Modeselektor "Monkeytown" (2011)

Новий Modeselektor міксує модні і не тільки тренди, грайливо розмиваючи кордони, відстані та час, не цураючись жодних непристойних знайомств.

Амбієнт-техно іграшково вливається в дабстепові структури, де добре чути, що Modeselektor добре ознайомлені з творчістю Mount Kimbie. Зірки андеграундного хіп-хопу бавляться граймом і заграють з еренбі, непідсвідомо втискаючись в трайбальні хоррори ("Pretentious Friends", "Humanized"). Клубняк вбиває прогнозовано та іронічно басом.

Шизоїдне техно своїм бомбувальним маршем без проблем запливає в uk-fanky і крутиться там дзигою. Глітч не менш активно дружить з еренбі, а дабстеп з IDM.

Тому Йорку виділяються персональна атмосферка, де він може бавитись своїм галопічним ескапізмом, шпортатись запітченим вокалом і розбудовувати колись зруйновані готичні споруди, намагаючись повернути туди ангельську присутність ("Shipwreck", "This"). Фіша такої ритуалізованої діяльності Йорка у тому, що він не може розбудувати ці кораблики сам, тому й так сигналить про допомогу.

Йорка переслідують, але мало чим допомагають ще й пацики з PVT, що так намагаються заностальгувати його у вокодерних 80-х з космічними саспенсом тодішної електроніки. Саша Рінг організовує мілітарний IDM рівняючись на свій альбом "Walls".

Modeselektor – сидять на вершині електронного процесу. Бачить усі його переваги та недоліки. Тому й можуть собі дозволити гойдати на хмаринці ногами, згадуючи анімаційний козачок ("Blue Clouds").

 

Machinedrum "Room(s)" (2011)

Формалістичний хіт сезону, де з душею також повний порядок. Machinedrum представляє джук, або іншими словами футворк. Фрагментарність пришвидшується. Бас ще більше вигинається пульсаціями. Зациклення на одному фрагменті нікуди не розвивається.

Якщо в Burial песимістична фрагментарність розробляла в потойбічності концепцію розчинення і остаточного зникнення, то в Machinedrum оптимістично збирає фрагменти в одне ціле. Machinedrum породжує з хаосу щось цілісне і навіть вічне ("She Died There"). Може тут згадуватись естетика мінімалізму, з його повторюваністю фрази, за розвитком якої, бажаючі могли відшукати духовність, тобто, ту ж вічність.

Machinedrum – це екстаз віднайдення цілісності з наступним амбієнтовим спокоєм, або придуркуватим гасанням, де випробовуються на зуб нові можливості своєї конфігурації ("GBYE", "Lay Me Down", "U Don’t Survive"). Це бажання встигнути усе і відразу. Це прорізання нового голосу крізь усі минулі трансформації ("The Statue"). Це насолода самореалізації відчувати усі свої можливості у повній силі ("Where Did We Go Wrong").

Десь за спиною, вже безперечно літають перші маячки небезпеки, але вони не сприймаються ще настільки серйозно і не перешкоджають фінішному джему ("Come1") з його джазовою фанкістою та близкістю інструментального хіп-хопу з тропікальними впливами а-ля Lone.

"Room(s)" – це як гра у класики. Електронна кортасарівщина, що з легкістю може змінювати свої погляди, даючи нові нюанси чогось цілісного, а для когось, навіть й вічного.

 

Future Islands "On The Water" (2011)

Харизма Future Islands, прорвавши бородаті небеса на попередньому альбомі "In Evening Air" (2010), взялась з ще більшою силою за гімни життю, що своєю життєстверджуючою впевненістю обов’язково мають звучати замість ангельських труб Страшного Суду.

Сінті-панку зрозуміло вже менше, більше майже госпельної радості ню-вейву, навіть мінімалізму з впливами олдової електроніки чи фолкотроніки ("On The Water", "Before The Bridge", "The Great Fire", "Give Us The Wind"). Присутній й ангельський амбієнт з блаженним органчиком над вухом ("Tybee Island", "Grease").

Future Islands дарують нову і тепер уже безсмертну надію на визволення, створюючи епічні полотна а-ла Stars of the Lid і заставляючи танцювати під свої дудки не тільки усіх ангелів та архангелів ("Close To None"), але й усіх коників Апокаліпсису під хітовість "Balance".

Головне у цьому рохристаному блаженстві не лякатись к-ть згаданих ангелів, бо схоже, що Future Islands – це і є банда вищегаданих створінь, яких відпустила на вікенд на Землю. Також, переважно, не людські створіння здатні утворювати вітровий амбієнт з підручних матеріалів "(Untitled)".

