Сьогодні у місті мистецький інсульт. Я вирішила пройтись львівськими виставками. Відповідно зайшла в інтернет, щоб проглянути список галерей чи арт-салонів, котрі презентують щось нове та цікаве.

І здавалось, що список мав би бути більшим, ніж чотири виставки, одна з яких сьогодні на вікенді, а три інші розпочались, ще як перші вишні розцвіли. Що ж, йду на те, що є.

Перша фотовиставка знаходилась в кафе "Штука" на Котлярській, 8. Дісталася я до того кафетерію, зайшла всередину і побачила щось дивне: на жовтуватих стінах, що згідно ідеї дизайнера мали б навіювати, трішки приспаний подих ретро, окрім великої кількості картин, запліснявілих від нетверезих слів алкопіплів, що заблукали у власному будуні, висіло щось.

Те щось – було обрамлене чорною пластмаскою, яка навіть не пробувала вписатись у задуману геніальність загального стилю. На тих глибоко філософських фото були зображені незнайомці, які тримають велике, червоне та плюшеве серце. От власне й все. Багато, багато людей і одне дешеве серце. І сам Ігор Філатов – диригент сердечного флеш-мобу.

Всі давно знають, що геніальність у простоті, але час чорного квадрату вже минув. Ау, люди, що це?

Гаразд, люди – людьми і чорно-біло-червоне назавжди лишиться класикою. Але невже знову ввійшло в моду виставляти свою обмеженість на загальний огляд. Стоять такі собі тьолочки за прилавком, розжовуючи полуничну хуба-бубу і кидаються на людей з фразами про то, що "фоткати не можна, хіба що, директору подзвони, але він певно зайнятий і взагалі, якщо хоч своїм фотіком клацати, то йди щось замовляй".

Пояснювати щось про репортаж та інші невідомі досі речі, людям, котрі заклали у свою свідомість певний ряд тавтологічних слів, які, втім, складаючись докупи – вимальовують доволі скупий образ нашої з вами кругленької планети, щонайменше – безглуздо.

Та нічого, це ж лише початок шляху мого духовного поповнення.

Далі краще... думала я думала і потрапила в арт-салон "Сливка" на живопис Тетяни Килівник під меланхолійною назвою "Лірика". Я ж собі вимріювала, що побачу на випацьканих ядучими кольорами реалій полотні, портрети оголених дівчаток, які ревуть біля вікна, витираючи ліричним листом коханого патьоки власних гірких сліз. Доволі плоско, правда?

Але там не було й цього. У львівському салонному магазинчику, посеред різнокаліберних дрібничок, можна було лише тупо втикати на дерево-море-ліс-небо-і-таке-інше-що повторювалося-з-картини-в-картину, щонайменше тисячі раз.

Далі все за схемі: фоткати не можна, останній день виставки, приходьте на відкриття нової. Третя ж галерея, взагалі, була закрита...

фото: cnac-gp.fr