Нещодавно ЗМІ повідомили про організацію в Запорізькій області, зокрема в Мелітополі, «козачих загонів», які намірилися допомагати поліції «наводити порядок в регіоні». Ці формування, подібно до таких самих «козаків» на Донбасі в 2014 р., явно виражали свою російську ідентичність. Чому в органічній частині України, на Приазов’ї, можливі такі ненаціональні явища? Звідки йдуть такі інтенції? В чому загалом полягає специфіка цього краю? Про такі проблемні питання ми вирішили поговорити із відомим істориком з Мелітопольського державного педуніверситету ім. Б.Хмельницького, доктором історичних наук, поважним громадським діячем та публіцистом Віктором Гудзем.

            Отже, Пане Вікторе, в чому полягає специфіка й парадоксальність міста Мелітополя, в якому майже в один час народилися головний ідеолог українського вольового націоналізму Дмитро Донцов та відвертий ворог українства, жалюгідний раб Москви, убивця Євгена Коновальця Павло Судоплатов?

         – Специфіка і парадоксальність Мелітополя випливає, подібно до інших міст, із особливостей геокліматичного, історичного. соціально-економічного середовища його формування і розвитку. Коли я приїхав сюди у 1979 р. після закінчення Київського держуніверситету ім.Т.Шевченка, місто приємно здивувало не стільки річкою Молочною, яка виявилася, скоріше струмком, чи своєю архітектурою, а щедрим південним духом, сповненим екзотикою його полинних околиць, запашних ринків і гомінких щирих людей. Якщо додати зелені вулиці, обсаджені горіхами і фруктовими деревами, з яких просто на голову падали перезрілі абрикоси та вишні, яких ніхто не збирав, дешеву рибу, фрукти, овочі, кримське і місцеве вино, що продавалося просто з цистерн, то, зважаючи на пристойні побутові умови і цікаву роботу в інституті, містечко (близько 160 тис мешканців) здавалося маленьким раєм. До Кам’яної могили від міста добиратися близько 10 км, до баз Молочного лиману – 20, до курортів Азовського моря – 40 км, що ми й частенько робили молодою компанією викладачів. Незвичною була для мене, уродженця Житомирщини, лише відсутність українськомовного середовища…

Багато мелітопольців вважають, що Мелітополь виник у 1784 році, що засвідчує і відповідна стела в місті. Насправді слобода Новоалександрівка з’явилася лише у 1814 році і стала Мелітополем у 1842-р за назвою давньогрецької колонії Мілетополіс, переробленою на «Медове місто». Тобто місто відносно молоде і має свою специфіку. Відзначимо, що хоча Мелітопольщина належить до Запорізької області, геокліматично, історично і ментально цей край ближчий до зони Північного Приазов’я – відомої як Великий Степ, а згодом Дике поле, де століттями кочували скіфи, сармати, гуни, тюрки, булгари, половці, ногайці та інші номади. Не випадково межа утвореного 1449 р. Кримського ханства проходила по р. Конка, відділяючи козацький лісостеп від степового ногайського Приазов’я. 

Очевидно, на ментальність населення цього краю завжди впливало його транзитне і перехресне становище. Зокрема, Муравський шлях, яким кримські і ногайські татари доходили аж до Тули, починався з Перекопу, і мав відгалуження біля Овечого броду через ріку Молочну. Відомо, що на час руйнації Січі і загарбання південної України Московією (1775р.) на території нинішнього Мелітополя вже існувало ногайське поселення Киз-Яр (Кізільяр). Втім, зустрічаються згадки про спорудження (у 1736 р.) тут редуту, у якому служили запорозькі козаки. Крім поселенців з українських губерній, які складали більшість людності краю, Російська імперія заохочувала до переселення в українські степи й іноземних колоністів. Таким чином, на території Запорізького краю почали проживати німці-меноніти, болгари, євреї, гагаузи, поляки, серби, греки, албанці. Сьогодні цей факт дещо кон’юнктурно використовує місцева влада, яка представляє Мелітопольщину «поліетнічним краєм», що є певним нонсенсом, адже цей простір передусім український за історичним його наповненням. 

