Михайло Ваврин народився 15 квітня 1948 року на Самбірщині у селі Берестяни у родині селян. Роки тоді були важкі, післявоєнні, дитинство – босоноге. Батько покинув сім’ю, коли Михайлові було 2 роки. Коли він повернувся з фронту (служив у польському війську, потрапив у полон, потім воював у Радянській армії) у рідне село – тут рискали загони НКВД, які шукали ворогів народу. Не витримавши такого постійного страху він пішов добувати нафту у м. Борислав, а потім завербувався на роботу до обласного Миколаєва.

Ваврин з приємністю згадує дитячі роки, каже, що тоді батьки не контролювали дітей як тепер. „Виживали як могли. Хто вижив, той і залишився живий і здоровий. З приємністю згадую цей час тепер, з висоти пережитих років, ціную ставлення матері – цю неповчальну материнську опіку. То була не просто опіка, а намагання навчити дітей життя, щоб могли самі розбиратись у всьому. Тому змушений був з малих років допомагати по господарству, заробляти трудодні у колгоспі. З колегами після закінчення 8-го класу поїхав на заробітки в Кіровоградську область”.

Вісім класів закінчив у рідних Берестянах. Вчитись було важко, особливо взимку, адже морози тоді були люті, а дорога до школи – далека. Михайло мав схильність до гуманітарних наук, особливо любив історію. Середню освіту здобував вже працюючи, відвідував вечірню школу. Потім було ПТУ-8 у Стрию, після закінчення якого працював на Стрийському вагоноремонтному заводі.

Старший брат хоч і вчився краще, та залишився у селі, працював продавцем у магазині.

„Брат і зараз живе у селі – один залишився з рідні. Я тричі на рік обов’язково з сім'єю приїжджаю в село: на Різдво, Великдень і 28 серпня – Праздник у селі – Матері Божої. Це традиційно з року в рік”.

У 1967 році призвали до лав Радянської армії. Служив у ракетних військах Ленінградського військового округу. Каже, що служити було нескладно, бо вже мав серйозний життєвий досвід. „Щоправда елементи так званої дідівщини, конфлікти між старшими та молодшими військовослужбовцями були і тоді і ,певно, будуть завжди, адже не все можна заборонити. Інша справа, як сьогоднішня молодь готова до психологічних стресів, пов’язаних із раптовою зміною оточення. Мені також було важко, але особливих проблем у стосунках старий солдат - молодий солдат я не мав. Нещодавно я проглянув фільм про життя капіталістичного світу і там таке саме є – і зради, і неповага старших до молодшого, це проблема, непевно, світова”. Ваврин відслужив у війську 2 роки. Він і сьогодні підтримує стосунки з друзями по армії, зрештою так само як і зі шкільними товаришами.

Коли приїжджаю в село, то зустрічаємося. Десь треба щось допомогти, бо я вважаю, що у селі зараз важко, Це прикро”.

Після армії Михайло повертається знову на завод. Тоді ж він закінчує 11 клас і знайомиться зі своєю майбутньою дружиною Іриною. Згадує, що вперше зустрілися з Іриною, як тоді було часто, на танцях. Виховав М.Ваврин з дружиною Іриною і скерував у самостійне життя сина Ігоря, доньку Оксану, а тепер не має меж його потіха від онуків: Мартусі, Мар’яночки, Михасика і Василька. Чотирирічний Василько каже, що буде міліціонером. Зрозуміло, що дідусь свою папаху вручив йому.

Саме в цей час Ваврин вирішує пов’язати свою долю з правоохоронними органами. Це було виважене, доросле рішення.

Потім я вступив у школу міліції. До речі, це зараз для нас є характерним, що молоді, не загартовані та не пристосовані до життя мають вирішувати долі інших в силу своїх посадових обов’язків. Це дуже велика помилка нашої держави і на це зараз не звертають уваги. Хоча я завжди, де можу стараюся пояснити – навчання має бути поетапним. Особливо у правоохоронних структурах, адже надзвичайно складно молодій людині у 22 роки бути відповідальним за чиюсь долю. Тому таку ситуацію треба змінювати”.

