Анно, місіонерство – важка праця. Особливо для такої молодої тендітної дівчини. Що привело вас на цей шлях?

Мені завжди хотілося допомагати дітям-сиротам. Я хотіла це робити в Україні. Але подруга мені розповіла про інститут «Heart of help», де готують місіонерів для роботи в різних країнах. Цей інститут знаходиться у Тернополі. Він функціонує вже 7 років. 

Я «пройшла» там шестимісячні курси: вивчала релігію, англійську мову. Я дізналася, що в Африці багато бідних дітей і захотіла поїхати саме туди.  9 травня ми з подругами приїхали в Кенію. Живемо зараз в місті Момбас.

Що конкретно ви робите?

Наразі ми з дівчатами відкрили тут школу для дітей, які не можуть собі дозволити платне навчання.  З нами співпрацює  вчитель з державної школи. Особисто я проводжу для дітей християнські біблійні уроки. 

Кожного дня  до нас приходять нові учні. Зараз у школі навчається 65 дітей.  Учні вчать суахілі (державна мова в Кенії, мова міжетнічного спілкування, якою розмовляє близько 100 млн. людей у Східній Африці), а також тут вони можуть отримати деякі знання з англійської мови. 

Учні постійно стараються взяти нас за руки, так ніби висловлюють свою подяку. Усміхаються і радіють, коли ми приходимо.

Для школярів ми варимо кашу. Найдешевшу. Коштує вона 3,5 грн. за кілограм. Виглядає як звичайне борошно,  і не зовсім смачна, але нам не вистачає коштів, щоб готувати щось краще.

 

Так виглядає каша

Також ми надаємо медичну допомогу жителям, які цього потребують: наймаємо лікарів, роздаємо медикаменти.

 

Тут поширені різноманітні шкірні захворювання, інфекційні: черевний тиф, бруцельоз (мальтійська лихоманка – інфекція, що характеризується множинним ураженням органів і систем організму людини), дуже багато людей хворіють на малярію. У цих людей немає грошей на лікування.

Ми не їмо м’ясо, не п’ємо молоко, щоб не захворіти на тиф, спимо під москітною сіткою.

Ви ризикуєте заразитись. Не боїтесь за своє життя?

Ні, не боїмося. Ми допомагаємо людям, показуючи їм Божу любов. Я хотіла щось зробити для Бога, адже Ісус помер за мене. І я прийняла рішення працювати для інших. Я поки що не хворіла, але інші дівчата, які також працюють в Африці, хворіли вже багато разів.

Чи легко відпустили вас рідні в чужу країну?

Мої рідні дуже хочуть, щоб я повернулася додому. Вони переживають, щоб я не захворіла, і щоб у мене все було добре. І це зрозуміло, адже ми дуже далеко від дому і самі в чужій країні.

А де ви берете кошти?

Гроші присилають друзі, знайомі з України, українські церкви, а також небайдужі люди. І якщо були б охочі допомогти, кошти можна переслати на рахунок Приватбанку. Номер рахунку 4149 6050 5116 5413. Ми, місіонери, і наші підопічні будемо дуже вдячними за будь-яку допомогу!

Чим цікаве місто Момбас?

Момбас – друге за величиною місто в Кенії. Воно розташоване на кораловому острові в Індійському океані. Місто є найбільшим торговим центром Кенії, а також одним із найбільш значущих промислових центрів.

Тут дуже красива архітектура, зокрема, дуже гарні мечеті. В Момбасі 60 % населення – мусульмани.

У цьому місті живуть і багаті люди. А зовсім поруч – в селах – дуже бідні. Тут борються з бідністю. Але кошти, які виділяє держава, крадуть політики, тому рівень життя простого населення не покращується. За статистикою ООН, 60 % африканців заробляють менше, ніж 1 $ в день.

Також 50% молодих дівчат у Момбасі займаються проституцією, тому що нема роботи. Звідси і такий високий рівень народжуваності.

Що змінилося з того часу, відколи ви живете у Кенії?

Я більше почала цінувати свою країну. Раніше я не задумувалася над тим, що можливо десь люди живуть так погано: в хижчинах, без електрики, їдять один раз в день. І я вдячна Богові, що мені добре живеться в нашій гарній країні.

В Україні діти не цінують безкоштовну освіту, не хочуть ходити до школи. А тут для того, щоб ходити в звичайну державну школу, потрібно платити.

Коли ми купили зошити і ручки, діти були такі щасливі. У нас, напевно, у кожній сім’ї діти мають розмальовки, а їм все рівно, вони це сприймають, як належне. А маленькі темношкірі жителі Момбасу дуже радіють, коли отримують такі подарунки.

А про що думають ці діти? Про що мріють?

Наші маленькі учні дуже хороші. Вони дуже радіють, коли ми приходимо, добре вчаться. Але цим діткам дуже не вистачає любові. Батьки весь свій час віддають роботі, щоб вижити, а діти їм не дуже й потрібні.

За малечою часто не слідкують, не виховують. Діти ходять брудні. Вони мріють жити, як нормальні люди . Мріють мати гарні будинки. Адже тут в одній хижі можуть жити 15 дітей і їхні батьки.

Вони прагнуть здобути освіту, щоб потім була можливість отримати роботу. Ці діти часто сміються. Дуже тішаться, коли ми приносимо їжу, зошити. Я б на їхньому місці, напевно, була б сумна.