Спекотний та кривавий серпень 2014 року назавжди закарбувався у його пам’яті – найбільше спогадами про тих побратимів, які так і не вийшли з Іловайського пекла.

Згодом про виснажливі дні війни, полон і кожну розмову із загиблими бійцями сержант-гранатометник Ігор Михайлишин згадає у «Танці смерті», аби про своїх Героїв пам’ятали й інші.

«Піаніст»

Напередодні Революції гідності 23-річний Ігор із Івано-Франківщини закінчив юридичний факультет і готувався працювати за фахом, однак його долю змінив Майдан. «Я не міг стояти осторонь, тим більше там був мій молодший брат», - зізнається хлопець. При цьому каже: ідеї Революції гідності та людські цінності майданівців перевернули його свідомість. Більше того: хлопець був шокований тим, що у нашій Україні коїться таке насилля, тому й обрав шлях на барикади і протистояння на Грушевського.

«Беркутівців», які пішли проти своїх же краян, ми сприймали як ворогів. Одної ночі вони навіть труїли нас газом. Згодом підчепив пневмонію – шансів на життя не давали, але викарапкався. В лікарню не хотів – звідти викрадали людей», - продовжив Михайлишин.

«Нас попередили: «Багато з вас не повернеться»…

«Згодом з Майдану з нашої сотні багато хлопців пішли на схід. Записався у «Донбас» і на початку червня вже був бійцем цього батальйону. Коли йшли на війну, розуміли, що нас усіх чекає. Командир нашого взводу відразу попередив: «Багато з вас додому з війни не повернеться. Якщо не готові – можете повертатися. Не передумав ніхто», - розповідає воїн.

При цьому забути не може: з його взводу, 28 осіб, семеро бійців загинули, інші ж вернулися пораненими, або потрапили у полон до ворога.

Їх готували всього місяць, а вже всередині липня Ігор та його побратими виїхали в зону АТО. «Коли приїхали, командир попередив: «Кожен з місцевих тут може бути потенційним ворогом, або шпигуном», тому нам заборонили з ними спілкуватися», - зізнається Ігор.

«Хотіли воювати»

Він добре пам’ятає маршрут: Артемівськ (зараз Бахмут, - ред.), штурм та звільнення Попасної, невдалий штурм Первомайська, звільнення Лисичанська, Курахово, звільнення половини Мар’їнки. А згодом наказ - вирушати на Іловайськ. «Ми не питали куди. Я був рядовим бійцем, якому керівництво дало наказ: збиратися і їхати. Більше того: наш взвод проти не був, навпаки: ми хотіли воювати, а не штани протирати. Саме у місті вперше зіштовхнулися в боях з російськими військами – не без жертв», - пригадує боєць.

18 серпня Ігор з побратимами заїхали в Іловайськ, закріпилися там і вже здогадалися: якщо сюди стягують багато добровольчих батальйонів - буде серйозна операція. Хлопець добре пам’ятає: добровольчі батальйони мали з’єднатися в центрі міста, але наштовхнулися на серйозний ворожий спротив.

«Ворог мав можливість швидко отримувати підкріплення та забирали поранених через відкриту дорогу на Харцизьк. У нас такої можливості не було – назад вела лише польова дорога, яка постійно прострілювалась, тому вже 19 серпня у нас було багато втрат, ми відступили. І після цього бою ворог знав, що ми базуємось у школі, тому туди летіло все, що можна. Обстрілами «накривали» щогодини, до того ж ми ловили місцевих, які здавали наші координати», - додає воїн.

І продовжує: «А 23 серпня був масовий артилерійський обстріл, який знищив майже всю нашу техніку, ми залишилися без засобу пересування, а я взагалі -  без зброї. Та тоді ми ще мали змогу вивозити поранених і отримувати підмогу з інших батальйонів».

«Кинули свої позиції і підставили…»

Ігор добре пам’ятає: бійцям бої та дислокація в Іловайську давалася морально по-різному. «Одні панікували і казали, що потрібно тікати; інші казали, що вони взагалі там не мали бути і виконують правоохоронні обов’язки і не зобов’язані йти на штурм. А наш взвод навпаки - завжди рвався в бій, бо ми були загартовані боями, - зазначає він. - У командирів тоді також була велика паніка і вони ледь не під прицілом автомата змушували іти в бій, бо воїни були дуже демотивовані. Та частина бійців з інших підрозділів все ж порушила наказ і відступила самовільно, кинувши свої позиції і підставивши інших».

Згодом, продовжує Михайлишин, він та його побратими зі взводу зайняли базу на окраїні міста і там були вже до самого виходу з Іловайська. «Але ми не скаржилися, хлопці, які були у школі, взагалі не мали що їсти і чим стріляти, натомість їх постійно обстрілювали. А потім кільце замкнулося», - уточняє воїн.

