Проте вони не вірять у смерть сина й досі моляться, щоб Микола був живий. «Я відчуваю, що він живий», – каже мати Мирослава Шайнога.

Спочатку батьки хлопця не знали, що робити і куди звертатися за допомогою. Дійшло до крайнощів. «Ми навіть звернулися до екстрасенса, який сказав, що Микола живий. Я тішу себе тими думками, але іншого підтвердження, крім слів провидиці, у мене не має», – розповіла матір.

Від депресії – у зону АТО

«26 вересня моєму Миколці виповниться 19 років. Він ще зовсім юний для того, щоб  воювати», – розповідає Мирослава. За її словами, два роки Микола провчився у військовому училищі ім. Героїв Крут у Львові. А, закінчивши його, мав мрію поступити в Академію сухопутних військ в Одесу. Але навчання виявилося занадто дорогим для сім’ї Миколи і він повернувся назад, у рідне село Дмитрів.

«Через це у нього була депресія, я вже й не знала як його розвеселити. Знайшлася робота у Яворові на полігоні і він погодився туди піти працювати. Це було у вересні 2013 року. Я була не проти, думала, що робота відіб’є у нього сум і депресію з приводу вступу. Але краще б він туди не йшов», – говорить жінка.

Мати переконана, що саме ця робота і привела хлопця на Донбас, на передову антитерористичної операції. «Востаннє я його бачила 9 березня. Я приїжджала до нього на полігон, привезла йому домашнє печиво, щось солодке. Він ще так радів, що я приїхала. А потім він мені вже подзвонив 12 березня і сказав, що їх відправили у Суми», – пригадує Мирослава.

Жінка розповідає, що Микола часто їй дзвонив, міг годинами з нею розмовляти. «Вже із Сум їх відправили у Донецьк. Звідти він вже дзвонив кожних три-чотири дні. Рідко ми з ним розмовляли. Чи їм не дозволяли чи що. Але коли він вже дзвонив, то говорив зі всіма: і зі мною, і з батьком, і з малою сестричкою, яку він дуже любив. Він нам не хотів казати, що він під Слов’янськом. Казав, що він в такому місці, де навіть не чути, що стріляють», – передає Мирослава слова свого сина.

Востаннє матір розмовляла з Миколою 18 червня. «Це було якраз за день до того, що сталося. Він ще мені обіцяв передзвонити, але не хотів довго розмовляти. Після того я йому дзвонила, але він вже не брав трубку», – каже Мирослава.

Страшна звістка прийшла в дім Миколи 20 червня. «До нас прийшли наші сусіди і розказали, що побачили в Інтернеті новину, що Микола загинув під Слов’янськом. А ввечері прийшла голова сільської ради і сказала, що їй прийшло офіційне підтвердження того, що моя дитина померла. В мене все опустилося, я не знала чи я жива чи ні, і що зі мною робиться. Це зараз я можу про це розповідати, бо розумію, що мушу бути сильною, бо в мене є ще троє дітей, за якими потрібно доглядати. Тим більше тримає мене на цьому світі надія, що Микола живий», – розповідає Мирослава.

Жінка каже, що чекає сина у будь-якому стані тільки, щоб був живий. «Чекаю його будь-якого, чи калікою чи з вадами, але чекаю живого», – говорить зі сльозами на очах Мирослава.

Також жінка додає, що військовий, який вижив у тому злощасному бою, розповів, що не бачив тіла Миколи. «Тіла мого сина і ще одного військового не знайшли, але їх віднесли у список загиблих. Яке вони мали на те право? Сказали би, що зник безвісти чи ще щось, але не загинув. Той військовий також розповів, що Микола не брав участь у бою, бо випав з бойової машини. Він сказав, що бачив це на власні очі», – обурюється Мирослава.

Тільки через те, що тіла хлопця ніхто не знайшов, батьки Миколи й далі сподіваються і молять Бога, щоб він був живий. «Микола мов крізь землю провалився. Я чекала поки звільнять Слов’янськ і ближні села, бо думала, що Микола міг отримати поранення і переховуватися від бойовиків у підвалах будинків», – розповідає жінка.

Одного дня це горе ледь не покинуло хату Миколи. Батькам зателефонували з волонтерської служби, яка займається визволенням заручників і зниклими безвісти військовими. «До сестри мого чоловіка подзвонили волонтерка з Донбасу і сказала, що Микола живий, що він перебуває у важкому стані в лікарні, але не уточнила де саме. Потім ми самі до неї дзвонили, але вона відмовилася щось говорити, бо сказала, що боїться за власне життя», – каже Мирослава.

У батьків Миколи, крім нього, є ще троє дітей. Наймолодшій донечці ще немає чотирьох років. «Вона кожного дня питає про Миколу, а ми не знаємо, що казати. Ми їй не розповідали про те, що сталося, бо не знали самі толком нічого. Але ж вона це все відчуває і бачить як я плачу днями й ночами. І навіть чемніша стала, все послухає, не надокучає. Розуміє», – розповідає матір Миколи.

Батьки звертаються до всіх небайдужих і просять допомогти їм у пошуках сина. Вони вірять, що Микола живий і він все-таки повернеться додому.

Надія не вмирає

Військовий експерт, підполковник запасу Володимир Гулима розповів «Вголосу», що військкомат справді не мав повноважень і права повідомляти батьків Миколи про загибель сина, оскільки тіла не знайшли. Він переконаний, що у цьому випадку сталася якась груба помилка.

Водночас пан Гулима порадив батькам хлопця робити запити у військкомат, з якого був призваний Микола, з вимогою надати їм інформацію про місцезнаходження сина.

«Самі розумієте скільки таких випадків було. Згадайте Другу світову війну. Скільком жінкам, батькам, рідним говорили, що їхні близькі загинули, а потім вони виявилися живими. Військкомат є державною структурою, яка зобов’язана відповідати на запити громадян. І лише так можна буде вийти на командування в зоні АТО і знайти Миколу», – пояснює експерт.

Керівник Західного регіонального медіа-центру Міністерства оборони України Олександр Поронюк висловив співчуття батькам хлопця, але зазначив, що надії на чудо можуть виявитися й марними. Адже днями на місцях боїв були знайдені тіла ще ряду військових, зокрема й з Галичини.

«Ви знаєте, які бої відбувалися під Краматорськом і Слов’янськом. Місцеві мешканці говорять, що на місці боїв лежать багато тіл зі зброєю в руках, які виступали проти України. Але, на жаль, у тих місцях були знайдені і військові з Галичини, зокрема з 24-ої механізованої бригади, з якої і був Микола Шайнога. Вчора у Харківський морг були доставлені тіла цих військових, і на даний момент починається процедура судово-медичної експертизи. Вже виходячи з того досвіду, який ми мали, це займає 10 і більше днів. Тому коли родичі здадуть свої аналізи і буде проведене відповідне порівняння, лише тоді можна буде визначити хто ці загиблі. Йде війна, але на жаль – без правил», – каже Поронюк.

…Батькам хлопця ніхто не може заборонити сподіватися на краще. Результати ж експертизи можуть як прояснити ситуацію, так і відібрати у батьків рештки надії на повернення сина. Але як би не повернулася доля родини Шайногів, вони можуть пишатися своїм сином, який у 18-річному віці зі зброєю в руках став на захист України.

Ольга Куровець, «Вголос»