Він назвав це кіно найпатріотичнішим українським фільмом. Саме кінорежисер Валентин Васянович та його довгоочікувана «Атлантида» прославили нашу країну на міжнародній арені: стрічка після світової прем’єри здобула історичну  перемогу для України на Венеційському кінофестивалі.

І всього лише за кілька місяців «Атлантида» зібрала чимало престижних нагород на міжнародних кінофестивалях: «приз жюрі» на японському Tokyo international film festival, гран-прі на фестивалі Les Arcs у Франції, нагороди у номінації «Найкращий фільм» на кінофестивалі Тромсо в Норвегії та як кращий фільм в номінації Orizonti Севілья на Венеційському кінофестивалі тощо.

Українські критики назвали «Алтантиду» найкращим ігровим повнометражним фільмом і наш національний оскарівський комітет висунув драму Васяновича як національного претендента на премію «Оскар» у номінації «Найкращий міжнародний художній фільм».

І вже 5 листопада цей найочікуваніший фільм року виходить у кінотеатральний прокат.

«Вголос» поспілкувався із режисером «Атлантиди» Валентином Васяновичем і розпитав, про що цей фільм, чому варто його переглянути і яким загалом він бачить майбутнє українського кіно?

  • Чому варто переглянути «Алтантиду»?

Це фільм-антиутопія, досить сувора, про найбільшу нашу проблему – війну Росії проти України. Події відбуваються у 2025 році, ми перемогли у цій війні, однак отримали повністю зруйновану та випалену територію Донбасу.

Головний герой, колишній військовий родом з Донбасу, втратив під час війни свою сім’ю і опісля усіх цих жахів намагається влаштувати своє життя і шукає сенс, щоб залишитися вдома і не виїхати. При цьому втрачає найкращого друга, який не зміг впоратися із посттравматичним синдромом і скоїв самогубство. І лише коли зустрічає жінку, у якої також посттравматичний синдром, і закохується - ця любов рятує і його, і його половинку. Любов перемагає смерть.

  • Як виникла ідея зняти таке кіно?

Тема війни на сьогодні є найактуальнішою в Україні, і творчі люди не можуть стояти осторонь. У 2017 році я вирішив написати сценарій до фільму про воєнні дії. Писав про сьогодні, проте з часом з’явилася ідея перестрибнути у майбутнє. Так і виникла картина, у якій є війна і травмована нею людина, яка намагається вижити.

  • Де знімали фільм?

У Маріуполі та на його околицях здебільшого, також у Києві та у Миколаївській області. При цьому ми бачили: місцеві, які нам зустрічалися, - це далеко не проукраїноналаштована публіка, але якщо там багато наших військових, то вони просто не висовуються і мовчать.

  • На чому акцентували у фільмі?

Актуальне питання: «А що нам робити з Донбасом після закінчення війни?» 

Головне питання фільму – що з цією територією, Донбасом, робити потім, після закінчення війни. Адже вже відбувається екологічна катастрофа, яка може призвести до того, що ця територія просто не буде живою і перетвориться у пустелю. Цей процес вже розпочався.

  • Яким ви бачите майбутнє Донбасу?

Я людина оптимістична і вірю в перемогу України у цій війні. Коли ми знімали цю стрічку, я мріяв про те, що ми закінчимо цю війну перемогою до 2025 року, проте зараз політична кон’юктура змінилася і ми рухаємося в протилежному напрямку і на перемогу, на мою думку, потрібно набагато більше часу. Проте треба вірити у перемогу і будувати зрілу політичну націю та громадянське суспільство й при цьому мати потужну армію.

  • Як підбирали акторів в «Атлантиду»?

Ми свідомо вирішили запросити, зокрема на головні ролі, людей, які мають досвід бойових дій. Я побачив Андрія Римарука на відео продюсера, який готував проект фільму «Інтернат». Я зрозумів: типажно це той герой, якого ми і шукали на головну роль в «Атлантиді». При цьому Андрій органічний перед камерою і гармонійно будує діалоги.

Загалом кастинг проводили у «Фейсбуці»: шукали людей, які пережили війну і мають посттравматичну травму. До того ж ці люди стали своєрідними експертами для створення діалогів та мізансцен, адже вони знають, як відбувається спілкування на війні, тому ми всі разом працювали над діалогами у фільмі.

  • Що дала вам перемога у Венеції?

Нам пощастило, що нас запросили на Венеційський кінофестиваль, ми про це мріяли. І вже понаднормово отримали багато емоцій та щастя, коли нам вручили головний приз в номінації Orizonti. Це було неймовірно – це був шалений успіх, який гарантував нам одну важливу річ – тепер нас запрошують та запрошуватимуть на сотню різноманітних кінофестивалів. Для нас розпочався кінотур світом, ми просто не вилазили з літака – до карантину.

Після перемоги у Венеції відразу полетіли у Торонто, там були повні зали, всі із зацікавленістю зустрічали наш фільм. Потім Іспанія,Франція, Мексика, Японія тощо - Венеція просто відкрила двері «Атлантиді» у широкий кіносвіт.

Ми чітко акцентували під час презентацій фільму: Росія – терорист, країна-агресор, яка воює з нашою країною

При цьому зізнаюсь чесно: найкраща кінопубліка – у Токіо. Там найбільш емоційно і гаряче сприйняли цю стрічку про війну в Україні, адже добре пам’ятають травму своєї війни, знають, що таке тисячі трупів і як їх ховати. А в Європі – Австрія, Іспанія тощо – сприймали посередньо, мовляв,  щось чули про ваш якийсь там «внутрішній конфлікт» чи щось таке. Хоча європейці й були шоковані тим, що побачили у фільмі.

