Медіамистецтво націлене на спілкування з глядачами – це інтерактивний діалог, який неможливий в умовах статики, в рамках екрану з антеною. Кіно і медіамистецтво – це взаємно виключні речі. Схоже на те, що останнє, взагалі, виникло як протест до інертного сидіння перед екраном.

Двісті людей майже незворушно прикуті поглядами до білого полотна, на яке проектуються зображення з кіноплівки. Дві години глядачам щось розповідають, драматичну історію, демонструють майстерну гру акторів і професійну роботу знімальної групи. І люди люблять кіно тому, що воно дає їм змогу пережити чужі емоції, чужі життєві проблеми, перипетії на шляху до спасіння і т.д.

Позбавитись стресів можна спостерігаючи чиїсь страждання або щастя, і вийти з залу з почуттям спокою, що все завершилось логічно. Фільми не можуть завершуватись нелогічно тому, що це цілісна структура із завязкою, розвитком подій і ефектним фіналом.

В медіамистецтві все кардинально інакше. Єдине спільне – це засіб аудіовізуального промовляння до реципієнта послання. Більшість цифрових медіатворів експонуються не в великих залах для маси людей, а в маленьких галереях для відвідувачів, які можуть вільно виходити і заходити поки демонструється твір мистецтва.

Твори медіамистецтва швидко стають застарілими (часто виникає відчуття “це ми вже десь бачили”...), їх не можна забрати з собою додому і переживати той самий досвід знов і знов. В центрі їх рідко коли буває жива людина, переважно тільки натяк на неї, якісь обриси, але найчастіше – механічний робот з металевим голосом.

Глядач не бачить персонажа на екрані. Перед ним літають метелики, рухаються кубики, ієрогліфи трансформуються мікросхемами комп’ютера. Головним живим персонажем дійства стає відвідувач, він має змогу зазирнути всередину себе, краще дізнатись про бажання, бо світ навколо конструюється ним самим і те, яким він буде, залежить від бачення людини (city.v2.nl).

Медіамистецтво швидко втрачає актуальність, бо в його основі – миттєва реакція на світ, що нас оточує, іноді до кінця не осмислена але втілена за допомогою найновітніших технологій. Для молодих людей – спосіб вивчити програми в комп’ютері і самовиразитись, для старих – спосіб сказати, що вони теж слідкують за сучасними тенденціями.

Завдяки можливостям інтернету найпрогресивніші і найжадібніші встигають все побачити задовго до того, як це вийде на екрани. Тому в кінотеатри потім ходять їсти поп-корн.

“Поп-корн” неможливий в медіаарті, воно звертається до людини, яка хоче думати, яка не хоче залишатися байдужою. Але в експозиційних залах ми все одно бачимо студентів і людей, які прагнуть видатися інтелектуалами. Ми не побачимо там ні господарок, ані бізнесменів. Для них подібні творіння – це зборище наркоманів і телевізор задовільняє всі їх невибагливі потреби культури.

Потрохи й до Львова добираються чутки, що медійне місто – це останній писк моди. Відкрилось Медіадепо на розі Вітовського і Сахарова і тепер там щось буде відбуватись. Мало зрозуміле домогосподаркам і бізнесменам, і як виявилось не дуже сприйнятне прогресивною публікою також.

Львів – місто крайнощів. З одного боку – претензія на обраність і роль месії в культурному русі відсталої країни. З іншого – група нетверезих людей на пивних фестивалях, готова стрибати під музику груп, що виступають кожного року зі своєю незмінною програмою.

2 травня відбувся семінар на тему “Як зробити Львів медійним містом?”. Але не звучало питання, чи варто його таким робити, чи є потенціал, кадри і грунт, на якому працювати. Було б чудово, якби щороку у Львові збирались медіамитці зі всього світу (як на Ars Electronica, який існує ще з 1979 року). Кава і джаз – це найнабридливіші асоціації з нашим містом і невеличкий струс мозгу львів’янам не завадить.

Я взагалі пропоную закрити в’їзд у Львів таким формаціям, як танок на майдані конго, скрябін і настя каменських, а запрошувати тільки екстремальних руйнівників мистецьких стереотипів з Японії і Нідерландів.

Львів так досі й не вибрав основний напрям культурного розвитку і губиться між прагненнями задовольнити і гопоту з Сихова, і студентів гуманітарних факультетів за чотири дні свята. Таким чином, отримуємо невиразну кашу. Недоварену і без родзинок.

Фестиваль медіамистецтва міг би стати тією родзинкою. Поки що, все існує тільки на рівні хорошої ідеї.

фото: blog.furtherfield.org