Наталя Ільчук – альтернатива українського кіно. Молода, талановита, але ще не невідома. Все попереду. У неї просто є потенціал і є бажання. Завжди експериментує, створює цікаві і неординарні проекти. Тільки слідкуйте за анонсами, щоб не пропустити чогось цікавого.

Ти знімала нещодавно рекламний ролик про Музей Пінезля, твоя специфіка? Як по-новому подати і показати?

Мене попросили зняти рекламу. Я погодилась, сказала окей, давайте подумаємо щось, почала шукати дані про Пінзеля, але насправді про нього настільки мало інформації, всього кілька статей. Я зробила все, що могла, щоб ця робота добре запрезентувала барокову скульптуру і музей Пінзеля.

Я пішла в музей і мені здалось, що при певному освітленні та іншому розташуванні вони дивилися б дуже цікаво. Спочатку ми планувати робити ігровий ролик, але через фінансові можливості, тобто їх відсутність, вирішили зробити зйомки у музеї. Знімати було добре, ніхто не заважав, бо люди майже не відвідують цей музей.

У Празі, наприклад, такого не буває, бо там завжди кілометрові черги, а у нас ніхто не ходить в музеї. Ми протягом двох днів працювали в музеї Пінзеля.

Правда, дівчата з Центру розвитку магістерських програм майже місяць добивались дозволу від Возницького, якось не дуже прагнув він нам допомогти, але все вдалось і ті кілька людей, котрі вже бачили це відео, говорили, що дуже хочуть піти в Музей на Митній.

Що можна ще цікавого зробити, на твою думку, до Року Пінзеля за допомогою візуальних методів?

Ми хочемо зробити екранне відеошоу в одному дворику на площі Ринок зі скульптурами Пінзеля, але не тільки Пінзеля, а й зі скульптурами М.Дзиндри. Це може буде щось у стилі документального кіно Алена Рене. Щоб люди відчули силу мистецтва, показати об’ємну скульптуру, зі своєрідним ореолом. Такі речі потрібні, бо варто не лише ходити в музей, потрібно залучати різні засоби, щоб людська свідомість прокинулась і відірвалась від клопотів.

Ти згадала про скульптури Михайла Дзиндри, як комунікує барокове мистецтво з авангардовим?

Просто проект, котрий переміг у конкурсі від міської Ради, справа рук людей, які займаються Пінзелем, і які вирішили залучити мене й сюди. Сподіваюсь, що ми зробимо документальний фільм про музей М. Дзиндри, в якому не будуть тільки скульптури і інтерв’ю певних людей. Це буде зовсім інший погляд, зовсім інший ракурс на скульптури, на сучасне мистецтво.

Я думаю, що цей фільм буде не довгим, не тільки про скульптуру Михайла Дзиндри, не тільки про той музей в Брюховичах, про який ніхто не знає, але він просто феноменальний і неповторний, я вважаю, що це має бути фільм про наше життя, яке проходить в чотирьох стінах, на двох вулицях.

Нам варто роздивитись навколо, пройти тих 300 метрів і побачити щось цікаве, нове, зустріч з цим музеєм і цим автором можливо зможе щось у нас змінити.

Але ти ще згадувала, що у відеошоу буде Дзиндра і Пінзель?

Це будуть не лише Дзиндра і Пінзель, будуть різні скульптурні ансаблі, які висвітлюють архітектурну картину Львова. Крім експозиційних залів ми хочемо трохи поекспериментувати і використати у цьому відеошоу різні скульптури на тлі Львова. Це вазгалі буде годинне шоу про щось вічне, що існує вже давно у цьому місті і майже не змінюється.

Інколи, варто просто підняти голову і побачити все це. Всі ці різні фігурки на будинках, такий собі дух часу. Скульптура, яка твориться сьогодні зовсім інша від тої, що була 200 років тому, це зовсім інший погляд. Це буде про те, що міняються роки, покоління, епохи, люди, вони міняються, вони зникають, але їх світ залишається в їх скульптурах.

Твій образ сучасного Львова...

Я колись займалась фотографією, сьогодні також, я любила прийти в якесь місце і посидіти там годинку, дві заради одного кадру. Ти можеш побачити якусь дуже колоритну людину, якогось цікавого персонажа, фактурного, з якогось іншого світу, чи то божевільних, чи бомжів, циган...

Їх купа на вулицях Львова, от він для мене якийсь такий чудернацький, не причесаний і зализаний, як багато інших міст, він до сих пір якийсь такий маргінальний, тут дуже багато людей, які, таке враження, вилізли лиш з якихось нір, каналізацій і сновигають по цих вулицях.

На противагу інтелігентам, галерейним відвідувачам, науковцям, письменникам, художникам у Львові дуже багато підземних людей.

