Після перемоги Майдану та підвищення електорального запиту на «героїчні й народні обличчя» політичні партії почали справжнє полювання на героїв АТО й Майдану, які, мабуть, уперше в житті виявилися популярними, авторитетними й усім потрібними. У партійних списках нової Верховної Ради з’явилося чимало нових людей, революціонерів, комбатів АТО, учасників бойових дій, які мають суспільну довіру й асоціюються з чесністю, непідкупністю, близькістю до ідеалів Майдану та інтересів народу. Напевно, вперше з часів бутафорної сталінської демократії в український парламент потрапили представники простого народу, які не мали великих грошей, родичів серед політиків й олігархів, а до свого депутатства працювали за звичайними професіями чи навіть на будівництві.

Мабуть, найбільшу увагу журналістів викликав буковинський козак Михайло Гаврилюк, який став відомий після того, як «беркутівці» піддали його тортурам та проводили з ним знущальну фотосесію (за температури -10°C) під час Революції гідності, завдяки чому він здобув усенародну популярність та ореол героя-мученика.

Після обрання народним депутатом від партії «Народний фронт» козак Гаврилюк вразив багатьох своєю народною мовою в перемішку із суржиком, простотою, наївністю, провінційністю і відсутністю вищої освіти.

До подій на Майдані він мешкав у маленькому селищі на Буковині, працював прорабом на будівництві та мав 75 соток землі. В інтерв’ю журналістам зауважив, що літературних книжок не читає, бо не має часу, і скоро «вступить на заочне навчання» для здобуття вищої освіти.

У соціальних мережах багато громадян називає його «неосвіченим селянином», якому нічого робити в найвищому законодавчому органі країни, видавати нормативні акти та керувати політичними процесами держави, адже це справа освічених людей. Водночас багато хто в народі вважає, що низький рівень освіти не є вадою для парламентарія: нехай краще такий буде народний депутат, аніж олігарх або досвідчений бюрократ, який розкрадатиме бюджет чи відмиватиме гроші.

У центрі уваги громадськості опинився також інший революціонер та «народний герой» Володимир Парасюк, якого вважають головним рушієм перемоги Революції гідності.

Як думає більшість українців, саме після емоційного ультиматуму сотника Парасюка Янукович уночі втік гелікоптером з Межигір’я. Після перемоги Майдану Парасюк вступив до батальйону «Дніпро-1», а у вересні вийшов з оточення під Іловайськом. Під час спроби виходу з оточення Парасюка контузили, він отримав осколочне поранення голови й потрапив у полон до росіян. Але у полоні йому якимось дивом вдалося залишитися не ідентифікованим спецслужбами РФ. Пізніше Парасюка з іншими полоненими передали російським десантникам та вивезли до Росії, де працівники ГРУ провели допит, але його особу чомусь не ідентифікували.

Після обміну захоплених українських військових на полонених російських терористів Парасюк, якого знову ніхто не впізнав, вже наступного дня повернувся в Україну з іміджем учасника АТО…

Звісно, така героїчна військова біографія Парасюка, озвучена ним же, у багатьох викликає сумніви і підозри.

Маючи лише середню освіту (оскільки факультет електроніки ЛНУ імені Івана Франка йому не вдалося закінчити на третьому курсі) та нетривалий досвід роботи відеооператором на весіллях, він вирішив балотуватися в депутати.

Перші публічні виступи молодого політика без вищої освіти були неконкретними й неграмотними, але радикальними та рішучими. Парасюк відповідав на складні запитання журналістів про юридичні аспекти своїх передвиборних обіцянок риторичними запитаннями та жорстко апелював до цінностей Майдану й «наших хлопців в окопах». Водночас у пресі почали з’являтися відомості про неосвіченість та неграмотність Парасюка, який часто пише у «Facebook» радикальну критику дій влади з орфографічними помилками.

Проте багато українців не вважає високий рівень освіти, вміння гарно виступати перед публікою та вживати інтелектуальні терміни визначальною ознакою для народного депутата. Ці риси, як свідчить понад 20-річна практика українського парламентаризму, лише сприяють корупції. У парламенті, навпаки, бракує «свіжої крові», простих людей з народу, які зламають корупційні схеми та відновлять істинне значення слова «народний» депутат. Отож поява «простих хлопців» та «народних героїв» у Верховній Раді дає українцям надію на перспективу якісних змін політичної системи.

Але українці не взяли до уваги, що в партійні списки та велику політику беруть не всіх «героїв», а лише тих, у лояльності й контрольованості яких політики і їхні спонсори можуть бути впевненими. Лише вибрані комбати та революціонери отримали медійний піар, увагу «демократичних журналістів» і запрошення на телевізійні ефіри підпорядкованих олігархам ЗМІ. Хоча громадянам хотілося б вірити, що у Верховну Раду нарешті потрапили «прості люди з народу», а українська політика вже не театр з підготовленими виступами, режисованими іміджами та популістичною риторикою.

Валерій Майданюк, політолог, спеціально для «Вголосу»