Розповідає, що за три дні зібрав необхідні документи для вступу у Львівську спеціальну школу міліції МВС СРСР. Здав на четвірку іспити з історії та диктанту, успішно пройшов медичну перевірку, однак в школу могли і не прийняти, бо був одружений... "...і там стояло таке питання – він буде бігати в самоволку, але начальник училища Колодін сказав: „Надо его принять, а в самоволку будет бегать – выгоним”. Хоча, звичайно, в самоволку бігали, самі ж розумієте, це життя, 23 роки... Я з повагою та вдячністю ставлюся до викладачів, вони дали дуже багато. Та й вчився я старанно, бо знав, що якщо я цей шанс не використаю, то іншого може і не бути. А тоді держава годувала, одягала, давала стипендію, а головне – знання”.

А далі знову праця в Стрию. З жовтня 1973 року до вересня 1976 року працював: інспектором карного розшуку, старшим інспектором у справах неповнолітніх. У 1976 році стає здобувачем Київської вищої школи МВС СРСР.

„Щоб туди вступити, я змушений був комбінувати – писати рапорт про спрямування на навчання, однак не дописувати на яке відділення: денне ч заочне. Начальник міліції, який донині живе і якого я вважаю своїм наставником, заперечував: мовляв, працювати треба, в тебе вже є освіта. Але мені, зрозуміло, хотілося вищої освіти. На базі училища я міг працювати дільничним інспектором, крайня межа при цьому – старший опер, а щоб бути начальником відділення треба вже мати вищу освіту. І так я вирвався на стаціонарне навчання”.

Однак на цьому навчальний процес Ваврина не перервався. У 1986 році він вступає до Московської академії МВС СРСР та успішно закінчує її.

У 1980 році Михайла Ваврина призначили заступником начальника відділу внутрішніх справ Пустомитівського району, а з 1982 року – начальником цього ж відділу.

„За три роки роботи начальником відділу, мене жодного разу не відпустили у відпустку. Тоді був страшний час – роки боротьби з алкоголізмом. Там захворів, навіть сідальний нерв собі застудив. І прокурор, і голова суду казали, що треба звідти вириватися... важко та складно було працювати. Адже сам Пустомитівський район непростий, на його території розташований Львів. Так, щоб приїхати в село Гамаліївка, що на Київській трасі, потрібно було їхати через Львів. А транспорт який тоді був? Отак і доводилось трястись на місце пригоди на „газику”. Окрім цього усі довколишні ліси заполонили кочові цигани, котрі здійснювали крадіжки з сіл району. Так, таки треба було звідти вириватися. Хоча мені здається, що міліція цього району має сьогодні такі ж проблеми”.

Отож у 1988 році після закінчення Академії Ваврин стає заступником начальника управління карного розшуку Управління внутрішніх справ Львівської області.

Коли я прийшов сюди і побачив усе, що йшло з середини системи і демократичний дух людей, всі ці події і дали мені український дух. Згадую як люди йшли до тюрми Лонцького, до УМВС області, а там міліція зі всієї області – не пускає, собаками людей розганяє...Я не був з самого початку обізнаний із національною ідеєю, мене виховували без будь-яких знань про ОУН-УПА, адже вдома про таке говорили пошепки. Тепер же все змінилося, змінилися погляди, прийшло нове бачення, а в міліцейській системі все це чітко прослідковується. В своєму оточені я висловлювався за підтримку людей, засуджував дії керівництва міліції області. А тоді тут на Львівщині був ненависник всього українського – генерал Попов, який пізніше виїхав у Москву.”

Відтак Михайло Ваврин зі Львова потрапляє до Дрогобича.

«20-го січня 1989 року мене призначили начальником міліції у м.Дрогобичі. А звільнили напередодні мого 50-річчя. Звільнили незаконно. День народження у мене 15 квітня, а 14 квітня 1998 року я вже був без роботи. 9 років і 4 місяці я пропрацював у Дрогобичі начальником міліції. Усі події національного відродження, що проходили у Дрогобичі, відбувалися не просто на моїх очах, а за моєї активної участі. Дрогобичани до мене претензій не має. Влада – так».