Стереотипи і міфи про Львів...

Я вчуся у Києві і дуже багато моїх знайомих їде до Львова на вихідні. Це мене дуже бісить, тому що ... не знаю... От сталася ця трагедія біля Львова і тепер вони будуть боятися сюди їздити. Для таких людей здається, що ти ідеально можеш провести тут свій час, у мистецькій атмосфері, ідилії піднебесній, де все таке возвишене і ефемерне, глазурю полите.

Цей Львів якийсь надто досконалий і штучний. Для мене – це місто, де треба вміти жити, щоб чогось добитись, це місто корисливих людей, де без кумівства і хабарництва мало що вдається. Не знаю чого в менталітеті львівян таке є.

Стан сучасного кіно, що можна зробити?

Я людина не на стільки обізнана, щоб щось говорити. Себе, поки що не бачу в українському кіно, те, яке воно є зараз, я не хочу в ньому бути. Ті ідеали і цінності, які переслідують автори українського кіно, яке ледь животіє, мені зовсім не близькі, не знаю кому вони близькі і на який ринок спрямовані. Це кіно точно не для українців, тим паче розумних українців.

Чи фільми Шапіро чи Кірієнка чи фільми кіностудії Довженка, мені здається, що це все зроблено одними людьми для них же самих, а не для потенціальної публіки. Адже треба не лише розважити глядача, а й щось розумне сказати з екрану, чомусь таких фільмів нема.

Треба багато проблем висвітлювати, але не жалісно, може бути і трагічно, але головне, щоб це було близьким для людей і зрозумілим. Я думаю, що ми будем щось з цим робити.

У нас є один проект, хочемо створити фільм про Львів, але очима дуже різних людей, які бачать не лише красиву картинку з рекламного проспекту, а бачать Львів з його проблемами і негараздами, дивакуватими людьми. Це все буде концептуально і ново. Ми плануємо зібрати десять режисерів, які знімуть свою короткометражку на 5-7 хвилин. Кожен фільм повинен показати інший Львів.

Можливо, будуть і документальні фільми, відеоарт, постановочне кіно, на разі ми не знаємо точно. Важливо зараз організувати відповідне середовище кінематографічне, щоб люди спілкувались, співпрацювали, робили щось неповторне і не тільки для себе, і не тільки для українського глядача, а й для європейського.

Є французьке кіно, є іспанське, а є українське кіно? Було поетичне кіно, яке ледве дихало у 70-80 роках, а тепер воно взагалі не існує. Ми хочемо його зробити, так само як в Парижі його зробили, коли збирають 20 відомих режисерів і роблять збірку фільмів про Париж.

Всі ці фільми дуже різні, але разом вони створюють якусь ейфорію від цього міста і ти розумієш, що любиш його. І тому називається так цей фільм – „Париж, я тебе люблю.” Зі всіма каналізаціями і красивими кафетеріями. Такі різні фільми можна зробити і про Львів, показати загальну картину, але з різними поглядами.

Проблема українського кіно у тому, що немає талантів, чи немає відповідного середовища, інфраструктури?

Чесно кажучи, не знаю. Я особисто не страждаю від відсутності українського кіно, але звичайно, що буде соромно, коли на якомусь закордонному фестивалі Україна не буде представлена. Але є й гірші ситуації, африканські країни також не мають кіно і нічого страшного.

В Франції, Грузії, Англії є ціла культура кіномистецтва, яка розвивається багато років. Не може просто одного дня початися українське кіно. Потрібні відповідні кіношколи, треба виховати покоління кінорежисерів, потрібні різні фестивалі

Чого тобі, молодому режисерові, найбільше бракує?

Я написала сценарій повнометражного фільму, я його писала майже рік. Сталась одна історія в моєму житті, я вирішила описати. Це фудожній фільм, молодіжний, драматичний, не без комічних ситуацій, я би хотіла це втілити на екрані, але як я це можу зробити? Я можу звичайно знайти якихось спонсорів, якихось продюсерів, але вони, швидше за все, захочуть, щоб цей фільм був російською і захочуть, щоб у тому фільмі була реклама якихось мобільних телефонів.

Якщо я захочу робити державний фільм, запропонувати цю роботу Міністерству культури і туризму України, то мені доведеться чекати цілий рік, а це даремно змарнований час. Доведеться шукати гроші самій, шукати знімальну групу. Просто немає структури, схеми, за якою б розвивалось кіно.

Ті фестивалі, котрі вже довгий час існують в Україні, можуть допомогти молодим режисерам чи популяризувати українське кіно?

