Поки Україна не надто успішно намагається переконати світову спільноту визнати один з наймасштабніших геноцидів в історії людства – Голодомор, Литва зуміла довести геноцид литовців в СРСР нестандартними юридичними підходами.

Трагедія “не по закону”

РФ, яка стала юридичною правонаступницею не лише алмазного та золотого фонду СРСР, всіх радянських посольств, іноземної власності та нерухомості, але й успадкувала відповідальність за радянські злочини, чимало з яких, сьогодні підпадають під вимоги компенсації. Коли з країн Балтії на адресу РФ почали поступати юридично оформленні скарги з детальними цифрами справедливої фінансової компенсації жертвам та нащадкам жертв радянських репресій в сталінські часи, Росія зайняла оборонну позицію. Москва традиційно заперечувала свої минулі злочини в країнах Балтії, апелюючи до “букви закону” та виходячи з двох ключових тез:

1) геноцид – це лише злочини спрямовані на винищення нації, які не включають вбивство соціальних, класових чи опозиційних політичних груп.

2) конвенція про геноцид була прийнята лише в 1948 році, тож всі злочини до цієї дати, геноцидом не можуть вважатися.

Москва, яка брала участь у роботі ООН в післявоєнний період, зробила все, щоб під визначення геноциду не потрапляли радянські репресії щодо народів СРСР.

Раніше у міжнародній конвенції щодо геноциду від 9 грудня 1948 року, таким злочином вважалися лише дії, спрямовані на повне чи часткове знищення національної, етнічної, расової або релігійної групи як такої. При цьому з трактування геноциду виключалися дії масового винищення людей через їхні політичні переконання, соціальний статус, майновий стан тощо. Цей самий аргумент росіяни сьогодні використовують і для заперечення українського геноциду – Голодомор. Мовляв – вбивали українців мільйонами, але ж за те, що були куркулями, підкуркульниками, сім’ями та родичами “ворогів народу”, національною буржуазією, але зовсім не за етнічними ознаками.

Від 1944 до 1953 року після повернення Литви під контроль СРСР, від радянських репресій постраждали близько півмільйона литовців (при загальному населенні станом на 1939 рік майже 3 млн. осіб). Це були сім’ї депортовані до Сибіру, ув’язнені, жертви радянських акцій колективних покарань,  спалення сіл та близько 20 тисяч убитих. Проте, міжнародне право не визнавало такі злочини проти людства геноцидом, позаяк суто юридично, причиною вбивств була не національна, а соціальна, політична приналежність та опозиційна діяльність. У  незалежній Литві такі злочинні дії Радянського Союзу були кваліфіковані як геноцид, зокрема, спеціальним законом про відповідальність за геноцид мешканців Литви (1992 р.), а згодом і Кримінальним кодексом Литви (2003 р.). В останньому документі до переліку груп, жертв геноциду, окрім расових, національних, додали ще й соціальні та політичні групи.

Нове розуміння геноциду

Проте, нещодавня юридична перемога литовців викликала у РФ справжню розгубленість. За рішенням Європейського суду з прав людини було дозволено трактувати радянські репресії проти литовських партизанів у 1940-50-их роках як геноцид.

В березні 2019 року Європейський суд з прав людини  розглядав справу згідно за зверненням екс-службовця КДБ Станісловаса Дрелінґаса, який 1956 році брав участь у затриманні провідника литовського антикомуністичного підпілля Адольфаса Раманаускаса-Ванаґаса. Рішення Європейського суду з прав людини у справі “Дрелінгас проти Литви” стало справді революційним, адже кардинально розширювало рамки трактування терміну “геноцид”.

Європейський суд з прав людини нарешті погодився з позицією литовської сторони, згідно якої, литовські партизани, які боролися проти радянських окупантів, “можуть розглядатися як важлива частина нації, а тому їхнє знищення відповідало міжнародному визначенню груп, проти яких може бути вчинено геноцид, за статтею ІІ Конвенції про запобігання геноциду та покарання за нього”. До того ж, ця конвенція вже діяла на початку 1950-х років, коли чинилися радянські злочини в Литві.

Таке рішення Литва назвала історичним, зазначивши, що вперше було офіційно визнано, що радянські репресії проти литовських партизанів в повоєнні роки змінили демографічний склад литовського населення. Наслідки цього рішення Європейського суду з прав людини, стали безпрецедентними у міжнародній практиці. Вперше не просто расово-національний, але й етнополітичний геноцид було визнано міжнародною судовою установою.

Перемога Литви у інформаційній війні з РФ за “концепцію історії” та за трактування поняття геноциду дає підстави для оптимізму й для інших народів, які давно домагаються визнання своїх національних трагедій геноцидами. Якщо Європейський суд з прав людини починає визнавати “етнополітичний аспект геноциду”, то й інші держави-жертви російської окупації можуть наслідувати приклад Литви.

Росія заплатить за все?

Литовська історична перемога є знаковим прикладом для України, яка вже тривалий час веде боротьбу за визнання Голодомору геноцидом, однак постійно наштовхувалася на протидію Москви. Загалом, кількість країн, які визнали Голодомор геноцидом не перевищує кількох десятків.  До того ж, нещодавно Німеччина – важливий торговельний партнер РФ, відмовилася визнавати Голодомор геноцидом, і це гальмує боротьбу українців за міжнародне визнання нашої національної трагедії.

Москва постійно аргументувала, що Голодомор був спрямований не проти українців, а лише проти селян, тож його не можна розглядати як геноцид, і  Москва українцям нічого не винна. Проте, за новим трактуванням “етнополітичного” розуміння геноциду, знищення українського селянства – як серцевинної частини української нації, якраз і було тією непоправною шкодою, з втратою якої змінилася і демографічна, і культурна, ментальна складова української нації. Адже селянська, хліборобська культура та свідомість століттями були центральними категоріями української культури та національної ідентичності. Знищувати українське селянство – означає знищувати українців, при цьому, його найважливішу частину.

З новим трактуванням поняття геноциду в міжнародній юридичній практиці, Литва, Україна та інші жертви російської окупації в минулому, отримали чергову моральну перемогу над Москвою, яка в майбутньому може стати підставою для юридичних та економічних наслідків для держави-злочинця. Адже історики добре знають, що Росія має за що платити всім жертвам своєї колонізаторської і окупаційної політики в минулому та сучасному. І лише після каяття та фінансово-економічного відшкодування жертвам й нащадкам жертв російських геноцидів, росіяни можуть морально очиститися від історичних гріхів та позбутися імперсько-психічних комплексів.

Поки Росія не відшкодує збитки за свої злочини, вона ніколи не зможе вважатися цивілізованою частиною людства. Німці покаялися і компенсували свої звірства грошима, і росіян чекає така ж історично-виховна місія. Хоча багатьом очевидно, що покаятися Росія може лише в таких самих умовах, в яких як каялася Німеччина в 1945 році. Але без поразки і приниження, російське каяття навряд чи може бути щирим.

До того ж, щоб змусити Росію каятися та відшкодовувати, насамперед потрібна багаторічна, системна та цілеспрямована політика Української держави, широка міжнародна інформаційна кампанія, поширення комплексу вини серед ліберальної російської інтелігенції, щоб через десятки років ця ідея почала сприйматися в суспільстві. Але нова влада, очевидно, більше прагне компромісів та порозуміння з РФ, аніж рішучої боротьби за національну справедливість.

Валерій Майданюк, політолог