Тоді у Дрогобичі Ваврин вперше зустрівся з теперішнім головним регіоналом Львівщини Олексієм Радзієвським, саме з того часу у них почалися напружені та гострі відносини.

«Не те що я його не поважаю як людину, як фахівця, як оратора – поважаю, але як особистість, він є людиною у котрої зневага до українського національного є всередині. От я нещодавно мав ефір не «Львівській хвилі». Звідти до Радзієвського зателефонували і запитали, що він думає про мене. На що той сказав: „Це рідчайший коритник, владу любить”. Образливо якось. До речі, коли він хотів вдруге стати міським головою м. Дрогобича, я все зробив для того, аби його більше не обрали. І він пішов з міста з тріском, з великою ганьбою. Зараз я очолюю Блок національно-демократичних сил Дрогобиччини, а він тільки популізмом займається, пропагує Партію регіонів та їм служить. Що ця політична сила робила під час виборів 2004 року всім відомо».

І Ваврин судиться за повернення на роботу, обходить усі інстанції, аж до Верховного суду і домагається свого. Однак в той час відбулась реорганізація міліції – об’єднання районної та міської міліції, а відповідно поновлюватися не було куди. Відтак він отримує роботу у зовсім новій для нього сфері – освітянській. Михайло стає начальником училища професійної підготовки працівників міліції Управління МВС України у Львівській області. Там він працює до 2003 року.

«Спочатку я важко собі уявляв як працюватиму в училищі, адже не мав вчених ступенів аби викладати, не було практики. Але потім я втягнувся. Мені це все дуже подобалося, бо я знав практичну сторону справи. В цей період тяжко було було навіть прогодувати курсантів – треба було знаходити засоби для існування – макарони, муку, овочі. Це звичайне, реальне життя і я робив усе аби училище жило».

Однак доля розпорядилася по-своєму і Ваврин знову втрачає місце праці. Під час представлення прем’єр-міністром Януковичем перед активом області нового голови облдержадміністрації Олександра Сендеги, Михайло робить патріотичний вчинок і зачитує заяву про утиски депутатів обласної ради виконавчою владою. До речі таку заяву мав зачитати керівник політичної ради області П. Олійник, але він чомусь взагалі не прийшов на це представлення.

«Після цього мене знову звільнили. Звинуватили у тому, що я не виконую свої посадові обов’язки, порушили проти мене кримінальну справу за надуманими підставами. І я знову судився і знову виграв суд і мене мали б поновити на роботі. А було це, до речі, вже за Ющенка. Я поїхав в Печерський суд м. Києва оскаржувати рішення і знаєте, що вони роблять? Начебто хочуть поновити в правоохоронних органах, але два місяці витримують, а це якраз термін на оскарження. І коли мене не призначають, я знову оскаржую невиконання рішення місцевого суду, вони знову повертають справу, однак на два дні прострочують термін на оскарження. Я поїхав у міністерство писати заяву, а помічник міністра Трофімов (до сьогодні пам’ятаю це прізвище) мені відмовив. Я запитав у нього, чи це його власна позиція, чи міністерства, на що він відповів, що міністерства. І що начебто таким же шляхом як Кушнарьов, я робив захоплення влади у Львові (коли в революційні дні панувало безвладдя, на сесії облради мене обрали начальником Львівської обласної міліції). Це так вчинили вже мої колеги з національним духом».

Тоді Ваврин зрозумів, що в міліції йому робити нічого і пішов працювати в облраду, яку на той час очолював Михайло Сендак. Михайло став керівником відділу по координації роботи правоохоронних органів і пропрацював там до 2006 року, будучи одночасно депутатом і головою комісії з питань законності.