Вони беруть фільми молодих режисерів, але у них також є своя позиція, якою має бути фестивальна програма. Наприклад фестиваль „Відкрита ніч” , всі фільми студентів університету І. Карпенка-Карого. Все зрозуміло, організатор фестивалю – декан кінофакультету. Випусникам кінофакультуту треба десь засвітитись, показати десь свої роботи.

Є фестиваль документального кіно "Контакт". Моя робота також брала участь у цьому фестивалі. Майже всі картини були студентів мого Інституту кіно і телебачення Університету культури, а робіт з Університету Карпенка-Карого чомусь не було. Але це міжнародний фестиваль, на відміну, від „Відкритої ночі”. Я не знаю з чого виходять всі ці люди, як вони оцінюють фільми. В принципі люди отримуюють перемогу, а далі з ними нічого не робиться. Висить рамочка з грамотою на стіні і все. Я не знаю...

Всі звикли бідкатись, яке нещасне українське кіно, але його не буде, коли всі будуть ходити і бідкатись. Тому я не хочу щось говорити, а намагаюсь зі своїми, поки мінімальними можливостями щось робити.

І що цікавого ти робиш?

Збираюсь робити фільм-портрет Михайла Дзиндри і музею Дзиндри. Недавно зробила один фільм, він називається "Плинність". Це відео, яке я знімала в Чехії, в Білорусії, в Україні, а також використала відео своїх друзів, які знімали Тайланд. Ліричний герой цього фільму подорожує по цих чотрирьох країнах і бачить різні життєві сцени.

Це 12 хвилинний фільм без жодного слова, тільки музика і відео про молодість і старість, про ту ж плинність. Час іде, люди подорожують, фотографуються на фоні різних пам’ятників, їдуть далі.

В кінці приїжджають додому і відчувають себе вже якимись інакшими, дорослішими, по-іншому дивлятся на світ. Це, з однієї сторони, подорож по світу, а з іншої – подорож до самого себе. В принципі, фільм досить динамічний і сучасний.

А твої фільми всі без слів?

В принципі так. Але хороше кіно може бути без слів, згадати перші фільми, без титрів, без музичного супроводу, які сприймались досить добре, все було зрозумілим. Сенс кіно – щоб кінообраз промовляв сам за себе, щоб людина дивилась і думала, щоб зображення було на стільки виразним, що не потребувало б музичного супроводу.

А як ставишся до такого явища як кліпи? Знімаєш їх?

Я нещодавно зняла кліп для групи „Надто сонна”, вони помістили його на своєму сайті. Були хороші відгуки, я дуже рада, що групі сподобалось і людям подобається. І я відстоюю таку позицію, що можна робити фільми і без жодної гривні. Звичайно добре, коли платять.

Я часто бачу роботи різних режисерів, які коштують приблизно 10 тисяч доларів чи 5 тис. доларів, але по них це не видно. Такі речі можна зняти без таких шалених витрат. Цей кліп, який ми робили нічого не коштував, всі, хто брав у цьому участь працювали на добровільних засадах. Мені було приємно працювати над цим кліпом. Техніку використовували свою, позичали в друзів.

Мені не подобається саме слово кліпмейкер, я б не хотіла себе звязувати з такою діяльністю, бо ніхто не представляє цікавої музичної продукції. Кліпи зараз є такою формою діяльності людей, які хочуть заробити гроші. Всі на одне лице – і музика, і пісні, і виконавці, а кліпи мали б якось їх одне від одного відрізнити, але такого немає. Дуже рідко в Україні можна побачити хороший кліп, щоб був зроблений на європейському рівні.

А кліп для "Надто сонної" я знімала тому, що нам дали таке завдання в інституті. Це була моя курсова робота. Я вирішила сама зробити це відео, для цієї групи, тому що саме електронна музика в Україні зараз є досить цікавою, на відміну від всього іншого. Рок-музика – повне лайно, поп-музика, взагалі не хочу говорити, а от електронна музика – просто суперська. 

Чи не важко було робити відео на пісню без слів?

Там є кілька слів, які налаштували мене на певний настрій. А взагалі, коли вперше прослухала цей трек, то відразу побачила певний образ в голові, а потім я поспілкувалась з хлопцями з групи і побачила повну картину цієї відео історії.

Це було не так складно, головне – мати якусь уяву, фантазію і працювати над своїми ідеями. Не просто так, що хлопчик зустрів дівчинку, а додати якихось деталей, якогось обрамлення кліпу, якоїсь образності.

Режисерське досягнення, те, чим найбільше задоволена?

Поки що немає такого. Можливо фільм "Home, sweet home", який брав участь у фестивалі "Контакт". Він всім сподобався – друзям, одногрупникам, викладачам. Я найбільше хочу знайти себе кіносвіті.