Четверті після арабів, персів і турків

Курди – іранський народ, який представляє собою сукупність численних племінних груп, розселених в регіоні під назвою Курдистан, який розділений між Туреччиною, Іраном, Іраком і Сирією. Це четвертий за чисельністю народ Близького Сходу після арабів, персів і турків. Найбільший масив курдської етнічної території припадає на південний схід Туреччини в районі озера Ван і міста Діярбакіра. Крім того потужні курдські діаспори зосереджені у великих містах на заході країни.

Водночас точна чисельність представників цього етносу в Туреччині невідома, оскільки уряд цієї країни категорично не визнає існування окремої курдської національності, офіційно іменуючи її представників «гірськими турками». За приблизними оцінками, курди становлять трохи більше 20% населення Туреччини (16-20 мільйонів осіб).

Не менша плутанина й з кількістю курдського населення в Ірані та Іраку. Знову ж таки, за приблизними підрахунками, в кожній з цих країн мешкає приблизно по 5,5 мільйонів курдів. У 20-мільйонній Сирії проживає приблизно два мільйони курдів. Ще мільйон розселені в країнах колишнього СРСР: Азербайджані, Вірменіі, Грузії, Туркменістані та Казахстані. Досі ніхто так і не спромігся підрахувати бодай приблизну чисельність курдських діаспор у країнах Західної Європи, США та Канаді.

Араратська та Мехабадська республіки

На протязі всієї своєї історії курди вперто намагалися вибороти незалежність. Однак спочатку на заваді цьому стояли самостійницькі амбіції дрібних ханів, а вже у XX столітті курди стали заручниками геополітичних інтересів могутніх держав.

Хоча на початку століття незалежність видавалася такою близькою. Севрський мирний договір між Туреччиною і країнами Антанти (1920 рік) передбачав створення незалежного Курдистану. Однак цей договір так і не набув чинності й був анульований після підписання Лозаннського договору в 1923 році.

Розкидані по різних країнах курди неодноразово намагалися вибороти незалежність із зброєю в руках. У 1920-х на території Туреччини три роки існувала самопроголошена Араратська Курдська Республіка, а в 1946-му на території Іранського Курдистану на короткий час була проголошена Мехабадська республіка. У 1961 році курдське повстання спалахнуло в Іраку, яке з перервами тривало кілька десятиліть.

На початку 1979-го, скориставшись ісламською революцією в Ірані, курди практично повністю захопили владу в Іранському Курдистані. Проте й ця спроба виявилася невдалою. Навівши лад у Тегерані, ісламські революціонери скерували проти бунтівників чисельні озброєні загони, які жорстоко придушили повстання. Відомі випадки, коли «Стражі ісламської революції» до ноги винищували цілі курдські села.
Збройні виступи сирійської частини етносу обходилися меншою кров’ю, однак за режиму клану Асадів сирійські курди постійно потерпали від гоніння і дискримінації, які проте навіть порівняти годі з репресіями, яких зазнавали їхні земляки в Іраку. Саддам Хусейн нещадно гнобив населення Іракського Курдистану, не гребуючи навіть застосуванням хімічної зброї. Це, до речі, було одним з пунктів вироку, за яким іракського диктатора відправили на шибеницю.

Курдська робітнича партія

Проте найяскравіша і, водночас, найкривавіша сторінка боротьби курдського народу за незалежність пов’язана з Курдською робітничою партією (КРП) та її багатолітнім лідером Абдуллахом Оджаланом. КРП була створена в Туреччині в листопаді 1978 року як цілком легальна ліва соціалістична партія. Однак після заколоту 1980-го, коли до влади в Туреччині прийшли військові, КРП була заборонена, а майже все її керівництво опинилося за гратами.

Арешту вдалося уникнути Абдуллаху Оджалану, який утік до Сирії, звідки й започаткував багатолітню збройну боротьбу проти турецької держави під гаслом проголошення «Єдиного, демократичного, незалежного Курдистану». До середини 1990-х Курдська робітнича партія мала до 20 тисяч озброєних прихильників і не тільки регулярно влаштовувала теракти проти турецьких державних установ та силових структур, але й намагалася брати під контроль цілі райони, населені курдами.

Загалом у результаті курдсько-турецького протистояння за вкрай приблизними підрахунками загинуло більше 35 тисяч людей з обидвох боків. У 2002 році КРП була включена Євросоюзом у список терористичних організацій, проте 3 квітня 2008 Європейський суд під тиском чисельної курдської діаспори скасував це рішення.

Активна фаза протистояння закінчилася наприкінці минулого століття, коли тодішній президент Сирії Хафез Асад під тиском Анкари був змушений вислати Абдуллаха Оджалана з країни. Лідер КРП після безуспішних спроб отримати політичний притулок в Росії, Італії та Греції 15 лютого 1999 був викрадений турецькою розвідкою в Кенії, де він переховувався на території грецького посольства. Оджалан був засуджений до страти, яку пізніше замінили на довічне ув’язнення, й нині перебуває у в'язниці на острові Імрали в Мармуровому морі.

Курдський шанс

Нині в гнаного народу з’явилася доволі реальна можливість нарешті здобути незалежну державу. Перший паросток уже є – скориставшись анархією, що запанувала в Іраку після відходу американців, курди проголосили автономію на півночі країні зі столицею в Ербілі. Її лідер Масуд Барзані, фактично, є незалежним керівником, який провадить власну політику, звертаючи мало уваги на центральний уряд у Багдаді.

А днями стало відомо, що дві основних військово-політичних сили сирійського Курдистану – Курдська національна рада і партія «Демократичний союз» – не лише підписали угоду про співробітництво та координацію дій, але й взяли під свій контроль основні міста регіону. Якщо влада Башара Асада таки буде повалена, в курдів в умовах обов’язкового в таких випадках безладу з’явиться реальний шанс проголосити незалежність, причому об’єднати в одній державі іракську та сирійську частини Курдистану.

Зрозуміло, що подібна перспектива страшенно бентежить Туреччину, яка чудово розуміє, що за таких умов її власне курдське населення отримає неймовірний стимул до відновлення активних дій з метою приєднання до одноплемінників. З іншого боку, в ідеї незалежної курдської держави є несподівані, але могутні союзники – США та Ізраїль. Не забуваймо, що чверть Великого Курдистану належить Ірану, тож у Заходу з’являється зручна нагода розхитати Іран зсередини. Очевидно, що шанс спровокувати в Ірані невеличку (а можливо, й повноцінну) громадянську війну переважить застереження Анкари.

Чи вдасться курдам розкласти на свою користь цей складний геополітичний пасьянс? Відповісти складно. Шанси в них є, і непогані. Але в Передній Азії утворився настільки заплутаний клубок геостратегічних інтересів головних світових гравців (ЄС, США, Ізраїль, не забуваймо і про Росію), що робити якісь конкретні прогнози вкрай проблематично. Залишається лише повторити – ймовірність появи на мапі світу нової держави цілком вірогідна.

За матеріалами: inopressa.ru, lenta.ru, newsru.com.ua, wikipedia.org