Багатьом ідеї повернення легендарної львівської річки Полтви на поверхню можуть видатися утопічними, але про це говорять. Такі плани є утопічними чи можна спробувати це зробити саме зараз?

Весь розвиток людства пов'язаний зі спробами реалізувати «утопічні ідеї». Концепція урбаністичної екогідрології полягає у тому, що висока якість життя і здоров'я мешканців міста визначається озелененням і водою у міському пейзажі. Саме тому, мешканці сьогоднішніх мегаполісів прикладають чимало зусиль і фінансів до повернення річок на поверхню.

Ревіталізація річки Пляйсе у Лейпцигу теж починалась з «утопічних мрій» христианської громади «Повернути Пляйсе на поверхню!». Від перших акцій протестів у 1981-82 роках до рішення міської ради у 1992 році про відкриття течій водяних млинів минуло лише 10 років. А ще через 10 років мешканці змогли випити кави, сидячи у кав'ярні на березі річки.

Тому, незважаючи на те, що сьогодні немає грошей на такий проект, про ріку треба говорити. Можна розчистити і відновити джерела, які живлять Полтву та її притоки. Можна проводити різноманітні акції, які привертають увагу до екологічних проблем нашого міста. Головне, не замовчувати проблеми і не відмахуватись від них. Може колись з'явиться можливість відновити одну з приток Полтви, і ми також зможемо випити кави, сидячи над водою.

Нещодавно вийшла у світ книга «ЛеоПолтвіс» ‒ своєрідне зібрання художніх та наукових матеріалів про Полтву, упорядником якого є Марія Шунь. Як можете оцінити таку ініціативу з боку українських літераторів?

Дуже позитивно. Я думаю, що ця книга ‒ дуже важливий крок до повернення Полтви у нашу свідомість. Саме таке поєднання історичних, документальних фактів з міфами та сучасним мистецтвом знайде свого читача серед всіх верств населення.

Як Ви ставитеся до того, що з поверненням Полтви на поверхню зникне міф про Львів, як місто без річки?

Львів настільки багатий міфами, що зникнення одного з них не нашкодить його репутації. А якщо серйозно, то зникнення одного міфу, це завжди народження нового. Львів стане містом, яке повернуло до життя свою Річку. А це теж непогано.

Наталіє, як з’явилася ідея виставки «Доля однієї Ріки»?

Ідея виставки з'явилась, як і більшість ідей, у суперечках. Нашим завданням було створити виставку, яка могла б розповісти глядачеві (в першу чергу школярам) історію стосунків людини і довкілля. Саме з такою пропозицією до нас звернулись координатори голландсько-українського освітнього проекту в галузі освіти та сталого розвитку «Перші Проліски». Цей проект розпочався у 2009, реалізується за фінансової підтримки Програми МАТРА (Королівство Нідерланди) і спрямований на впровадження основ сталого розвитку в практику навчально-виховної роботи початкових і середніх шкіл України.

Отже ми мали загальну ідею виставки, фінансову підтримку Програми МАТРА, і обмаль часу до закінчення навчального року. Ще однією нашою суттєвою проблемою було те, що наш Музей вже багато років знаходиться на генеральній реконструкції і ми не маємо своїх виставкових приміщень. Такі обмеження у просторі і часі призвели до численних і бурхливих дискусій серед авторського колективу щодо майбутньої виставки, під час них і народилась ідея зробити виставку про Полтву. Але не просто про сучасний екологічний стан ріки, а розказати історію Ріки, від її народження до сьогодні.

Вся історія існування людей на цій території протягом тисяч років тісно пов'язана з рікою. Вона поїла і годувала перших поселенців на своїх берегах. Економіка середньовічного Львова була також тісно пов'язана з Полтвою. Це і водяні млини, і рибне господарство, і оборонна функція. Одним словом, важко переоцінити значення Ріки для Львова. Але ця історія доволі сумна, місто перетворило ріку на головний каналізаційний колектор. Полтва у межах міста зникла з гідрографічних карт України і стала одним із найбільш відомих міфів Львова.

Чи не плануєте зробити виставку «виїзною»?

Наразі ми не мали таких планів. Ще раз повторюсь, Полтва ‒ своєрідний «брендів» міф Львова. Не думаю, що в інших містах вона викличе таке ж зацікавлення, як і у Львові (а кількість відвідувачів виставки протягом двох з половиною місяців близько 15000). Хоча, якщо ми отримаємо пропозиції з інших музеїв чи міст, будемо їх розглядати. Історія стосунків Полтви і Львова може бути дуже повчальною для мешканців міст, які мають ріки. Можливо, їм також треба задуматись над своїм ставленням до них.

Чи відома подібна ситуація з річками в інших регіонах України та у світі?

Безперечно. Майже кожне місто має свої поховані ріки, а подекуди і не одну. Легендарна київська Либідь, своє життя також продовжує у колекторі. Загалом під землю у Києві поховано 13 рік. Підземні ріки є у Москві, Ризі, Парижі. Історії їх дуже подібні одна на одну. Спочатку на березі ріки селяться люди, ріка їх годує і поїть, люди всі свої нечистоти скидають у ріку ‒ «вода все забере», а потім просто забирають її з очей.

У Львові ця ситуація особливо яскрава. Під землю заховали основну водну артерію міста, перетворивши Львів на єдиний обласний центр України «без ріки». Для більшості європейських міст типовою була практика засмічення свої рік з подальшим їх засклепінням. Зараз у багатьох європейських містах пробують ревіталізувати свої, колись поховані річки. Тобто повернути їх до життя.

Що ж, бажаю всім нам втілення цієї ідеї в життя. Дійсно, зміни повинні розпочатися у нашій свідомості, ми повинні прагнути жити у чистому довкіллі, не лише у фізичному розумінні, а й духовному.

Звичайно. Я бажаю всім читачам чистої води. Хотілось би, щоб ми всі пам'ятали про «Ефект Метелика», сформульований американським метеорологом Едвардом Лоренцом «Помах крил метелика у Бразилії може спричинити торнадо у Техасі». Сьогодні зміни довкілля відбуваються настільки швидко, що наслідки нашої байдужості ми побачимо ще за нашого життя. Переконана, що вони нам не сподобаються.

Фото: mmaryniak.livejournal.com