З 1790 р. виникали ареали німецьких поселень поблизу околиць сучасного Запоріжжя, вздовж р. Молочна та по берегах річок Бердянського повіту. Болгарські поселення з’явилися в долинах р. Лозоватка, р. Великий Утлюк, р. Малий Утлюк, вздовж узбережжя Азовського моря. Упродовж 1861–1863 рр. ними було засновано у Бердянському та Мелітопольському повітах Таврійської губернії 36 сіл. Чехами було утворено колонію Чехоград (с. Новгородківка). У 1843 р. на території регіону виникло 7 єврейських колоній. На правому березі річки Молочної поселилися сектанти-духобори з Владімірської та Тамбовської губерній. Згодом, у південні українські степи поміщики почали переселяти кріпаків зі своїх старих маєтків, завершуючи багатоетнічну палітру Приазов’я. 

         Як випливає з переписів 1897 і 1926 рр., на Мелітопольщині все ще переважало українське населення. Щоправда, в самому місті українці займали третє місце за чисельністю після євреїв та росіян. Така тенденція розвинулася після Голодомору 1932-1933 рр., але під час Другової світової війни єврейська частка людності Мелітополя різко зменшилася – німецькі окупанти розстріляли до 14 тис. євреїв міста. Тисячі людей було вивезено на роботи в Німеччину, евакуйовано, але після війни господарство швидко відбудовувалося, місто росло. Потребували робітників 11 заводів машинобудування (!) та інші підприємства, а теплі краї і багата природа, близькість моря приваблювали багатьох переселенців. Переписи фіксували динаміку зростання російського населення міста, яке становило відносну більшість городян, і лише на 2001 р. питома вага етнічних українців вперше досягла 55,2%. Ще гірша ситуація склалася з українським мовно-культурним середовищем. Запопадливі керівники міста не залишили жодної українськомовної школи і, попри зусилля «Просвіти», не поспішали відновлювати їх в перші роки незалежності. Місцева газета «Новий день» була відсунута на маргінес, коли міська рада підтримала утворення «Мелитопольских ведомостей». Згодом виникли інші російськомовні ЗМІ, в тому числі приватна телекомпанія регіонала Балицького МТВ-плюс, яка транслює проросійські погляди впливового в регіоні політика.

Тож, коли порівнювати полярні витоки ментальності Дмитра Донцова і Павла Судоплатова, то перший, як відомо, живився з козацьких і староукраїнських духовних джерел свого діда й української літератури, а другий – з російсько-радянської імперської спадщини. Відповідно, якщо Донцов зазнав арештів російської влади і закінчив своє життя у вигнанні, то Судоплатов з 14 років служив у системі ВНК-ДПУ, одружився з секретаркою одного з геноцидарів України М.Хатаєвича Кагановою і помер у Москві. Цікаво, що нинішній лідер мелітопольських москвофілів Є. Балицький має таке ж прізвище, як ще один кат України – В. Балицький (той, що масово розстрілював українську інтелігенцію в Києві 1920-х років), котрий протегував Судоплатова.

             Зрозумілою є проблема зрусифікованості мешканців Південної України, та чи не страшнішою і складнішою є проблема малоросійства. Як це виявляється в Мелітополі?

     Мелітопольщина належить до регіонів України, мешканці якого мають слабку виразність ідентифікаційних ознак та соціально-політичних орієнтацій. Адже цей край століттями піддавався політиці зросійщення й асиміляції імперської Росії, тоді радянської влади, а в останні десятиліття зазнав ідеологічної обробки неоімперської Росії, перебуваючи в інформаційних та територіальних зонах проектів Новоросії і «русского міра». Ностальгія мелітопольського «совка» за СРСР має істотне соціально-економічне підґрунтя. Містяни і мешканці навколишніх сіл, крім зайнятості на машинобудівних заводах і харчових підприємствах, мали велику вигоду від торгівлі продукцією своїх садів і городів. З ранньої весни до пізньої осені вивозилася на продаж у Москву (кілька потягів доставляли туди за ніч) різноманітна зелень, городина, баштанні, знамениті черешні, персики, абрикоси, в тому числі із угідь місцевого Інституту зрошуваного садівництва. З ранку до вечора йшла торгівля і на вокзалі, через який проходило на Крим близько півсотні потягів. Крім торгівлі на маршрутах Москва-Сімферополь і Ростов-Одеса, які пролягають через Мелітополь, «залізячники» вигідно поставляли запчастини по інших містах Росії й України, а рибалки торгували морепродуктами з близького Молочного лиману та багатого і теплого Азовського моря.

