До дня рідної мови мене як заступника директора гімназії з виховної роботи запросили на дискусійний семінар за темою «Український національний характер і сучасний ідеал виховання молоді». Його організувало управління освіти департаменту гуманітарної політики Львівської міськради. Значилось в числі організаторів і педтовариство Ващенка, і школа, в якій ми  мали честь «дискутувати».  Чому я взяв у лапки це слово. Дискусія передбачає творчість та якийсь ефект. Можна зробити позитивні для себе висновки, поділитись думкою з іншими, змінити і свій погляд на певні проблеми. Але почну не з цього.

Яку дискусію можна організувати для 50 з лишком чоловік? Як всім дати слово, коли час виділений для семінару 2 години, одна з яких минула через затримку приїзду керівників і виступ дітей до свята рідної мови. Залишилось близько години робочого часу. Ці оргмоменти викликають гостру критику, адже зібрались на захід люди, які знають, як треба планувати час і захід. Чому так виходить, скажу у підсумку.

Тепер про виступ шанованого професора Вишневського з Дрогобича. Академічний чоловік, без сумніву. Його оцінки (або запозичені у когось, бо під час лекції-виступу це було незрозумілим) національного характеру були досить суперечливими, як на мене. Я погоджуюсь із загальними рисами, які можна подати у такій послідовності:

  •  українці – інтроверти, тобто спрямовані всередину, на духовні пошуки, роздуми, тощо індивіди, тому українська література і культура взагалі є інтровертними, заглибленими у духовно-моpальні пошуки, суто естетичну творчість на відміну від творців інших цивілізацій, зосереджених переважно на вдосконаленні матеріально-технічного виробництва, технологій, установ.
  •  українська релігійність не є категорично-абсолютизованою і не може слугувати об’єднуючою національною ідеєю, бо українці значно більш "заземлені", ніж інші слов’янські народи, вони лише прагнуть створити собі і своїм дітям земний добробут, лад, порядок, доцільність і порядність у взаєминах. Їх замиловано-мрійливе ставлення до природи, до Бога також безпосередньо пов’язане з земними проблемами;
  •  кожна з розглянутих рис української психіки є вельми сприятливою для естетичної чутливості, а особливо всі вони разом. Український народ має велику схильність до художнього відтворення світу, є естетично чутливим;
  •  в українській національній психіці є риси, вельми сприятливі для тоталітаризму соціалістичного взірця;
  •  різні геофізичні умови проживання а також знаходження українців під пануванням п’яти держав наклало відбиток на формування різних національних ментальностей і характерів, а відтак, і моральних і духовних цінностей;
  •  роки гноблення виробили в українця синдром меншовартості, закріпили риси безвільності, соціальної пасивності, яка виразилась в очікуванні якоїсь "силу ззовні", яка б вирішила їх проблеми – синдром очікування "месії";
  •  провідною ознакою українця є кордоцентричність, провідна роль серця (умовно-образного центру емоційних процесів в психічній діяльності), інтенсивно стимульована стражданнями і муками, яких було більше ніж достатньо в українській історії.

Чому ми не можемо протистояти зазіханням наших сусідів? Хіба це є наслідком нашого характеру? Якби не існувало геополітики, я би погодився, що ми не є завойовники та знаходимось «під каблуком у жінок». Проте хочу погодитись з Дмитром Донцовим та Юрієм Липою, які обстоюють певну модель суспільних-соціальних верств, поділяючи суспільство на провідників (князів, королів т.п.), воїнів, хліборобів (землевласники, що працювали на землі), наймитів (рабів). У кожної з цих верств існує певний тип звичок, виховання, поведінки, а отже – своя психологія, свій характер. Звісно, як накладаються риси цих верств на загальний українських характер  – це дуже непросте питання. Наприклад, ментальний поділ України та національний характер у розрізі регіонів. І тут вже велике поле для дискусії.

Але заявлена тема торкалась і проблеми виховного ідеалу молоді саме тепер і зараз. Якщо не брати до уваги мітингові виступи декотрих промовців, практичних порад я не почув. Як мені, педагогу-практику, прищепити сучасним юнакам-юнкам та учням риси, які конче потрібні сучасній молоді – екстравертність, войовничість, безкомпромісність до ворогів української нації, як на цьому наполягали промовці? Шкода, бо подолання ментальних «вад», на які вказував професор, зовсім не проста річ. В умовах тиску пострадянських стереотипів неукраїнської влади і взагалі річ неможлива. А тут ще й такий нефаховий підхід до складної проблематики. Що, знову потеліпали язиками в порожнечу?

Цікавим був такий момент «дискусії», коли пан Вишневський описав, як козак «вештаючись ціле літо невідомо де», повертається додому, залазить на піч і гукає жінку, аби принесла там самогонки чи ще чогось (дослівно і не пригадаю цих стереотипних бздур про чоловіків). Всім стало весело, окрім кількох чоловіків, адже у освітніх заходах чоловіків дуже мало, як і у освіті загалом. Жінки сміються, тішаться. Не захищаю чоловіків, бо маю досвід величезний з нашим братом. А мені  сумно. Бо в моїй сім’ї колосальних зусиль докладаю, аби з мого хлопця не зробили того чоловіка, з якого любимі мною жінки так само б не насміхались у майбутньому. Її велич фемінізація освіти! Її велич методика виховання хлопця і дівчинки, зведена у освіті для простоти воєдино. Коли я на днях спитався у 10-тикласників про необхідність поїхати на вишкіл з стрільбами та фізично-прикладною підготовкою згідно програми Захисту Вітчизни, то із запалом вигукували дівчата «І ми! І ми їдемо!». Молодці дівчата! Ось і на останньому Чемпіонаті світу з біатлону наші дівчата кращі на планеті. А у владі – самі чоловіки! Такий собі парадокс сучасності з її гендером та всіма причандалами рівності та демократії.

У підсумку скажу так. Є речі, які не можна робити по незабутому і , нажаль, відродженому методу радянської системи – для галочки. Національний характер – невдала дискусія! Чи це є наслідком того ж характеру? Не питання, коли проводити – до свята чи не до свята, питання – ЯК! Ми ж працюємо для майбутніх поколінь (ну як тут втримаєшся від банальності)!