Людмила Козак, з дому — Гошовська, народилася в 1947 році у Празі, в родині відомого українського музикознавця, фольклориста Володимира Гошовського.

Володимир Гошовський (1922 —1996) — творець системи УНСАКАТ (універсальний структурно-аналітичний каталог – для дослідження музичних текстів), автор наукових праць "Українські пісні Закарпаття" (1968 р.), «Біля джерел народної музики слов’ян»(1971р.), тощо, які зараховуються до наукової класики. З огляду на це, ми вирішили розповідь Людмили Козак про її родину та батька дати у вигляді монологу. Без сумніву, вона становить інтерес для істориків і для тих, хто сьогодні продовжує справу Володимира Гошовського як в Україні, так і у всьому світі.

Проте й іншу частину розповіді Людмили Володимирівни ми вирішили не переказувати, а подати максимально наближено до почутого. Адже це – розповідь педагога і вихователя, освітянки, громадського діяча, політика і просто людини про становлення і розвиток української освіти в останні десятиріччя. Освіта вже майже 40 років є основною справою, якій себе присвятила Людмила Володимирівна Козак, і якій вона не зрадила ставши політиком.

Традиції родини у нас були понад усе

«В мене родина незвичайна. Мій батько, Володимир Гошовський, по татові – українець, а по мамі – вірменин, а мама — чешка. Тато виховувався в інтелігентній сім’ї, відомій у свій час. Його мама була відома піаністка, а батько – юрист.

Бабуся — вірменка з Тифлісу із заможної родини. Батьки відправили її вчитися до Праги, в консерваторію. А дідусь мій народився в с.Ролеві, тепер це Польща, в багатодітній родині греко-католицького священника. Його також відправили вчитися до Відня в університет. Він познайомився зі своєю майбутньою дружиною у Празі ще перед Першою світовою війною. Одружилися вони якраз напередодні війни. На другий день після весілля дідо пішов воювати, а бабусю інтернували в концтабір. В нас зберігаються їх листи. Це зразок, романи можна писати, вони так кохали один одного, прожили гарне життя, в них було 4 синів. Мій тато був наймолодшим.

Після Першої світової війни (після приєднання Закарпаття до Чеської республіки) родина переїхала до Ужгорода, де й народився мій тато. Дідо на той час ( з 1919 до 1938 р.) працював Ужгородським районним начальником. Але після угорської окупації вони знову виїхали в Чехію і оселилися в Празі. У Празі тато закінчив гімназію і Карлів університет, філософський факультет, отримав ступінь доктора філософії.

Гошовські у Празі жили на четвертому поверсі будинку, а на третьому — жила родина моєї мами. Мама на балконі поливала квіточки, а тато зверху дивився на неї. Коли вони почали зустрічатися, мамі було 15 років, а татові — 17. На початку Другої світової війни вони побралися. Спочатку народилася моя сестра, а в 1947 році — я.

У Празі в нашому домі часто збиралися друзі дідуся і бабусі: музиканти, письменники, атмосфера була творчою. Чеський письменник Іван Ольбрахт, наприклад, був другом сім’ї, хресним татом моєї сестри. До нині у наших сімейних архівах зберігається цікава переписка між Гошовською і сім’єю Ольбрахтів.

Але батьки вирішили повернутись в Україну. Тоді проводилася інтенсивна пропаганда: як в Радянському Союзі все прекрасно і в Чехії також працювали радянські агітатори. Батьки в це повірили. Дідусь сказав, що вертатися повинна вся родина. На той час татів брат вчився в Сорбоні, тато якраз закінчив Карлів університет. Відправили в розвідку одного брата. Його затримали й жодної інформації не було, отож дідусь вирішив, що якщо немає поганої інформації, то значить можна їхати. Так сім’я Гошовських повернулися в Україну, в Ужгород.

У Радянському Союзі не визнали дипломів, які батько отримав в Чехії. Тому він закінчив музичне училище, згодом Львівську консерваторію по класу гітари, згодом – з кінця 50-их років - захопився фольклором, збиранням народних пісень, наукою і вже значно пізніше захистив дисертацію у Москві отримавши вчену ступінь кандидата мистецтвознавства.