Відтак, закономірно, що закриття кордонів внаслідок нападу Росії на Україну і стало економічною катастрофою для багатьох мешканців краю, не меншою, ніж крах більшості машинобудівних заводів і викликало протестні настрої або апатію, злість на майданівців і українську владу, які начебто спровокували «громадянську війну». Відповідно, на виборах до Верховної Ради 2014 р., які відбулися після поразки «своїх» регіоналів, мешканці міста показали найнижчу явку по Запорізькій області (40,7%), а ті що з’явилися, переважно підтримали «Опозиційний блок». Дійшло до того, що під час 13-ї позачергової сесії Запорізької облради (2017 р.), голова облдержадміністрації К. Бриль зробив офіційну заяву про злочин проти національної безпеки та чинної конституційної влади з боку місцевих опоблоківців, фінансованих власником «Запоріжсталі» Р. Ахметовим. За його словами, аналіз ситуації в регіоні свідчить про підготовку до проведення на території Запорізької області масштабних дій, спрямованих на підтримку насильницької зміни чи повалення конституційного ладу, захоплення державної влади, зміни меж території або державного кордону України. 

         Такі ж процеси відбувалися у Мелітополі, де міський голова від БПП Сергій Мінько, який довів свою дієвість і порядність в оновленні міста, протистояв більшості «Опоблоку» у міськраді. Результати виборів 2019 р. (більшість отримали «зелені» і ОПЗЖ) підтвердили той факт, що у місті переважає низький рівень національної свідомості та української самоідентифікації, політичної культури й таких цінностей як громадянська солідарність та відповідальність, суспільна активність. Містяни Мелітополя як типового міста індустріального та багатоетнічного Південного Сходу України, слабко інтегровані на рівні взаємодії соціальних груп, схильні нехтувати можливістю політичного вибору. Однією з прикмет міського соціуму є ідеологічне й ментальне гуртування навколо імперативів слави радянських військових перемог («діди воювали»), які живляться дійсно великими боями і жертвами серед визволителів Мелітополя 1943 р., та підігріваються відповідними комеморативними практиками. Характерно, що день міста певний час відзначався в день визволення від гітлерівських окупантів (23 жовтня), а згодом його було перенесено на останню суботу вересня. Відзначення днів Перемоги завжди супроводжувалося виступами комуністів та регіоналів із славослів’ям радянському інтернаціоналізму та ксенофобськими заявами про українських націоналістів і «бандерівців» при владі. Ці ж комуністи, які після заборони КПУ, діяли через десятки громадських організацій міста типу «Союз совєтскіх офіцеров», «Молодая гвардія большевіков», «Славяне» та ін., жорстко противилися декомунізації, демонтажу пам’ятників і роботі міської комісії з перейменування об’єктів комуністичної символіки, у якій мені довелося взяти участь. 

Справжньою ланкою російських імперських «скреп» залишається УПЦ Московського патріархату з проповідями про єдіную «Русь», раскольніков і «братоубійствєнную» війну на Донбасі, із спробами поставити пам’ятники то Катерині ІІ, для чого було вже споруджено п’єдестал, то Алєксандру Нєвскому. Українській громаді міста і мені особисто довелося докласти зусиль, щоб надати розголосу цим діям ПЦУ і депутатів-регіоналів та не допустити ганьби. Зате церковним політикам вдалося поставити у місті біг-борд із зображенням царя Ніколая ІІ і закликом «Пробач нас!». Отож маємо гідних спадкоємців Російської імперії та творців «руського міра»!. 

