До Дня захисту дітей «Вголос» побував на унікальній арттерапії для дітей військових

... Невеличка група дітей різного віку збирається за круглим столом у великій світлій кімнаті, перед ними фарби, різнокольорові олівці і крейда.

“Що ми сьогодні будемо вчити?”, - запитують найсміливіші у Наталі. А вона їм пояснює, що вони можуть розслабитися і малювати − не заради оцінок, а заради розваги. Все має бути щиро.

Наталя Мрака - психологиня-арттерапевтка у Центрі допомоги учасникам АТО “Фенікс”. Вона займається з дітками військових та ветеранів казкотерапією. У них така гра − у різних ролях з дітьми читають казку, а потім малюють те, що найбільше запам’яталося.

“Діти завжди яскраво реагують, навіть якщо чують казку вперше. Часто, окрім того, що почули, домальовують щось своє. І з цих малюнків вже зрозуміло: чи уважна дитина, чи ні, чи вона тут присутня, чи відключається у свій світ, чи самостійна, чи потребує допомоги”, - говорить Наталя.

“Такий, як в тата”

Діти військових або діти, які втратили когось з батьків на війні, − це малеча, яку події в країні та у сім’ї вимушують стати дещо дорослішими за однолітків. Вони не хочуть вирізнятися, але їх часто може виокремлювати поведінка чи розуміння того, що сталося в його житті.

Дві дівчинки-близнючки по-різному переживають те, що тато на війні. Одна замкнулася, інша залишається відкритою. Мама змушена прилаштовуватися до таких особливостей доньок. Їхня старша сестра, розуміє, що мамі складно, і підсвідомо вимушена взяти на себе роль помічниці і найбільшої опори. Вона бере на себе більше відповідальності.

Ще одна дівчинка майже не вписується в атмосферу групи. Вона активніша й уособлена, все робить швидко, наперед, для неї потрібно вигадувати додаткові заняття. Замість малювати спільну казку з героями разом з усіма на одному папері, обирає окремий аркуш і малює сама. А потім вмить вирішує доєднатися до решти дітей.

Здебільшого діти військових відкриті так само, як інші діти. Але те, що їхні тати на війні, позначається на малюнках.

“Якось ми малювали символи, − говорить Наталя. − Ці діти завжди малюють два прапори: синьо-жовтий і червоно-чорний, вони чітко знають чому так. Розрізняють, що це за прапори, кажуть: “Такий, як в тата”».

Арттерапевт зазначає, що дитинство у дітей військових не таке безтурботне, як у інших дітей. Ці діти серйозніші, переживають й мамині різні стани, й те, про що говорять батьки. Це зовсім інше покоління дітей, з іншим вихованням, із загостреним почуттям справедливості.

“Я такою крейдою ще не малював”, − тягнеться хлопчик до кольорових брусочків. А психолог зауважує, − це крок, який означає, що дитина відкрита для чогось нового, їй цікаво спробувати незнайоме. А чим саме малюватиме дитина, залежить від її стану. Наприклад, олівці можна контролювати, а фарби розтікаються. І найчастіше ті діти, які вдома перебувають під сильнішим контролем, оберуть фарби, щоб відчути трохи свободи.

На деяких малюнках з’являється більше темних кольорів, і щойно я хочу запитати в Наталі, чи це не ознака депресивних проявів у дитини, вона мене випереджає:

“Це помилково − одразу судити з темного чи світлого малюнку, що мала на увазі дитина. Завжди варто розпитати − що для неї означає цей колір, який колір для неї улюблений і чому. Ми завжди проговорюємо емоції, з якими приходять діти, і з якими йдуть − яка емоція переважає. Часом приходить дитина із сумними очима, але говорить, що в неї радісний настрій. Тому одразу судити з картинки не варто”.

“З дітьми арттерапія працює так само, як і з дорослими. Це прояв емоцій. Та якщо дорослому потрібно пояснити, для чого ми малюємо, то діти відкритіші, вони сприймають малювання як щось належне”, − додає Наталя.

Місяць тому, у “Феніксі” для малювання писанок вдалося об’єднати дітей і дорослих − і це виявилася найдієвіша терапія. Ветерани теж стали, як діти. Тоді не треба було ані пояснень, ані терапевтичних розмов. Діти допомогли дорослим чоловікам поринути у світлі емоції, забувши на певний час про проблеми, а ветерани підтримували дітей у майстерності працювати з писачком і воском.

“Такі ритуали, як, наприклад, спільне читання чи гра - дуже зближують. Батьки часто стають, як діти і тоді вони стають реабілітологами для власних дітей”, - підтверджує це Наталя.

Як говорити з дитиною про війну

Якщо за грою у казки і малювання дитину можна відволікати, то більшість свого часу вона живе у звичному середовищі, де подразники можуть бути на кожному кроці. Наталя дала кілька порад, як правильно говорити з дитиною про війну, про втрату когось з рідних на війні і про поведінку тих, хто оточує.

Часто, коли дитина не готова говорити про те, що її турбує, вона про це скаже прямо, або триматиметься уособлено від інших.

“Я би не радила розпитувати в цих дітей про війну, тата на війні і дитячі переживання без дозволу дитини. Це дуже делікатна тема для них. Якщо дитина буде готовою, вона сама почне розповідати і ділитися почуттями”, - говорить психолог.

Вона зазначає, що у дітей, як в дорослих є різні етапи переживання горя. І тут дуже залежить від уваги батьків. Часом, наприклад, мама, не в змозі дати собі раду з емоціями, не говорячи вже про дитину.

“Якщо тато чи мама загинули, все одно варто проговорити з дитиною про це. І навіть якщо на похорон не беруть, то, принаймні, привести на могилу − попрощатися. Щоправда, до семи років дитина не дуже усвідомлює це все, але відволікати неправдою не варто, через це відбувається неадекватність емоцій − ніби все гаразд, дитині кажуть, що нічого не сталося, але мама чомусь постійно сумна, постійно плаче…

Інколи в сім’ї, де хтось гине, накладається табу на радість. Маму чи тата може дратувати, що дитина радіє. Вони несвідомо можуть агресувати на дитину, а потім шкодувати про це. Краще пояснити, чому мама чи тато в такому стані.

У дитини від нерозуміння ситуації, може відбуватися стадія торгів: “Я був не чемний, тому тато загинув. Я можу зробити щось для мами і тоді тато повернеться”. Це один з процесів переживання горя. Але він може завдавати болю і мамі.”

У школі, наприклад, вчителю не варто приділяти забагато уваги дитині військового чи загиблого військового, інакше, однокласників це може зачіпати і це погіршить стосунки у класі. Але вчителю варто зважати на переживання цієї дитині.

За словами психолога, великою підтримкою для дитини можуть стати побратими і посестри тата чи мами, яких вже немає. Часто хлопчики хочуть бути схожими  на тата, а коли той гине, ніби втрачається орієнтир. Цим орієнтиром можуть стати побратими. Дитина відчуватиме захист і матиме на кого рівнятися.