Всі діти в родині Гошовських отримали музичне виховання. Четверо братів Гошовських грали у сімейному квартеті. І ми виростали в атмосфері музики, творчості. Збереглася ця атмосфера в родині і тоді, коли ми повернулися до Ужгорода. Ми жили на площі Театральній, з одного боку — філармонія, театр, а поруч — будинки №№ 15 та 17. Ми жили під 15, а бабуся з дідусем — під 17. На цій площі між театром і філармонією пройшло моє дитинство. Після концертів знайомі батьків заходили до нас. В нашому домі збиралася творча закарпатська інтелігенція – художники, музиканти. Ця атмосфера дуже вплинула на розвиток нашого внутрішнього світу - моя сестра Тамара стала професійною піаністкою, згодом вийшла заміж і повернулася до Праги. Мій молодший брат Леонід — художник, член спілки художників України. І я грала на скрипці, трохи на гітарі, але стала фізиком. У тата був аналітичний розум і, мабуть, це мені передалося генетично. Мене ще зі шкільних років найбільше захоплювали математика і фізика.

Тато в сім’ї мав дуже великий авторитет, його слово було закон. Це не означає, що він тиснув на нас, придушував наші бажання чи щось подібне. Повірте, що його вже 10 років немає в живих, а я, що б не робила, свої дії завжди звіряю з тим, що би сказав тато. Він хотів, щоб я стала математиком і радив мені. У 1961 році в журналі «Советская музыка» вийшла його стаття «Фольклор и кибернетика». Він першим у світі почав застосовувати можливості кібернетики до аналізу музичних текстів. Такого ще ніхто в світі не робив. В Києві його за це таврували і казали, що це буржуазна наука, не давали ходу, а на Заході його статті друкували. У нього дуже багато друкованих робіт, він був надзвичайно працездатним і спав по три години на добу. Тато створив систему УНСАКАТ для аналізу музичних текстів. Він був і визначним фольклористом. Тато хотів спочатку, щоб я йшла на математику, бо він хотів мати в моїй особі помічника, щоб ми з ним разом працювали, бо йому бракувало математичних знань. Він сподівався, що йому вдасться зі мною працювати. Але я вибрала не математику, а фізику і якось я напевно не виправдала його надії в тому сенсі, що я з ним не працювала. Але я була молода, я вийшла заміж, в мене народилися діти. Диплом я захищала вже народивши двох дітей. Закінчила ж я вечірнє відділення фізичного факультету і паралельно працювала на кафедрі загальної фізики. З чоловіком познайомилася на цій же кафедрі. І для мене фізика стала в повному сенсі слова другим життям.

Тато завжди за мною спостерігав. Він не був такий традиційний тато. Він, наприклад, ніколи не ходив на шкільні збори. До Львова ми приїхали у 1963 році, я тоді вчилася у 9 класі. Раз чи два на рік він йшов до школи і розмовляв з вчителями. Він мусив переговорити зі всіма, адже йому була цікава думка не тільки класного керівника, а всіх вчителів. Хоча в мене не було проблем з наукою, вчилася добре, до того ж була активною, проявляла лідерські якості: староста класу, голова ради піонерського загону, голова учкому. Щодо останнього, то тато мене трошки стримував. Тато не міг передбачити, що комуністична система розпадеться, і він мені весь час пояснював, що в цій системі для мене місця немає, я кар’єри не зроблю. Коли я закінчила університет, він мені порадив піти працювати в школу. За собою я не помічала, щоб мені цього хотілося, щоб я рвалася стати педагогом, а він, очевидно, спостерігаючи за мною, бачив в мене схильність до педагогічної праці і загітував. Коли я вже пішла працювати в школу, я дійсно зрозуміла, що це моя стихія. Бачите, наскільки тато зміг побачити в мене те, що я сама ще не відчувала».