      Не випадково, саме під крилом УПЦ у Мелітополі вже десятиліттями орудує міський «курінь» (з 20-30 осіб) Козацького війська Запорозького низового (КВЗН) під орудою І. Лисенка, відомий поїздкою в Київ для розгону «Євромайдану» та місцевими скандалами, а тепер і потугами утворення Мелітопольської канцелярії з наміром патрулювання міста та реанімації таким чином запорізьких годованців ПЦУ і В. Богуслаєва – панченківського козацтва. Відомо, що члени цієї організації не лише вартували Почаївську лавру, а й були причетні до «чистки» запорізького Євромайдану, що мала місце у 2014 р. Їм також закидають участь у подіях у Криму на боці агресора і заклик в Україну донських козаків. Верховний отаман КВЗН Панченко, занесений за колаборацію в базу «Миротворця», був вигнаний із своїм «військом» з козацького кола на Хортиці і закинутий у сміттєвий бак. Фактичне самоусунення сьогоднішньої «зеленої» влади України від захисту українських національних цінностей на Південному Сході країни (теза В. Зеленського «яка різниця»!), інфантилізм державної інформаційної політики несуть у собі значний руйнівний заряд, що вже виявлявся в подіях весни 2014 р., коли і в Мелітополі ходили колони з російськими прапорами і була спроба захоплення мерії. А тим часом мелітопольські червонопогонні і російськомовні козачки разом з протоієреєм РПЦ Смірновим продовжують висвячувати собі нових малолітніх джур у гімназії №9.

Отже, менталітет мешканців Мелітопольського регіону формувався на космополітичній основі «радянського інтернаціоналізму», яким маскувався російський шовінізм, що й сприяло безконфліктному нав’язуванні владної російської культурної традиції та політичної ідеології тоталітаризму, які не вивітрилися з голів до сьогодні. Аналіз відповідей респондентів, проведений Центром соціологічних досліджень Мелітопольського педуніверситету виявив, що найбільш значущими подіями для мешканців регіону стали: перемога у «Великій вітчизняній війні» (65,5 %), проголошення незалежності України (46 %), історія козацтва (44,4 %), трудовий героїзм народу (31,7 %) та повоєнна відбудова народного господарства (15,9 %). А от Помаранчева революція стала значимою подією лише для 6,3 % респондентів (переважно люди віком від 26-40 років з вищою освітою). І загалом ніякої реакції не викликала в опитаних боротьба ОУН-УПА, що свідчить як про підозрілість до населення Західної України, яка штучно насаджувалася десятиліттями, так і про незнання фактів та значення цієї боротьби. 

Дослідження самоідентифікації мешканців Мелітополя у 2012 р. у вигляді відповіді на питання «Ким Ви себе вважаєте?» показало, що в Північному Приазов’ї, в результаті міжкультурної комунікації та послідовного зросійщення, виробилася якась «третя культура» («третій етос»), що стає «гібридною» платформою порозуміння між учасниками комунікативного акту (Б.Слющинський). Прикре враження справили відповіді респондентів 31-35 років, з яких тільки 46 % на 2012 р. позиціонували себе як громадяни України, інші ж – мешканцями свого міста (18 %), представниками колишнього СРСР – 26 %, цілком не замислювалися над цим – 25 %. Науковці припустили (Ірина Букрєєва), що це «втрачене» покоління, яке виховувалося в період соціально-економічних та політичних трансформацій 90-х років, система світоглядних орієнтацій якого не отримала чітких ідентифікаційних векторів формування.

Проте на рівень самоідентифікації мешканців міста, яке опинилося під загрозою поширення «русского міра», кардинально вплинула віроломна російська агресія. Так, вже у 2014 р. кількість респондентів, які ідентифікують себе громадянами України, збільшилася вдвічі (до 85,9%), і майже настільки ж зменшилася локальна ідентифікація (з 22,4 до 12,7%), що вказує на слабкі інтеграційні зв’язки в середині місцевої громади. І хоча відсоток респондентів, які ототожнюють себе з представниками СРСР зменшився до 4,2%, проте це не показник безповоротної зміни ментальних настанов мелітопольців. Адже кожний третій з них не підтримує засудження СРСР як репресивного режиму, а чимало інших торочать не про напад Росії, а про «конфлікт на Донбасі». Крім того, у місті налічується 6 тис. переселенців з Донбасу з відповідним менталітетом і, зазвичай, з пересторогами щодо «бандерівців» і «правосєків». 

            Які етно-ментальні характеристики жителів Приазов’я, або як любив казати Дмитро Донцов, Таврії, Ви б виділили як оригінальні, маркантні?

