїй громадській діяльності показав себе як хвалько, брехун і безвідповідальна людина. Наведемо для підтвердження цього такі факти:
– Будучи керівником луганської «Свободи», він кілька років тому запропонував на місці зламаного кимось дубового хреста на Гайдамацькій могилі біля села Можняківка Новопсковського району (у тій могилі 1918 року були поховані вояки Запорозького корпусу УНР – гайдамаки і січові стрільці) установити кам’яний козацький хрест. Сказав, що нібито йому для цього виділили гроші в Києві. Та замість цього Снегірьов вирішив привезти до Можняківки залізного хреста і встановити його під телекамерами луганських журналістів. Але місцеві патріоти відмовились від такого «подарунка» (оскільки металевий хрест тут же буде спиляний шукачами металобрухту), і сказали, що навіть не пустять його з таким «подарунком» на територію села;

– Після того, як Д. Снєгирьов побував у музеї «Шевченкова світлиця» в Білолуцькій гімназії, що в Новопсковському районі нашої області, він пообіцяв місцевим освітянам подарувати для обладнання світлиці меблі – 25 стільців і столи. Довгоочікувані обіцянки Снєгирьова завезти-таки ці меблі закінчилися тим, що привіз він всього 6 стільців, які ніяк не змінили ситуацію з обладнанням світлиці на краще;

– У Новопскові жив старенький упівець Мирослав Одинський (він у 1944-1945 рр. воював в УПА на Івано-Франківщині). Після знайомства з ним «свободівець» Д. Снєгирьов пообіцяв цьому чоловікові дістати й оплатити йому путівку в санаторій, де лікують органи опорно-рухового апарату. У результаті М. Одинський отримав від Снєгирьова аж 20 гривень, а путівки від нього так і не дочекався;

– За словами голови громади УГКЦ міста Красний Луч (церква Святих Петра і Павла) Олександра Сального, кілька років тому Д. Снєгирьов як бізнесмен і керівник обласної «Свободи» обіцяв матеріально підтримати цей український осередок – виділити на опалення приміщення 500 гривень. Як кажуть, обіцянка – цяцянка, ніякої допомоги від нього греко-католики так і не дочекалися.

Не гребує цей «луганський патріот № 1» за першої-ліпшої нагоді облити брудом у місцевій пресі справжніх подвижників української справи на Луганщині (http://www.octpib.info/Articles.aspx?id=14209).

Гадаємо, вирахувати, хто ж насправді ховається під личиною цього україномовного пана у вишиванці на прізвище Снєгирьов, після всього цього вже зовсім не важко. Відповідь напрошується сама собою. І хоча в цього псевдопатріота й немає шансів виграти парламентські вибори, люди, які стоять за ним, добре розуміють, що сьогодні його завдання – лише засвітитися на Галичині. А виграти вибори можна буде там вже наступного разу. То ж будьмо пильними, і тоді вони не пройдуть!

25.09.2012 р.

Юрій Лазарев провідник Організації Українських Націоналістів на теренах Луганської області

Олександр Сальний голова громади УГКЦ, м. Красний Луч;

Ірина Магрицька голова Луганської обласної філії Асоціації дослідників голодоморів в Україні, кавалер ордена Княгині Ольги ІІІ ступеня

Василь Каплунов член ГКРК ОУН, голова Новопсковської районної організації УНП

Віктор Гужвинський генерал-хорунжий Українського козацтва, член Луганської обласної козацької організації «Лугарі»;

Наталія Пурик голова Луганської обласної громадської організації «Жінки Батьківщини»

Олександр Крамаренко Заслужений журналіст України

Лідія Старшикова голова Жовтневої районної організації ВУТ «Просвіта» м. Луганська

Віктор Козлов головний редактор Луганського обласного громадсько-освітнього часопису «Козацька варта»

Василь Іванов член Організації Українських Націоналістів, підприємець, м. Краснодон