Живі могли позаздрити мертвим…

«29 серпня сказали виїжджати з міста, ми виїхали в Многопілля, куди вже стягували всі сили з Іловайська та його околиць. Нам тоді сказали приєднуватися до колони, яка почала рух, бо ми їдемо додому. Натомість, як виявилось, в’їжджали у злощасний «зелений коридор», - каже хлопець.

І пригадує: неподалік розривалася артилерія, почався обстріл: українських воїнів безжально обстрілювати з танків, накривали артилерією і керованими ракетами - багато бійців потрапили у полон. Натомість іншого шляху не було: лише соняшникове поле, в якому сиділи росіяни і гатили зі зброї.

«Саме на тій дорозі загинуло дуже багато наших бійців. Вцілілі машини їхали і підбирали всіх, хто вижив, дорогою на хутір Червоносільське – єдине місце порятунку. Проте там чекала ворожа засідка», - пригадує боєць. – Наш командир побачив, що там закопані ворожі танки і наказав нам їх знищити. Частина бійців закріпилася на хуторі і почала контратаку. І тут раптом росіяни попросили перемир’я, бо, мовляв, хочуть забрати поранених і вбитих. Насправді ж вони хотіли просто відтягнути техніку і особовий склад і почали нас обстрілювати здалеку - у нас далекобійної зброї не було».

Підмога так і не прийшла…

«Треба було вириватися з оточення, натомість про координацію між собою можна було забути: ворог спокійно розмовляв з нами по наших же раціях», - продовжує Ігор. - У ніч з 29 на 30 серпня дуже багато бійців пішло на прорив, я та командир залишилися з пораненими, яких було понад півсотні, аби не залишити їх на смерть. Наше командування казало тримати кругову оборону, бо незабаром прийде підмога. Ми трималися, але підмога так і не прийшла, натомість на наших очах щогодини помирав хтось із поранених воїнів…».

Михайлишин пам’ятає: наступного дня вони домовилися з росіянами, аби ті  передали їх і поранених «Червоному хресту», сказали, що капітулюють. «Російський офіцер дав слово: поранених передали, а наш батальйон відділили окремо і віддали у полон донецьким сепаратистам», - уточняє воїн.

Про полон він говорити не хоче, лише зізнається: пробув у підвалі СБУ т. зв. «ДНР» півтора місяця, потім відправили відбудовували Іловайськ на два з половиною місяці. А вже під новий рік потрапив під обмін.

Тепер болючі спогади хлопець перериває іншими: про розмови з побратимами і гру на піаніно. Воно дуже рятувало у важкі хвилини. «Я заграв привселюдно ще на Майдані, і як тільки приїжджали базуватись у школі, я відразу шукав інструмент. Коли знаходив – жив і спав біля нього», - каже Ігор.

«Танець смерті»

А про тих, хто воював із ним і не повернувся, Михайлишин написав книгу «Танець смерті. Щоденник добровольця батальйону «Донбас».

«Я повністю описав бойовий шлях нашого гранатометного взводу, оскільки під час бойових дій вів щоденник і занотовував важливі факти і події. Дуже добре запам’ятав слова, жарти і розмови хлопців, які загинули, тому хотів, аби вони продовжували жити на папері. От і написав цю книгу. Зараз закінчую писати другу – про полон та адаптацію, зокрема, про те, що відчуває людина, яка повертається з війни. Адже досвід, пам’ять, спогади про неї не викинеш і не зітреш. Іноді якась маленька деталь може сколихнути бурю емоцій, тому з цим треба навчитися жити, щоб спогади не з’їдали… Адже я не забув жодного дня і жодної розмови з тими, хто додому не повернувся»... – зізнається Ігор.

Та війна, зокрема трагедія Іловайська не зламала його: Ігор після повернення з полону пішов служити у ЗСУ, згодом вирішив здобути ще один фах. Тепер  вважає: Іловайськ має не засмучувати, а вчити. При цьому переконаний: зараз все спускають на гальма, а потрібно якось продовжувати справу тих, хто боровся за Україну і загинув, а цього не дозволяють.

«Закінчення війни я бачу з перемогою, але це все залежить від українського народу і влади. Адже якби ми робили так, як казали наші Президенти, то пів-України вже давно було би окуповано Росією, бо перемир’я з росіянами нічого не варті – це знання ми здобули кров’ю. Натомість влада знову стає на старі граблі, але,  як-то кажуть: історія навчить», - наголошує Михайлишин.

Марія Волошин, ІА «Вголос»