    Мелітопольська громада представлена представниками більш ніж 100 національностей, які об’єднані у понад 20 національно-культурних товариств. Завдяки діяльності викладачів педуніверситету, насамперед Людмили Афанасьєвої, радника міського голови з питань інтеркультурної інтеграції, члена Координаційної ради громадських об’єднань національних меншин при голові Запорізької облдержадміністрації, активістів національних громад, і місцевих посадовців місто представляло Україну у 2008 році у Раді Європи як інтеркультурне. Ця робота інтенсивно продовжується, і за результатами опитування цього центру у травні 2020 р., дві третини мелітопольців не відчувають національної дискримінації та позитивно оцінюють міжнаціональні відносини в місті.

За реверансами в бік багатокультурності мелітопольської спільноти насправді колективними зусиллями партійно-радянської номенклатури та проросійських сил був вибудований регіональний сплав, позанаціональний за своєю культурною основою, переважно російськомовний, який вплинув на формування світогляду нової генерації містян. Певна маргінальність міського середовища викликала до життя періодично висловлювані в побуті розмірковування про існування місцевого субетносу. Хоча більшість мешканців міста мають низьку громадську активність, орієнтуються на колективізм та індустріальні цінності радянської доби, водночас наростає усвідомлення потреби у консолідації суспільства, загальнонаціональної ідентичності, громадянських цінностей. Молоде покоління активніше орієнтується на процеси демократичних трансформацій, а тому може стати мобільною силою в реформуванні місцевої громади. 

А ось відмінними соціально-психологічних рисами менталітету міста респонденти вважають такі: щедрість, гостинність й працьовитість – 38,2 %, пріоритет життєвої мудрості над іншими видами знань і практик – 29,4 %, настороженість у ставленні до нового – 27,9 %, толерантність у поєднанні з добротою і чесністю – 23,5 %, орієнтація на особливий вид кар’єри (бути в «теплому» місці, при ресурсах) – 22,1 %, недалекоглядна хирість, що дозволяє виграти у малому – 10,3 %. На мою думку, ці опитування загалом відбивають реалії по-піденному, дружелюбного, щедрого, привітного, працьовитого, але й, назагал, підприємливого, аполітичного, конформістського люду Мелітополя.

Ця ментальність, як на мене виражена в тримірній символіці місцевих пам’ятників. Українська громада проводила міський Євромайдан біля пам’ятника Т. Шевченка на Площі Перемоги. Прокомуністичні та проросійські сили після знесення пам’ятника Леніна гуртуються біля радянського танка на п’єдесталі і Меморіалу визволителям міста від нацистських окупантів. Так само ностальгію за радянською субкультурою відображає перший на пострадянському просторі (2002 р.) пам’ятник Владіміру Висоцькому. Підприємливість і хитруватість пересічного мелітопольця, який вимушено змінив свій верстат на торгівлю, символічно відбиває мала архітектурна композиція, що зображує Остапа Бендера із стільцем. Насправді, як відомо із «Золотого теляти» І. Ільфа і Є. Петрова, до «центрів світової цивілізації» Мелітополь відніс інший персонаж – трохи пришелепуватий Шура Балаґанов.

        Ви є сьогодні одним із найавторитетніших дослідників Голодомору. Як ця коса пройшла Півднем України?

           Осмислення історії Голодомору як організованого в Кремлі комуністичного геноциду має не менше значення для формування історичної пам’яті і української самоідентифікації, ніж рідна мова і Церква, бо спонукає до усвідомлення потреби існування власної держави і самостійного національного поступу, позбавляє людину від «совкових» догм, допомагає їй адекватно реагувати на швидкоплинні події сьогодення.

Як відомо, коса смертельна голоду на Півдні України щонайменше тричі масово викошувала людність краю: у 1921-1923, 1932-1933 і 1946 рр. 