Я росла (як в той час казали) в інтернаціональній родині, мені не було різниці якою мовою розмовляти, але моя рідна мова чеська. Коли мені виповнилося 16 років, щоб отримати паспорт, треба було заповнити анкету. І я пам’ятаю цей день так, ніби це було вчора. Сиджу вдома, заповнюю анкету, а там графа «національність». Материнська мова в мене — чеська. Але з татом ми розмовляли українською. Як воно склалося, я не пам’ятаю, але настільки було природно, що припустимо, ми сидимо за столом, я з мамою говорю чеською, з татом українською і у нас воно перепліталося і ми, діти, не відчували різниці. Між собою ми, діти, розмовляли чеською, і з мамою чеською, а от з татом — українською. І от я пишу цю анкету і питаюся в тата: «Тату, а якої я національності?» А тато каже: «Ну, мама чешка, народилась ти в Празі»,- мабуть татові не хотілося, щоб я себе визнала чешкою, я не знаю… Але якось він так задумався і запитав мене: «А якою мовою ти молишся?». Я навіть зразу не змогла відповісти. Бо мама вчила мене молитов чеською мовою, а тато — українською. Я кажу: «Я не знаю, я мушу вечора дочекатися, бо ввечері людина сама собі молиться». І в той вечір я зрозуміла, що молюся я українською. Розумієте, тоді я зрозуміла, що я українка, якщо з Богом я розмовляю українською мовою. І я записала, що я українка.

У нас, у сім’ї, ніколи не було конфліктів. Не знаю, чи зараз можна знайти таку сім’ю, але я не пам’ятаю жодного випадку, щоб тато з мамою сперечались, чи сварились. Цього ніхто і ніколи не міг собі уявити! Я тільки пам’ятаю, як інколи вони вдома переходили на німецьку мову і ми, діти, не розуміли, про що вони говорять. Це тепер я здогадуюсь, що напевно вони в цей момент узгоджували свої дії чи думки з спірного питання. Для мене подружнє життя моїх батьків - це ідеал родини. Протягом свого життя мені не раз доводилось розмірковувати над тим, що таке любов, кохання… І я прийшла до висновку, що любов – це самопожертва. Саме тому, що мама все своє життя присвятила коханій людині, вихованню дітей, тато зміг стати великим вченим! І ми, діти, завжди відчували, який він вдячний їй за це! Батьки прожили разом 54 роки, ми дуже гарно відсвяткували у 1992 році їх золоте весілля, батьки вдруге отримали Боже благословення у Храмі святого Юра. Мама — римо-католичка. Але з татом вони брали шлюб в греко-католицькому храмі. В Празі є Клементінум — греко-католицька церква на Карловій вулиці, це самий центр. Зараз вся українська громада в ньому збирається. Хоча священики на шлюбі були і римо- і греко-католицькі. І мене хрестили в цьому храмі. Але свята вдома ми всі святкували два рази: це називалося «мамині» (чеські свята) і «татові» - це були українські свята. Поки ми жили в Ужгороді, то ми ходили на українське Різдво до діда з бабусею, а на чеське Різдво ми були вдома. А у Львові вже обидва Різдва вдома святкували. І так в нас дотепер. Якщо ти з тим виріс, то як можна зробити робочим днем 25 грудня? Я не можу собі цього уявити. І мої діти так само. Коли в мене вони народилися, я з ними так само почала розмовляти чеською мовою, якою зі мною говорила мама. Я не могла до них звернутися українською. Хоча чоловік в мене українець. Ми жили в україномовному середовищі. І коли мої діти пішли в садочок, то вихователька питала звідки ми приїхали, бо в них був акцент. Тепер вже вирівнялося, ми повністю перейшли на українську. Але діти добре володіють чеською і в свій час мій син Славко навіть працював перекладачем. Я під час навчання також працювала перекладачкою і завдяки цьому об’їздила майже весь Радянський Союз під час літніх канікул. Між іншим, це Тетяна Крушельницька мене ввела в то коло. Бо вона працювала як перекладачка з польської мови в «Інтуристі». І я їздила з групами і в Прибалтику, і на Кавказ.

Ось з чого починалося моє життя. Я отримала в сім’ї великий багаж з якого і досі черпаю. І навіть зараз, що б не відбувалося, куди б я не йшла, чи маю десь виступити, чи навіть, скажімо, тост маю сказати, то я мушу собі пригадати, що тато з цього приводу казав, що він думав.

