Але трапляються і приємні винятки з цього недоброго правила. На Львівщині маємо унікальну для країни ситуацію, коли сліпонароджена дівчинка Ангеліна Неволько навчається у звичайній школі – у Великолюбінській загальноосвітній школі. Це перший в Україні випадок, коли незряча дитина здобуває середню освіту поза стінами спеціальної школи-інтернату для сліпих.

Ця дівчинка народилася сліпою. Батьки відразу після народження віддали її у дитячий будинок тільки через те, що вона незряча. Дитина до 1,5 – 2 років не розмовляла і навіть не ходила. Почалася затримка психічного розвитку.

Потім у дитячий будинок прийшла родина, в якої уже було четверо своїх дітей, і вдочерили Ангелінку. Ще через рік вони взяли на виховання п’ятьох дітей з цього будинку. Тепер ці діти знайшли свою велику родину.

Батьки висловили принципове бажання навчати Ангелінку у школі за місцем проживання. Вони прагнули не відлучати дитину від сім’ї, виховувати її разом зі здоровими однолітками, навчити долати труднощі та знаходити вихід зі складних життєвих ситуацій самостійно.

«Коли дівчинці виповнилося п’ять років, її прийомні батьки звернулися до нас, – розповідає директор Львівського обласного осередку ВГО «Українська спілка інвалідів – УСІ» Оксана Потимко, – бо чули, що ми намагаємося впроваджувати новітні методики, і поставили не прохання, а вимогу, щоб їхня дитина навчалася не в інтернаті, а в звичайній школі».

Підготовка пілотного проекту тривала майже 15 місяців. Його учасники для запозичення досвіду навчання незрячих дітей у масових школах побували на стажуванні у Канаді та Швеції. Відтоді розпочалося формування власної – української  моделі інклюзії для школярів з глибокими вадами зору.

У цьому процесі розпочалась співпраця зі школою в смт. Великий Любінь Городоцького району. Спільними зусиллями школи, районного відділу освіти, районної державної адміністрації, громадськості вдалось провести ремонтні роботи, встановити на вхідних дверях до школи звуковий орієнтир, придбати дві механічні брайлівські друкарські машинки та багато інших допоміжних пристроїв.

Проте найважча ділянка роботи дісталась першій вчительці Ангеліни – Галині Ліщинській, яка завдяки своєму доброму серцю і небайдужості до долі незрячої дівчинки чудово впоралася  і справляється зі щоденними проблемами у школі.

Галина Михайлівна на початку хоч і погоджувалася взяти цю дитину, але, як учитель, розуміла, що це неможливо, бо ніколи не працювала з дітьми, котрі не бачать. Однак усі її побоювання розвіяв конкретний випадок. За півроку до 1 вересня минулого року, коли Ангеліна ще не ходила до школи, вона з мамою пішла до школи забрати старшого братика. Мама її залишила в коридорі, а якийсь старший хлопчик її вдарив. Прибиральниця це побачила, підбігла до хлопчика і каже: «Ти такий сякий, я би тебе віддала в інтернат». Дитина  розплакалася і каже: «Тітонько, ви його краще набийте, але в інтернат не віддавайте, бо там дуже погано». Галина Михайлівна, яка випадково стала свідком цієї сцени, наважилася взятися за непросту справу. Нині вона успішно працює, вишуковує  нові методи.

«Попри пророкування, пілотний проект виявився успішним, – з радістю говорить Оксана Потимко. – Нині дівчинка навчається у другому класі. Ангелінка повноцінно вчиться поруч з 30 дітьми, пише, малює фарбами. Зараз вона вивчає комп’ютер. Це перший випадок в Україні, бо ще жодного разу сліпа дитина не навчалася в звичайній школі».
Побажаємо успіху цим небайдужим людям і їх благородній справі!     Дівчинка дуже хороша, а усі, хто спричинилися до того випадку, щасливі, тому що врятували одну дитину.

Оксана Потимко, як засновник всеукраїнського концертного проекту «Відчинилося життя» за участю обдарованих незрячих вокалістів, відомих оперних та естрадних артистів і оркестру Національного академічного українського драматичного театру ім. Марії Заньковецької, розповіла про ще один випадок.

Юнак із Криму, який є однією із найяскравіших зірок у проекті «Відчинилося життя», Степан Гончаренко не вміє ні читати, ні писати. Чому? Тому що в Україні лише шість спецшкіл-інтернатів для сліпих дітей. Та дитина, якій не пощастило народитися в місті, де є така школа, приречена або бути відірваною від своєї родини і повернутися в родину вже чужою для своєї сім’ї, або просто сидіти вдома. Так і сталося зі Степанком. Найближча школа знаходилася на відстані сотні кілометрів. Родина вирішила не відривати юнака від сімейного вогнища.  І хлопчина, маючи талант, такий гарний оперний тенор, на жаль, неграмотний. Зараз він вчиться писати і читати за допомогою учителів.

Ні у Міжнародний день білої тростини, ні в інший день, не хотілося б розповідати, що навчання незрячої дівчинки у звичайній школі – це унікальний випадок в Україні. А хотілося, аби якомога більше діточок почували себе повноцінними у цьому непростому житті. І держава, і суспільство не можуть стояти осторонь таких проблем.