Серед семи найбільше постраждалих від Голодомору 1932–1933 рр. районів України був і Мелітопольський, де було масово вражено 49 з 67 населених пунктів і смертність склала понад 30% населення. Як відомо, 7 серпня 1932 р. партійні активісти отримали юридичне право конфіскації зерна в колгоспах і садибах, за законом «про п’ять колосків», що передбачав смертну кару за розкрадання «соціалістичної власності». Якщо ж «перукарів» заставали за стрижкою колосків, їм загрожувала загибель на місці від озброєної охорони з місцевих активістів. Наприклад, І. Лябах з с. Констянтинівки, відділеного від Мелітополя лише р. Молочна, пригадував: «Коли вже пішли колоски, почали люди зрізати їх і їсти. А в колгоспі суворо заборонялося брати хоча б одну колосинку. … Товариш мій, Андрій, охороняв поле з колгоспними буряками. Пішла на те поле його рідна сестра зірвати бурячину, щоб з’їсти. А він узяв, дурень, та й убив її. Потім узяв та й на городі сестру свою і закопав. Такий відданий партії був!». 

       Тих, хто намагався йти проти загальної «лінії» засуджували, щоб вони не заважали» допомагати пролетарській державі» у хлібозаготівлях. Як свідчить Л. Пінчук із с. Піщане (нині околиця Мелітополя), були й інші причини розправ над людьми: «Комуняки вирішили відібрати зерно в бідняків, які й так були голодні. … Батьку пообіцяли якщо він буде робити доноси, то його родину не чіпатимуть. А на кого доносити, на брата чи  сусідів? В них малі діти! Пригадую, як комуняки кирзаками з хати випинали батька. Більше ми його не бачили». Страшною була участь сіл, занесених за зрив планів на «чорні дошки». Альтернатива для селян, заблокованих селах гетто, була одна: або віддати весь хліб державі, а самим вмирати в муках голоду, без продуктів і палива, або чинити опір і попасти у в’язницю чи у Заполяр’я. Карали, в числі інших, блокований Мелітопольський район, куди з грудня 1932 р., якраз на зиму, «до решительного изменения в выполнении хлебозаготовительного плана» заборонено довіз промислових товарів, включно із сірниками, гасом, одягом тощо. Такі директиви – прямі докази геноциду влади проти народу сатанинським способом. Серед підтверджень цих фактів – спогади Ф. Мордика, частина сім’ї якого, попри блокаду України, вибралася в Орловську область: «В марте 33-го всех беглецов, обитавших в ближайших деревнях под конвоем вооруженных ружьями мужиков согнали во двор небольшой, огороженной высоким забором церквушки. … Хохлы не хотят работать, – говорили мужики с ружьями. Они под конвоем отвели нас на станцию и в неотапливаемых вагонах отправили обратно в Украину – работать». Засвідчені в районі і випадки канібалізму та трупоїдства. Селяни нерідко чинили опір насильству. З іншого боку, охоче сприяли у „вибиванні» планів хлібоздачі, деякі односельці, які намагалися поживитися з плодів своєї іудиної праці. За нашими підрахунками, у всіх 44 селах і хуторах, щодо яких зібрано свідчення очевидців трагедії, влада застосовувала конфіскації зерна, продуктів, харчів, худоби, птиці. Щодо людських жертв, яких в с. Вознесенка писали «смерть от ящура», то вони перевищили втрати від війни. Тільки в с. Констянтинівка померло понад 2 тис. чоловік. Хоча робітники і службовці отримували під час Голодомору 1932–1933 років мізерну пайку, померло також щонайменше 3473 жителі Мелітополя.

Дослідження показують, що на південному Сході до сьогодні живучі соціально-психологічні наслідки Голодомору 1932–1933 років, які передалися нащадкам як «стокгольмський синдром» – це зміни під впливом страху у свідомості і, відповідно, у поведінці: схильність «мовчати і коритися», пристосовуватися, «вирішувати питання» побічними засобами тощо. З іншого боку, вижили і передали свою генетичну пам’ять, попри людомори і війну, чимало низових співучасників комуністичного геноциду, що також формувало посткомуністичне суспільне середовище й ментальність людності Південного Сходу. 

– У чому Ви бачите ідейно-культурний ресурс для посилення національної свідомості українства на Півдні? Наприклад, в Запоріжжі дуже плідно працює історик Юрій Щур, який зібрав вже сотні документальних свідчень про рух ОУН-УПА на Запоріжчині. Найбільшою постаттю краю є, очевидно, Дмитро Донцов.