«Учням я намагалася передати все те, що я знаю»

У школі я віддавала себе роботі, намагалася учням передати все те, що я знаю. Бували різні ситуації, наприклад, виховна година. Тоді була обов’язкова затверджена тематика: комуністичне виховання, атеїстичне виховання. Я ніколи з учнями про це не говорила, хоча, як фізик, на уроках мала проводити атеїстичне виховання. Але я вчила їх критично оцінювати, кожний свій клас вчила: не вірте в те, що я говорю, сумнівайтеся у всьому, шукайте докази, підтвердження, ви мусити так по життю йти, щоб не вірити в догми, що вам накидають.

У 1981 році, коли я працювала в 15-тій школі, проходила фронтальна перевірка. Після того, як один із інспекторів побував в мене на уроках і вивчив систему роботи, я отримала від нього пропозицію на базі школи відкрити клас з поглибленим вивченням фізики. І ми відкрили цей клас. Це був другий спеціалізований фізичний клас у всьому Львові. Учнів на навчання відбирали на основі конкурсу. Клас був дуже сильний і я дотепер зустрічаюся з його випускниками. На одній із таких зустрічей мене випускники запитали: «Людмило Володимирівна, а Ви не боялися, що хтось «настукає» на Вас?» Бо я з дітьми була зажди відверта. А в класі були різні діти. Я кажу: «Ні». Чомусь мені ця думка ніколи раніше не приходила. Коли я бачила дітей перед собою, я ніколи не могла подумати, що хтось з них міг «настукати». Ніхто ніколи цього і не зробив.

Була лише одна така ситуація. Раз на два роки я їздила в Прагу до родини. В ті часи треба було підписати характеристику в парторга, в директора школи і от мені парторг відмовилась підписувати характеристику. Я запитала: на якій підставі? Вона сказала: «Мені Ваше моральне обличчя не подобається. Ви святкуєте релігійні свята». Я запитую «Що, в школі?» Вона у відповідь на це: «Я не можу, бо я це знаю». Тоді я запропонувала: «Ви так і напишіть, що в мене таке-то моральне обличчя і що я святкую релігійні свята. Але підпишіть». Ми довго сперечалися. Врешті-решт мені підписали характеристику без того «морального обличчя».

Коли ми вже зустрічалися з випускниками в незалежній Україні, мені трохи було страшно за них. Бо вони поступали на фізичний факультет в університет або ж в політехніку на радіотехнічний. Коли це все почало ламатися, я весь час думала: «Боже, як вони собі знайдуть роботу?» Одного разу я поїхала на стадіон «Україна», мені треба було щось купити, і побачила там своїх прекрасних учнів-фізиків, які стоять і продають. Мені хотілося плакати. Я відчувала вину за собою, бо я їх на фізику націлювала, а вони тепер не можуть роботу знайти…І що ви думаєте? Це був такий початок бізнесу. Один з тих, хто стояв на базарі, сьогодні має поліграфічну фірму і є її гендиректором. Другий також має свою фірму. Вони пішли в бізнес, і те, що їм дала школа — вміння логічно мислити — їм допомогло вистояти. Вважаю, що фізика і математика закладають підвалини, які дають людям можливість себе розкрити.

Коли було відкрито клас поглибленого вивчення фізики я багато працювала над розробкою програм та методичних матеріалів. Мій досвід потім був представлений на ВДНГ (Виставка досягнень народного господарства у Москві). Коли ж Міністерство освіти запровадило відзнаку «вчитель-методист», серед перших, кому було надано звання «вчитель-методист» , була і я.

Попри все я не могла робити кар’єру в школі, адже навіть для того, щоб зайняти посаду завуча треба було вступити в КПРС. Мені двічі це пропонували, але я відразу казала, що то не для мене. По-перше, в нашій сім’ї це було неприйнятно, бо комуністів не було. Це був інший тип людей, хоча в тата були друзі і серед комуністів, але з тих, ліберальних комуністів. Коли Горбачов прийшов до влади, тато тоді позитивно все це сприйняв і вірив, що зміни відбудуться на краще.

«Я вірила у громадянське суспільство і активно хотіла залучити громаду до вирішення освітніх проблем»

У 1988-1989 рр., коли почалося національне відродження, у нашій школі ми створили осередок Товариства української мови. Я його очолила, активно працювала також і в районному товаристві. Всі нові віяння були мені близькими, рідними. Я ще тоді не думала, що це все переллється в політику.

