Про пострадянський синдром страху

Більша частина мого життя пройшла у Радянському Союзі. Цей період назавжди зоставив на нас печать страху. Часами цей страх знову прокидається. Це хвороба тих країн, які входили до складу Союзу. Це захворювання, яке не лікується впродовж одного покоління. Проте Україна ближче до визволення від страху, аніж ми. В нас багато людей, які тримають його у спинному мозку.

Ви значно ближчі до європейських цінностей і до можливості віднови, очищення та зміни внутрішнього курсу. Те, що відбулось на Майдані, дуже налякало нашу владу. Я думаю, що всі наступні її вчинки будуть продиктовані страхом перед світоглядними змінами, які у вас відбулись.

Про розкол у Росії

Зараз Росія переживає неймовірний розкол, незважаючи на те, що начебто 82 відсотки підтримують політику Путіна. Розкол пройшов через кожне місто, кожен офіс, кожну сім’ю. Про Україну дуже багато говорять.

Розкол торкнувся і російських інтелектуалів. Владі скерували безліч листів. Боляче було бачити прізвища друзів та людей, з якими я спілкуєшся серед тих, хто підтримує агресію Путіна. Це був моральний виклик для кожного з нас, хто не підписав цього листа. Я довго міркувала про ситуацію, яка склалась. Більшість цих людей – керівники оркестрів, театрів, ті, кого називають кріпацькими артистами. Людина стоїть перед важким вибором, держава дає йому кошти, гранди, від нього залежить доля колективу. Відтак, я розумію, що це було зроблено з метою виживання. Є звісно люди, які робили це із задоволенням, бо це форма радянської людини, коли страх виявляється сильнішим. Є люди, які роблять це з огидою, інші – із захватом. Середовище, до якого я належу, не залишилось осторонь. Ми також надіслали владі листа, в якому закликати припинити агресію на території України. Я не знаю, скільки поколінь пройде, аби шрам зажив. Можливо цього не станеться ніколи.

Про російську владу

В моєму житті не було жодної хвилини, коли я могла сказати: ця влада моя. Навіть коли більшість друзів вийшли 70-х до Білого дому, я сиділа в своєму помешканні і не могла зрушити з місця, бо щось мене зупиняло. Зупиняв мене, зізнаюсь, Єльцин. Я тоді сказала: поки не буде люстрації, я з вами нікуди не піду. Як ми далі знаємо люстрації не відбулось. І звідси всі наступні біди Росії, бо вона потрапила в руки колишніх партійних керівників, і це особисто Єльцину, я пробачити не можу. Владу не люблю як таку. Мені не подобається сьогоднішня влада Росії. Шансу, що завтра у нас все буде добре, в Росії немає. На відміну від України.

Я абсолютно впевнена, що найближчим часом Україна очиститься. Коли це трапиться, та меншість в Росії, яку я представляю, буде ради. Я не хочу вам цими словами сподобатись. Я кажу те, що думаю. Ці речі я постійно говорю в Росію.

Про настрої 

Коли я захворіла на рак і зібралась помирати, то створила свою «останню» книжку «Священне сміття». Вона так і залишається останньою. Проте після неї була перед остання і перед-перед остання.

Книгу «Завтра буде щастя» я не писала, а зібрала із листів тих, чиє дитинство припало на 1945-1955- ті роки (від перемоги до смерті Сталіна). Коли я прочитала близько тисячі листів, я була вражена наскрізною спільністю, яка пройшла через всі спогади. Люди пишуть про своє дитинство, воно жахливе. Їдять котів, щурів. Тотальна бідність. Одні валянки на п’ятьох. Ходять по черзі. Безліч страхітливих речей. А в кінці: який прекрасний був час, завтра буде щастя. Очікування, яке було розлите в післявоєнному суспільстві, було надзвичайно сильним.

Але пройшло 70 років і Росія зараз живе надзвичайно багато в порівнянні з тими роками. Проте відчуття щастя нема. Відмінили картки, прилавки магазинів переповнені продуктами, лише піди і зароби гроші.

Коли до мене в Москву із Парижа приїхала подруга, вона сильно здивувалась тій кількості дорогих авто, які побачила на вулиці. Сказала, що вперше в житті таке бачить. Але попри цю розкіш, настрій такий, що завтра в Росії буде не щастя, а біда. Люди перебувають в якомусь апокаліптичному очікуванні. І що парадоксально, разом із тим вони тішаться, що Крим наш. Ну і що з того, що ціни подорожчали, медицина гіршає, зате Крим наш.

В Макаревича за критику режиму хочуть забрати нагороди. В мене їх нема. Навіть маленького значка. Всі мої нагороди з-за кордону. Відібрати нічого не можуть. Я не була російською письменницею. Я ніколи не отримувала квартир, дач. Один раз здобула премію, але ті гроші вже давно витратила. Різні повороти можуть бути, але я готова до всього. І навіть, що доведеться поїхати з Москви. Але якщо чесно, не хотілось би. По тій причині, що я хотіла б поїхати туди, куди я хочу і тоді, коли захочу, а не тому, що мене до цього спонукають.

Проблема виїзду в Росії зараз надзвичайно актуальна. В нас постійно з’являються нові слова. Зараз досить популярним є «валізм»: валить или не валить. Проблема валізму дуже гостра. Лише за минулий місяць 12 людей із мого середовища подали документи на виїзд.

Це дивно. В Інтернеті ллється ріка помиїв на мене. Виходжу на вулицю спускаюсь в Метро, підходять люди кажуть: Дякую. Можна потиснути вашу руку? Жодна людина не підійшла до мене і не сказала, що мені пора забиратись в Ізраїль.

27 вересня в Росії відбудеться «Марш миру» на підтримку України. В ролику, який закликає росіян взяти участь у заході я сказала, що мені теж страшно і я почуваюсь боягузливо, але я просила всіх не боятись і прийти, аби заявити про свою позицію, бо ми не хочемо війни з Україною і не погоджуємось із агресивною політикою влади.

Роксолана Савчин, «Вголос»