– Передусім нашій владі треба  звернутися до статті 17 української Конституції,яка передбачає розширення національного інформаційного простору, надання конкретної матеріальної підтримки закладам освіти, науки, культури. Наступне: всім нам, тобто патріотичній громаді України, треба повернутися до ідеї початку 1990-х років, які найпослідовніше проповідували тоді націоналісти, про пріоритет національного відродження українства над усім іншим, бо тільки національно консолідоване суспільство може робити впевнені кроки до успіху.

    Щодо Мелітополя, то зазначу, що зараз в місті відбувається перетік електорату «слуг народу» до проросійської ОПЗЖ, але молодше покоління має здебільшого українську самоідентифікацію, чому сприяє великою мірою робота навчальних закладів, міського краєзнавчого музею, центральної бібліотеки міста, колективи яких регулярно проводять патріотичні заходи. Українці нашого регіону нерідко разом із кримськотатарською громадою, представниця якої Лейла Ібрагімова очолює наш музей, не оминають жодних державних і національних свят, загальноукраїнських акцій, як-от на захист української мови, річниць Євромайдану. Наприклад, подією стало встановлення пам’ятної дошки полковнику Петру Болбочану, який у 1918 році переможно пройшов крізь все Подніпров’я до Криму, зокрема взяв Мелітополь. 

         Показником не лише практичності, а й певного патріотичного зсуву в настроях містян стала минулорічна перемога на виборах до Верховної Ради проукраїнського самовисуванця Сергія Мінька над відвертим російським шовіністом Євгеном Балицьким.

         Безумовно, постать Дмитра Донцова, визначного націоналістичного ідеолога, блискучого публіциста, оригінального культуролога й есеїста, який сформувався до 17-ти років у Мелітополі, і увікочнений у бронзовому барельєфі на стіні реального училища, де він навчався, є колосальним ресурсом для національного виховання мелітопольської громади. Тому ми, передусім викладачі Мелітопольського державного педагогічного університету ім. Б. Хмельницького, й стали співорганізаторами Донцовського форуму та Донцовських читань, які проходили в останні роки. Ці заходи привели до міста відомих запорізьких науковців    Федора Турченка, Юрія Щура, Владислава Морока, киянина Ігоря Срібняка, Олега Багана з Дрогобича, який упорядкував і зредагував 10 величезних томів «Вибраних творів» Д. Донцова, що є вельми показовим, навіть приголомшувальним фактом для жителів Півдня України, які часто й не відали, що мають такого талановитого і творчого земляка. До слова, всі десять томів постійно експонуються в міському музеї. Виступи цих людей, «круглі столи» на гостру тематику розворушили громадську думку, вкинули потрібні ідеї. 

            У 2016 році при Мелітопольському педуніверситеті ми відкрили Донцовський науково-дослідницький центр із студентським гуртком, який очолив доктор історичних наук Олександер Ситник. Цей Центр задумувався як інтелектуальна площадка для міста. Вийшло вже кілька наукових збірників на донцовську тематику. Зараз маємо підтримку Центру з боку ректора університету Анатолія Солоненка. 

           Зрозуміло, що вже давно назріла ідея встановлення пам’ятника Донцову в Мелітополі, однак це неможливо здійснити через проросійську і малоросійську свідомість більшості мешканців міста, які сприймають Донцова як «страшного націоналіста», а то й «фашиста», і жодна влада поки що не йде на встановлення пам’ятника, щоб не втратити електоральну підтримку.

              В останні роки на Мелітопольщині потужно запрацював національно-релігійний фактор, передусім громади ПЦУ (їх є три) та УГКЦ (їх є дві). Надзвичайно самовіддано і творчо працюють із людьми священники УГКЦ Петро Керницький та Олександр Богомаз (мій колишній студент і колега) – учасники багатьох патріотичних заходів, – а також о. Валерій Колесник (ПЦУ), який проводять також капеланське служіння. Думається, духовими осередками плекання живої ідейності в регіоні поступово стають ветеранські та волонтерські спілки учасників російсько-української війни, які проводять патріотичну роботу серед молоді. Спостерігаючи за студентською молоддю Мелітопольщини і працюючи з нею вже понад 40 років, дійшов до переконання, що це покоління, яке вже зазнало віроломства «старшого брата», України не зрадить.

Розмовляв Олег Баган, директор Науково-ідеологічного центру ім.Д.Донцова