У 1990 році відбувалися вибори до місцевих рад і Товариство висунуло мене у міськраду. Я балотувалася по одному округу з Зеновієм Сіриком. Він тоді працював потужно, йшов за підтримки Товариства Лева. Сірик був краще підготовлений до участі у виборчому процесі. У першому турі я агітувала лише серед своїх батьків, які мене знали, як вчителя. Інших виборчих технологій я тоді не знала, але й особливої уваги цьому не надавала. Ми вдома намалювали агітки, розтиражували їх на ротапринті. Лозунг моєї кампанії був: «Хоч синам, як не собі, кращу долю в боротьбі», слова Івана Франка. Мені дійсно хотілося кращої долі для тих дітей, з якими я працювала. Повірте мені, працюючи в школі, відвідуючи сім’ї, я бачила все, що діється в Україні. А я була з таких активних класних керівників, я багато спілкувалася з батьками і вони до мене горнулися. І я сподівалася, що то вже все, перемога, адже мене підтримують стільки учнів! У другий тур вийшли ми з Сіриком. І от тоді ми зустрілися. Мали розмову. Сірик мені делікатно пояснив, що він мене поборе. Проте пообіцяв мене всіляко підтримувати, якщо я не претендуватиму на перемогу. Тоді я вже не провадила активної діяльності, не вела агітації. І він дійсно виграв. Став вперше депутатом міської ради.

Тоді ж міська і районна ради висунули мою кандидатуру на завідувача Залізничного райвідділу освіти. Чому саме на мене впав вибір я не знаю, але депутати підтримали мою кандидатуру і я стала завідувачем райвно.

Уявіть собі, вчитель, який не був ні завучем, ні директором, стає завідувачем райвно. Керувати районною освітою — це не просто педагогічна робота, це велика фінансова та економічна діяльність і відповідальність. Я зрозуміла, що мені треба багато вчитися. Сіла за книжки, як студент, тоді це були переклади американської літератури про те, як керувати, як управляти, нас раніше цьому ніхто не вчив. Перші курси (тренінги) я пройшла у «Менеджер Грід». Для мене це було відкриття. Ми інтенсивно працювали в групах, я тоді вперше зрозуміла, що таке командна робота. Я вирішила команду однодумців зробити в райвно. Почала проводити навчання зі своїми директорами. З мене трохи сміялися, жартували, навіть малювали карикатури «Козак Грід». Але я вперто це робила. Фактично поміняла в райвно всіх працівників. Не те, щоб в мене були погані працівники, всі вони пішли на директорів шкіл та інші керівні посади, а я набрала інших людей, бо відчувала, що ми зможемо спільно генерувати ідеї і робити щось нове. Тим більше, що в 90-х рр.. нам здавалося, що ми все можемо поламати, все змінити. Тоді Ірина Калинець була начальником обласного управління освіти. Якби не вона, то, мені здається, таких змін на Львівщині не сталося б, бо вона пройшлася по старій системі, як торпеда.

У 1995-1996 рр. я вчилася в Міжнародній школі управління в Москві. Це був франко-голландський проект. Це була зовсім інша методика, інший підхід до створення управлінської культури організації, якою ти керуєш. Я зовсім іншими очима подивилася на те, що відбувається, які мої функції. Коли я повернулася з навчання, знову почала вчити своїх директорів. І наш Залізничний район тоді завжди був попереду. Ми першими починали писати проекти розвитку шкіл.

Після того я взяла участь у конкурсі проектів IREX і виграла грант –поїхала на стажування в США. Це мені дало ще один великий поштовх. Зрозуміло, що ми американський досвід прямо не можемо застосовувати. Я адаптувала його до українських умов і, як результат, запровадила рейтингове оцінювання діяльності шкіл. Це було нове, ніхто цього не робив, але це стало великим стимулом до роботи шкіл на розвиток. Я також у 1990 році запровадила практику призначення директорів шкіл за конкурсом. Адже якщо директор звітує перед громадою за свою діяльність, то чому громада не має права брати участь і його призначенні? Чомусь призначають директорів завжди кулуарно, а ти потім звітуй перед громадою. Ми також започаткували практику ротації директорів шкіл. Бо в нас, якщо призначають когось директором, то він обіймає цю посаду вже до пенсії.

