Однонавова, тридільна, з однією банею, збудована у тривожні роки національно-визвольної боротьби українського народу (1654). Вона стала свідком його історичних подій, джерелом любові до своєї віри, стародавніх прадідівських традицій. Взірець архітектури XVII ст., сихівський храм Пресвятої Трійці є одним із небагатьох у Галичині, що славляться своїм внутрішнім розписом. Малюванням вкрито всі внутрішні стіни нави.

Виготовлення стінопису датовано 1683 роком. У рослинний орнамент вписано зображення трьох святих воїнів: Теодора Тиранського, Юрія і Димитрія. Такий добір героїв стінопису відповідає героїці часу, в якому його створено. Ратники одягнені в панцири і плащі-гіматони. У правій руці – щити, у лівій – списи. Вище від воїнів, на північному боці, є сцени зі Старого Завіту: «Спасіння Йова з чрева кита», «Гостина в домі Авраама» та «Старозавітна Трійця». Над ними, на північній частині бані, зображено «Страсті Христові». Всі композиції багатофігурні. На південній стіні, окрім воїнів і святого, зображено «Воздвиження Чесного Хреста». Західна частина стіни відтворює Страшний суд. На східній частині бані є залишки композиції «Розп’яття з предстоячими». Праворуч від Ісуса Христа – Іван Хреститель, ліворуч – Пресвята Богородиця і Марія Магдалина.

Так нині подає опис древньої української церковиці Пресвятої Трійці (Сихів, вул. Садибна, 1-а) книжка-фотоальбом «Храми Львова» (–Львів, 2001. –С. 135). Увагу наших читачів хочемо привернути до кінця 80-х років XX ст. Саме тоді мешканці, як тоді говорили, Сихівського мікрорайону Львова наважилися написати листа (29 травня 1988 р.) до редакції обласної газети. «Ми глибоко стурбовані, немає хати, квартири, де б з обуренням і жалем не говорили про цю ганебну подію, з приводу якої ми звертаємося до Вас по допомогу.

Тут, у селищі Сихів, поблизу однойменної станції (залізничної) стоїть пам’ятник архітектури, на якому прибита охоронна табличка. Це старовинна церковиця, збудована нашими предками (1633). Така вона гарна, така вона мила, як старенька бабуся. Це просто чудо, якась вирізьблена шкатулка, інкрустована дерев’яним ґонтом, це церковна скарбниця багатьох поколінь, яка стояла в австро-угорському, польському і німецькому поневоленні. А біля неї дзвіниця. Така ж стара, ремонтована, підтримувана нашими прадідами і прапрадідами. На ній два чудові дзвони, якими оголошували ще про татарські напади на наших селян-пращурів, про пожежі…

Та сталася велика біда для нас – святотатство. Два тижні тому дзвони вкрали, вночі завантажили на машину і вивезли. Залишилася церковиця і разом з нею ми – сиротами. Болить нас душа, невже наші нащадки не побачать цього чуда мистецтва. Є думка, що вкрали дзвони працівники, які встановлювали огорожу, іржаву огорожу, нікчемно зварену електрозваркою з іржавих залізних прутів.

Шановна редакціє, ми ретельно читаємо Вашу газету, де починається обговорення нашої історії. Просимо Вас сприяти поверненню викрадених дзвонів, нашої дорогої реліквії. Адже це не голка, їх не заховаєш, бо один дзвін більше ніж 700 міліметрів у діаметрі, інший – дещо менший, на них викарбувано дати виготовлення, імена авторів і місце, де вони відлиті. Допоможіть повернути наші пам’ятні дзвони. Благають Вас жителі селища і мікрорайону Сихів.      

Невже, пройшовши століття, уникнувши переплавлення шести снарядів у війнах, які прошуміли над нашою батьківщиною, вистоявши з нашим народом лихоліття, саме зараз, коли піднімається питання нашої історії, мови, культури, коли створено (не знаємо чи й в Україні) товариство «Пам’ять», яке піклується про історичні пам’ятки, їй (церкві) судилося щезнути», – написали сихівчани.

25 серпня 1988 р. у листі до виконкому Львівської обласної ради працівники апарату уповноваженого ради у справах релігій повідомили, що «лист мешканців Сихівського мікрорайону м. Львова з приводу збереження архітектурної пам’ятки недіючої церкви розглянуто безпосередньо на місці у присутності заступника голови міськвиконкому Нужного О. О., архітектора міста Міха Р. М., секретаря обласної організації Товариства охорони пам’яток історії і культури Кудіна І. А., директорів картинної галереї Возницького Б. Г. та Музею народної архітектури і побуту Рибака Б. А.

Під час розгляду цього питання було запропоновано пам’ятку архітектури – церкву із Сихівського житлового масиву перенести на територію Музею народної архітектури і побуту м. Львова. Проти такої пропозиції виступили: секретар міської організації Товариства пам’яток історії і культури Безпалько Л. Є., професор Логвин Г. М., кандидат наук Милява Л. С. із Києва, завідувач відділу картинної галереї Пшик В. Л.

Враховуючи, що картинна галерея, якій передано під використання сихівську церкву – пам’ятку архітектури, не в силах підтримувати її в зразковому порядку, пропоную доручити директору Музею народної архітектури і побуту Рибаку Б. А. перенести її на територію заповідника».

Дійсно, ще 1974-го органи державної влади без будь-якого обговорення з місцевою громадою передали церкву Пресвятої Трійці Львівській картинній галереї. У ній мали намір облаштувати музей, перевізши його на територію Музею народної архітектури та побуту. Львівські реставратори провели дослідження як самої архітектури, так і настінних розписів, склали проектну документацію для повної реставрації храму. На превеликий жаль, більше зробити не вдалося.      

На щастя, бюрократичні кабінетні пропозиції так і залишилися на папері. Безперечно, активно до їхнього нівелювання на практиці долучилися вірні церковиці та всі мешканці Сихівського масиву м. Львова. 1990-го храм повернули громаді віруючих. Своїм коштом люди перекрили дах ґонтою, упорядкували територію. Реставратори знову повернулися до перерваної роботи. За нетривалий час їм удалося реставрувати живопис на двох краях намету. З часом буде продовжено й успішно закінчено реставрацію інших творів унікального українського стінопису. Органи сучасної української влади виділили необхідні кошти для унеможливлення виникнення пожежі дерев’яної сакральної святині.

У шематизмі Львівської архієпархії читаємо декілька рядків про описаний храм: церква Пресвятої Трійці, дерев’яна, XVII ст. Львів-Сихів-Козельники, вул. Майданна, 1-а. Адміністратор о. Михайло Литвин (1947 р. н., 1992 р. св.) (–Львів, 1996. –С. 32).

Матеріал підготовлено на підставі даних Державного архіву Львівської області (ДАЛО). Ф. Р-1332. –Оп. 3. –Спр. 526. –Арк. 140-143, 139.

Юрій Боруцький, «Вголос»