«Після приходу Сеника на посаду голови Львівської облради, відділ ліквідували і мене скоротили. До теперішньої команди ставлюся з недовірою. Вона не бере до уваги напрацювання облради попередніх каденцій і навіть на розвиває національно-демократичні принципи на основі місцевого самоврядування, а звужує їх. Утворення 18-ти комісій облради не врятувало ситуацію, це просто було бажання голови обласної ради задовольнити усі політичні сили і, в першу чергу, відірвати куш тій політичній силі, яку вони підтримують, маю на увазі „Нашу Україну”. Практика показала, що це неправильно і для фахового розгляду питання кількість комісій потрібно зменшувати. Адже чи може комісія з депутатської етики у складі трьох чоловік вирішити питання регламенту обласної ради? Ні!”

Не надто тішить Ваврина і сьогоднішній стан правоохоронних органів.

«Тут професійне ядро розмите. Потрібні фахівці, котрі б тільки за платню працювали, але й в силу своїх власних переконань. А якщо такі і є, то їх намагаються відсунути від реальних справ. Оця чехарда в правоохоронній системі призведе до неповаги людей до міліціонера, а невпевненість у своїй безпеці змусить повернутися до тих часів, коли в кожному селі люди наймали свою варту і зі дзвониками ходили по містах і селах, захищаючи себе. Дестабілізується правоохоронна система у нас в державі. І ніякий, навіть присланий з командою, керівник не додасть авторитету львівській міліції та не виправить ситуації».

Ваврин відстоює думку про створення місцевої поліції, яка би була підзвітна Радам – міській, обласній, районній, сільській. На його думку мала б бути створена посада дільничого – прототип шерифа в США, якого би обирали депутати. І ще одне – необхідно змінити назву „міліція” на „поліція”. На думку Ваврина, це кардинально змінить ставлення до міліціонера, адже міліціонер – це озброєна людина, а поліцейський служить захисту людини.

Депутатом обласної ради Михайло Ваврин став у 1994 році безпартійним. Так само за мажоритарною системою його обрали до облради у 1998 році. У 2002 році він знову потрапив у облраду сам, хоча мав намір балотуватися у складі „Нашої України”, але на рівні обласного штабу не знайшов порозуміння. За іронією долі саме в цю каденцію його обрали головою фракції „Наша Україна”.

«Ви уявляєте!? Це ж треба мати такий авторитет аби «безпартійну галушку» обрали керівником фракції. Тоді Олійник був керівником політради партії, ми були пліч о пліч, такі як я тоді були вкрай потрібні – роз’їжджати по всій Україні, Зараз же стали непотрібними».

Лише в 2006 році виборці м. Дрогобича віддають голоси за Ваврина як представника БЮТ. Розповідає, що обрав саме БЮТ, бо на сьогодні вважає її єдиною послідовною та національно-демократичною політичною силою. «До Майдану, під час Майдану і після Майдану вона продовжує демократичні ідеали майдану».

26 січня 2007 року однопартійці обрали М.Ваврина головою Дрогобицької міської організації партії „ВО „Батьківщина”, а колеги по фракції у Львівській обласній раді – секретарем фракції БЮТ.

Ваврин підтримує впровадження імперативного мандату. На його думку, це добрий крок, потрібно починати йти по європейському шляху.

«Якщо ти йдеш від політичної сили, яка тобі довіряє і ти клянешся продовжувати виконувати програму та статут цієї політичної сили, але зраджуєш цій партії та перекидуєшся в іншу, то це не тільки зрада, а ще й коритний спосіб аби пригріти себе в тій силі, яка має не даний момент більшість. Адже люди не йдуть в опозицію, а йдуть у правлячу силу чи це було ЗаЄДУ, чи з приходом Януковича, Партії Регіонів.

Я дивуюся чому так окремі поступають. Але недавно мені потрапила до рук збірка віршів Бориса Грінченка, що вийшла у світ ще у 1908 році, і зрозумів, що це наша невиліковна хвороба. Там є такий вірш написаний тим землякам, які раз на рік збираються на Шевченкові роковини співати гімн:
„Ще не вмерла Україна
Але може вмерти:
Ви самі її, ледачі,
Ведете до смерти!

Не хваліться, що живе ще
Наша воля й слава:
Зрада їх давно стоптала,
Пропала, лукава....”