Звичайно були в мене пропозиції, наприклад, очолити управління освіти, але я себе почувала, як риба у воді саме на районному рівні. І весь час розуміла, що я ще всього не осягнула. Наприклад, я дуже переймалася, що освіта весь час фінансувалася за залишковим принципом. Як так зробити, щоб було більше коштів? Я написала проект щодо розробки нових принципів підходу до формування бюджету освіти, головним з яких було фінансування освіти із розрахунку на одного учня. Проект був підтриманий міжнародними організаціями. Пізніше тоді ще народний депутат по Залізничному округу Павло Качур включив мене у робочу групу, яка працювала над бюджетним кодексом, розробляла формули розрахунку і нормативи бюджету для освіти. Мені весь час хотілось справедливості. А справедливість, це не те, коли ділять таким чином що, хто підійшов з більшою торбою – тому дали більше грошей.

Разом з групою освітян під керівництвом Василя Куйбіди я також працювала над проектом «Стратегічний документ «Основні засади розвитку освіти Львівщини». Ми розробили документ, аналогів якому тоді не було в Україні. До нас їхали переймати досвід зі всієї України. Саме в ньому вперше було запропоновано, наприклад, створення освітніх округів.

«Я — людина дуже ощадна по натурі, але розумію, що на освіті економити не можна»

Отож я весь час вчилась і отримані знання намагалася використовувати у своїй роботі. Але мені також хотілося, щоб діти навчалися у сучасних умовах. Ми багато будували, ремонтували.

У Залізничному районі, в Рясному, є школа № 94. Школа, яку район прийняв від Яворівського району, і у якій навіть не було каналізації. В той час, якщо я починала говорити про будівництво, мене навіть на поріг ніхто не пускав і не хотів слухати. Проте з новим директором школи ми почали шукати спонсорів для того, щоб добудувати школу. Спочатку ми хотіли просто каналізувати школу і добудувати туалети. Але потім, коли вже розроблявся проект, вирішили добудувати і класи, щоб школа могла працювати в одну зміну. Коли ми все ж таки знайшли спонсорів, які нас в цьому підтримали, я прийшла до першого заступника міського голови Львова Олександра Сендеги, все розповіла, що вже роздобула і мені дали тоді також бюджетні кошти. По кошторису добудова коштувала 1,5 млн. грн., а ми зробили за 700 тис. Олександра Сендегу я добре знала, бо працювала з ним ще в Залізничній адміністрації, коли він її очолював. Це прекрасний керівник, кращого господарника я не зустрічала, я вчилася в нього дивитись вперед і працювати на перспективу і що б там не говорили політики, для мене він залишиться Людиною з великої букви. Ми з ним ставили перші теплові лічильники у 1995 році в школах, і за зекономлені кошти купили комп’ютерний клас.
Потім в мене виникла друга ідея. Школа у селищі Рудному працювала у повні дві зміни, бо багато людей почали переселятися зі Львова за місто. На будівництво нової школи грошей не було. Я тоді прийшла до Сендеги і запропонувала надбудувати ще один, четвертий, поверх в старій школі. Він мене підтримав і ми це зробили! Повністю розвантажили другу зміну. Школа в Рудному — це моя остання. У 2002 році мені виповнилося 55 років, тобто я досягла пенсійного віку.

На той час у 2002 році у міськраді змінився мер і його команда. А гуманітарний департамент очолила Ірина Романів, яка до того працювала директором у СШ № 91 — школі, де створювався перший страйковий комітет. Єдиний район, який не страйкував, це був Залізничний район. Я тих страйкарів не те що не пускала, але в мене є ще одна особливість: я людина дуже ощадна по натурі, але розумію, що на освіті економити не можна. Весь час ми разом з головним бухгалтером шукали можливість покращити оплату праці вчителів. Вони отримували доплати, преміювання за рахунок фонду економії. Всі вчителі, які мали призерів олімпіад, отримували, крім премії, доплати до посадових окладів за роботу з обдарованими дітьми. Всі директори шкіл мали доплату за роботу в двох корпусах чи в дві зміни.

Отож Залізничний район не страйкував. Як тільки приходили зі страйкового комітету, я йшла до людей після них і пояснювала, що це борг держави і місцева влада цю проблему не вирішить. Через це Ірина Романів і Андрій Соколов, як то кажуть, «мали на мене зуб» і 14 червня, в день мого народження, я отримала повідомлення про звільнення.