Хоча ми чітко акцентували і озвучували під час презентацій фільму: Росія – терорист, країна-агресор, а в Україні тримає війна Росії проти нашої країни.

  • Чи реально відзняти в Україні хороший фільм без належного фінансування?

У мене є приклад фільму, який я знімав за свої гроші з бюджетом близько 10 тисяч доларів. Якщо у тебе є бажання і хороший фотоапарат, то на сьогодні ти може зняти досить якісне зображення. Я це показав за допомогою кінострічки  «Рівень чорного», яку кілька років тому теж висунули на здобуття премії «Оскар» від України.

Загалом таким шляхом можна йти, та все ж без підтримки держави та Держкіно в принципі національна кінематографія не зможе відбутися. У всьому світі так є, що національні фільми підтримують фінансово з державних фондів. Хоча без Держкіно не було би відродження української кіноіндустрії, яку маємо на сьогодні, і не було би успіхів, котрі ми маємо на міжнародних фестивалях.

Бюджет «Атлантиди», до прикладу, складає близько 1-1,2 млн доларів. Частина державних коштів, решта – приватні кошти закордонних фондів та меценатів тощо.

  • Які ще нові українські фільми мають побачити українці і чому?

«Погані дороги» Наталки Ворожбит, «Додому» Нарімана Алієва тощо. Загалом в Україні є що подивитися.

  • Ви нещодавно казали: «Українське кіно не встигло з’явитися, а його вже «вбивають». Чому ?

Українського кіно раніше, за винятком кількох останніх років, просто не було. І якщо почати зараз гальмувати процес, воно так само швидко зникне, як і з’явилося. Хоча ніколи жоден фільм не повертає витрачених на нього грошей, проте є дуже потужним інформаційним каналом на весь світ для трансляції своїх меседжів. Також фільм – це продукт, який показує рівень розвитку культури країни.

На більшість продакшинів, які протягом останніх 7 років займалися кіновиробництвом, заводять незрозумілі кримінальні справи

Однак, що тривожить: зараз, коли змінилася політична кон'юнктура, ми переживаємо, аби кіноіндустрія не занепала, зокрема була фінансова підтримка національних фільмів. Адже зараз культурою України керує колишній телевізійний менеджер, котрий все життя працював на олігархічному телеканалі і тепер має вплив на бюджет (Олександр Ткаченко, - ред.). Тому кіноспільнота вважає, що зараз всі кошти спрямують або на серіали, або афільовані до цих великих структур фірми почнуть відтягувати на себе бюджети. Паростки вже є: на більшість продакшинів, які протягом останніх 7 років займалися кіновиробництвом, заводять незрозумілі кримінальні справи задля того, аби створити цим фільмам негативне тло і тим часом просунути свої нові продукції, які відтягуватимуть гроші з бюджету на себе. Триває війна, дуже неприємна, і процедура отримання бюджетних коштів на фільми стала менш прозорою. А раніше такі серіали створювали за гроші олігархів.

  • Яким ви бачите майбутнє українського кіно?

За Іллєнка як голови Держкіно система функціонування стала максимально прозорою, за кожним кроком Держкіно можна було стежити у мережі, а перемагав у конкурсній програмі той фільм, який мав найбільший рейтинг. Згодом якимось третім непрозорим конкурсом на посаду голови Держкіно призначили людину, яка жодного стосунку не має до кіноідустрії; людину без спеціальної освіти, яка не любить і не розуміє кіно. Тому, аби зберегти цю інституцію, потрібні зміни, адже з Держкіно вже звільняються люди.

Але я оптиміст: вірю в те, що знову працювати система прозоро і жодна політична кон’юкрута не впливатиме на розподіл коштів для фільмів в Україні.

Щодо патріотичного кіно, то можу сказати, що воно має свій сегмент і мусить існувати, тим більше, що є люди, які його дивляться. Воно мусить розвиватися одночасно з іншими кіножанрами. Іллєнко це розумів і підтримував цей процес: всі види і жанри кіно розвивалися одночасно. А зараз, думаю, шальки терезів будуть перехилятися на користь глядацького кіно та серіалів.

  • Які оскарівські шанси в «Атлантиди»?

Те, що нас висунули на «Оскар», - це вже великий плюс до прокату як в Україні, так і за кордоном. Але ми маємо всі шанси принаймні потрапити до шорт-листу чи номінуватися, адже всі показники для цього є: приз на великому престижному кінофестивалі, чудові відгуки найбільших кіно часописів, нарешті дистриб'ютор американський тощо. Сподіваюся, нас фінансово ще підтримає Держкіно, частково ще будемо шукати гроші, аби влаштувати повноцінну промо-кампанію. Загалом шанси є.

  • Чого «Атлантида» має навчити українців?

Українці мають зрозуміти: треба ставати не інфантильним, а політичним суспільством

Це кіно про нас і найболючішу тему в Україні протягом останніх років і, думаю, буде актуальною ще протягом кількох наступних років. Всі українці мають зрозуміти, що нашій державі треба мати потужну армію, а нам потрібно ставати не інфантильним, а політичним суспільством, при цьому розвивати демократичні інститути у країні і ставати повноцінною сучасною європейською державою і у жодному разі не відкочуватися назад до постсовка та не потрапляти у зону впливу РФ. Ми маємо бути вільними і сильними, аби нас просто не хотілося ображати.

Марія Волошин, ІА «Вголос»

 

_kykT0BHDE