The Field "Looping State Of Mind" (2011)

The Field влаштовує епічні батли мінімал-техно та амбієнт-техно на "Looping State Of Mind", продовжуючи лінію олдових запозичень на "Yesterday and Today" (2009).

Він масштабно з-за допомогою мінімалу розмальовує розгортання первісного хаосу. Він пам’ятає про усі заповіти олдових електроніків 70-х. Він знає, що за піонерською радістю відкривачів космосу обов’язково прийдуть саспенсні чужі.

Швед The Field навіть добре пам’ятає про успіх альбому "Where You Go I Go Too" (2008) норвежця Lindstroma ("It’s Up There").

Та незважаючи на це, його амбієнт-техно вибудовує свою вже впізнавану романтику космічних шпилів з піонерською замріяністю ("Then It’s White", "Sweet Slow Baby"), де своїм рідним може бути навіть індастріал.

Не цурається він залазити у поп-амбієнтові штуки. Так "Arpeggiated Love" звучить, як космічний реверанс хіту Hot Chip "Ready For The Floor". І звучать такі мікси значно інтимніше, а значить й перспективніше ("Burned Out").

 

Blue Daisy "The Sunday Gift" (2011)

Blue Daisy різновекторні у своїй визначеності. Від шаманського дрону до тріп-хопу у них один крок. Від тріп-хопу до дарквейву – ще менше. Привидам "The Sunday Gift" – так патологічно близько до дабстепу.

Від дабстепу їм дуже близько до еренбішної загубленості The Weeknd з усіма її ритуальними ініціаціями ("Fallin"), яким постійно доводиться пробиватись крізь перешкоди для віднайдення своєї ідентичності.

Головними перешкодами тут стають смертоносні машинерії і тому "The Sunday Gift" звучить, як альтернативний саундтрек до Забороненого прийому. Джазова психоделія зашифрована у дабстепі перетікає у дум-джаз з привітами андеграундному хіп-хопу Dalek ("Psyche Inquiry").

Привиди Blue Daisy закутані у тріп-хопові шлейфи ("Firewall") легко можуть загубитись у мікро-космосі під вонкі ("Only For You"), щоб навіть почати використовувати перегукування радіочастот з трайбалом а-ля Fuck Buttons ("Raindance").

Надихавшись такого щастя, можна зрозуміти, що не кожна банда ставить на фініші свій найкращий трек, амбієнт-хаусний хіт "Spinning Channels".

 

Tropics "Parodia Flare" (2011)

Tropics, активізуючи весь свій чіллвейний запас спогадів та фантазій, балансує між Boards of Canada та Washed Out.

Заповіти чіллвейву буквально відбуваються на замрієній пожмаканості саунду "After Visiting" з впливами мінімал-техно та гітарною акустикою. Ностальгійний сум добігає хвилями до ню-вейву ("Playgrounds"), щоб пообійматись з романтичним саксом, а там ще зійтись з літнім ню-джазом а-ля Kool & the Gang ("Going Back", "Sapphire").

Стійкий ретро-саунд зі заграванням з електро відшукається на "Telassar". І повністю ретро окопається в у хітовому пост-диско "Wear Out" з його вечірнім сонечком та лінивим хвилями.

Екстаз такої ностальгії розливатиметься приджазованим амбієнтом "Parodia Flare" і впадатиме у модне еренбі The Weeknd з усією його крихкістю екстазійного моменту ("Celebrate", "Figures").

І хто б не хотів, щоб його зажмурена подорож у дитячі фанатазії спросоння була схожа на амбієнт-техно "Mouves"?

 

James Blake "Enough Thunder" (2011)

Ейпішка Блейка розгортається мінімалістичністю в унісон попередної EP "Klavierwerke" (2010).

Барокова драматичність падає сонним фортепіано і довгими фідбеками. Салюти Ентоні та How To Dress Well – тут і тут, а от дабстепу тут майже не місце. Остаточно приходить розуміння, що дебютник "James Blake" (2011) має претендувати на звання найкращого диску цього року.

Соульний травматизм вже звично автотюнується і супроводжується по той бік ледве не брейккором і згадками про Mount Kimbiе. Святковість нео-класики без різних деформацій та пустот виспівує рідзвяні салюти Ентоні в кавері Джоні Мітчел "A Case of You" та навіть стає джазовим стандартом на "Enough Thunder".

А от вже органне піднесення пікового номеру EP "Not Long Now" перестрибує навіть Бйорк у своїх застиглих краєвидах і ніжно так панахидиться чіповими сінтами, щоб за ноту до поховання запульсувати басом часового механізму, якому вже не буде чого відстежувати.

Автотюнований дует з Bon Iver – збочено-іронічний, яким й був би зараз автотюнований Філ Коллінз. У "Fall Creek Boys Choir" одночасно лякаюче-веселий пафос прощавання з чимось важливим.