Я йшла з посади, на якій пропрацювала 12 років, з сумом, проте з почуттям добре виконаної роботи. Я ніколи не почувала себе чиновником (так нас називали), а була справді державним службовцем. Я чесно служила Державі від моменту її народження і робила все, від мене залежне, щоб вона відбулася.
А по великому рахунку я, мов той диригент, керувала величним оркестром освітян Залізничного району. Я думаю, що нас чули у місті, ми ніколи не грали фальшиво і ми грали свою, особливу музику. Ця музика звучить і сьогодні, вона просто дещо інша, бо змінився диригент…

«Коли мені запропонували стати депутатом, я чітко усвідомила, що хочу очолювати комісію освіти і науки»

Сьогодні Людмила Володимирівна Козак — заступник голови Львівської обласної організації ВО «Батьківщина», голова постійної депутатської комісії Львівської облради з питань освіти і науки. Досвід і організаторські здібності цієї людини, які до цього часу були добре відомі і цінувалися перш за все в освітянському колі, стали в великій нагоді в розбудові БЮТ на Львівщині. Вона знову вчиться сама і намагається вчити партактив бути справжніми політиками.

Не секрет, що у велику політику її запросив її колишній колега, а тепер голова ЛОО «Батьківщина» Іван Денькович, який щиро поважає Людмилу Володимирівну і вірить в те, що цій жінці під силу налагодити чіткій механізм внутріпартійної роботи. Проте і в новій якості Людмила Володимирівна не полишає справи усього свого життя — освіти. «Коли мені запропонували стати депутатом, я чітко усвідомила, що хочу очолювати комісію освіти і науки», — розповідає вона сьогодні. І впевнено йшла до своєї мети, відстоювала у переговорних процесах необхідність того, щоб комісія з питань освіти і науки потрапила до квоти БЮТ. Однопартійці підтримали її в цьому.

Як голова комісії, Людмила Володимирівна сьогодні продовжує втілювати у життя напрацьовані раніше ідеї. Вона не може і не хоче миритися з тим, що сьогодні Львівщина «пасе задніх» за рівнем комп’ютеризації шкіл, за рівнем охоплення дошкільною освітою, що досі норма забезпечення рівного доступу до якісної освіти залишається лише красивою декларацією, а насправді освіта на селі здебільшого перебуває у жахливому стані. Її мрія — створити на Львівщині Центр розвитку освіти, який би напрацьовував стратегію вирішення освітніх проблем. І вона послідовно сьогодні реалізує все це як державний діяч і політик.

Козак Людмила Володимирівна, депутат Львівської облради, заступник голови Львівської обласної організації партії ВО «Батьківщина»

Козак Людмила народилась 14 червня 1947 року у Празі, Чехія, громадянка України з 1991 року
1965 – закінчила СШ № 28 м. Львів
1972 – закінчила фізичний факультет ЛДУ ім. Івана Франка за спеціальністю радіофізик

1965 — кафедра загальної фізики ЛДУ ім. Івана Франка, кваліфікований робітник
1967 — кафедра загальної фізики ЛДУ ім. Івана Франка, лаборант
1973-1978 — вчитель фізики СШ № 65
1978-1990 — вчитель фізики СШ № 15
1990-2002 — завідувач відділу освіти Залізничного райвиконкому Львівської міської ради
2002-по сьогодні — пенсіонер

1997 – присвоєно почесне звання «Заслужений працівник освіти України»

2002-2004 – громадська робота у фонді «Право і демократія», координатор освітніх програм

2004 – член партії ВО «Батьківщина», радник голови ЛОО ВО «Батьківщина»
з квітня 2005 року – завідувач відділу організаційно-партійно роботи ЛОО ВО «Батьківщина»
у жовтні 2005 року обрана членом бюро ЛОО та призначена на посаду заступника голови ЛОО ВО «Батьківщина»
2006 – депутат Львівської облради, голова постійної комісії з питань освіти та науки

Одружена. Чоловік Козак Михайло, науковий співробітник ЛНУ ім.. Івана Франка, сини Ярослав та Святослав. Має трьох онуків: Романа, Ореста та Юлю.