Nino Katamadze And Insight "Blue" (2008)

Ніно Катамадзе постійно намагаються засунути в якісь штампи і поставити на якісь рельси. У всій крейзанутості, яку створюють навколо її так звані фанати, деколи дуже просто виявляються елементи кульпаркова.

Біля її життя, хіба що дуже обережно, можна поставити фразу Сковороди "Світ ловив мене, але не спіймав" і дуже делікатно порівняти з тим, що робить Ентоні Хегарті.

"Blue" з 1-го треку вирізняється підвищеною саундтрековою атмосферою, на що дуже сильно впливає наявність шикарних оркестровок, що вже було доведено в цьому сезоні The Last Shadow Puppets. Хоча посеред цього розлитого плейсу джазу, босанови, фолку, бароковості і академіки, навіть прифанкований пост-панк "Corridor" завернутий в арт-рокові інтонації не є чужорідним тілом.

Альбомної меланхолії стільки, що голос Ніно створює свій екстремальний новояз чи навіть заумь ("Land Of Flowers", "Olei"). Це вже якась лінгвістика пост-страждання, коли вже й плакати не хочеться, та й не має чим. Геніально просто, без пафосу і сєнтімєнтальності ("Calm", "Sea Shore", "Rain"). Відчутні паралелі з деякими речами Майлза Девіса, Еви Кессіді (Eva Cassidy) і останніх альбомів Хербі Хенкока.

Нові версії "Once In The Street", "Olei" та "Violets", яка вибивається з загальної меланхолії своєю тихою радістю і яку б варто було залишити на фініш, й на цьому диску можна назвати найкращими.

Ще одне альбомне підтвердження того факту, що Ніно Катамадзе, це єдина людина, яку варто слухати зі всіх звьозд колишнього совка. Така тьотя, як Алла Пугачова, біля неї навіть не лежала, та й Ніно того не потрібно.

1. Calm
2. Corridor
3. Ieli
4. Land Of Flowers
5. Once In The Street
6. Sea Shore
7. Violets
8. Olei
9. Dance Under Umbrella
10. Rain

Тік "Тихий" (2008)

Після минулорічної бомби "Літерадури" та всепланетарної любові, як наслідок, виходить 2-й альбом вінницьких Тіків. Напевне, як і варто було очікувати 2-й альбом виявився крапаль слабшим.

Покращився тільки саунд банди ("Good-bye, girls"). З’явилась електронічка ("В День Народження", "Гості"), драм-машинки ("ЕРЕНБІ") там різні. Погіршився рівень текстів та виявився брак ідей (це найгірше). Тіки розвернулись на моду 80-х і вдарились в лінію денсу-денсу-денсу та ізанутої версії ска-панку чи фолк-панку, як кому подобається.

Хітів, якими попередній альбом був завалений по гланди, майже немає. "Білі троянди", які вже який місяць крутять на каналах, канають тільки під весільну закусь (на що трек в принципі й орієнтований). Тільки делікатно-загострений стьоб "Ой, піду я на гору крутую" над загальною політкорекністю, так званої українського шоу-бізу, де рідкісний попсовик, фронтмен СКАЯ може плакатись, що йому заважає попса, можна вважати вдалим на всі 100.

Ще одним стьобом над братніми колективами, можна вважати "Пісню про воно", де події Бумбоксового "Бобіка" перенесено під сільраду. Закінчуючи тему братніх колективів, можна собачим оком побачити деякі паралелі з творчістю Скрябіна чи Ляпіса Трубєцкого, чого раніше не було.

Наявні самоповтори, що, в принципі, не є самоцитуванням. "Пісня про капєц" реінкарнує "Оленів", а автобіографічна "Свєта" про сексі ліричного героя – "Алкоголізм". Накатана лінія денсовості вже приїдається і її не рятує, наприклад, в "Гостях" ні електроніка, ні загальний ритм похуїзму. Все ніби добре, але десь в районі 3-х балів.

Чуть незрозумілою є присутність такого треку, як "Happy New Year", якщо це не стьоб над новорічним пазітівом та просто зайвий ремікс на "Оленів".

Єдине, що дивує і навіть радує на альбомі, так це трек "В День Народження". Від Тіків такого, чомусь не сподівався. 80-90-ті (район 12-2). Якісь алюзії на ще того Віктора Павліка, який тепер вдарився головою в аделаджу. Абалдєнний медляк з оркестровкою (що може бути стьобом ще над ще тою Русланою), електронікою і відчутною басовою партією. Після такого треку, той ж "Happy New Year" стає якимись конфетюшними соплями.

Залишається чекати на 3-й диск і слухати "В День Народження". Літерадура й так вже десь на парнасних олімпах. Мейбі, було прошаритись ще рік, послухатись капітана Врунгеля і вже потім випускати новий диск?

1. Ой, піду я на гору крутую
2. Пісня про капєц
3. Білі троянди
4. Сінєглазочка
5. Good-bye, girls
6. Пісня про воно
7. ЕРЕНБІ
8. Свєта
9. В День Народження
10. Guests
11. Ukrainian фолк-панк
12. Happy New Year
13. Олені RMX

Keane "Perfect Symmetry" (2008)

Схоже на те, що крієйтори мажорного піано-рока британці Keane проїбали всі свої таланти на дівчаток, випивку і наркоту. Мажорна форма зашкаленої екзальтації залишилась, а зміст повністю вивітрився і мейкнулась перфектно симетрична суходрочка. Плюс, навіть тлі прожекторного альбому шотландських мажорів Glasvegas – Том Чаплін і його банда підписуються на вогні маленького хутора.

Скільки матюкали свого часу "Under the Iron Sea" (2006), але ж там були принаймні феєрверкні "Is It Any Wonder?", "Nothing in My Way", "Leaving So Soon?" і термоядерна "Crystal Ball". А тут супер-пупер симетрія і дуля з маком.

Keane як й всі ці звьозди кинулись в нормально всіх заїбавшу моду 80-х. В час, коли дерева ще були маленькими, а Depeche Mode, Spandau Ballet, Duran Duran, New Order, The Cure і Soft Cell ще були молодими і не хуячили халтурку. Сінті-поп був форева й от цю фореву спробували приміряти на себе й Кіни. Зрозуміло, що заради косіння бабла.

Кіни кидають від однієї історично банди до іншої, щось шукають (точно не себе) і як результат привозять дешевий і безбарвний піано-рок заправлений, то депеш-модним сінті-попом ("Spiralling"), то навіть дисковою АББою ("The Lovers Are Losing"), то привозять на хвості самих квінів енд роллінгів та їх симпатію до диявола в прифанкованій & присаксованій "Pretend That You’re Alone". Варто ще зазначити, що "Spiralling" і "The Lovers Are Losing" ще більш-менш нормальні треки (більше 1-й, ніж 2-й), принаймні за своєю конструкцією.

Ну а далі меломаністів чекає одна пурга. "Better Than This" не рятує навіть стьоб, що нарешті з’явився на 3-му альбомі Keane та заповзання Чапліна в інтонації Фредді Меркюрі. І все тому, що ми це вже чули на попередніх альбомах.

Кіни пару треків повимазувались новим саундом й далі продовжили ганяти по колу свою музичку міфічних героїв, нордичних характерів і штірліців. Вони як піддослідні гризуни, яким постійно стимулюють центри задоволення і для яких є тільки 2-ва хайвея: або йобнутись, або пристрілитись.

Кіни не міфічні герої й тому, напевне, йобнулись, бо інакше, як пояснити тотальні самоповтори ("You Haven’t Told Me Anything", "Perfect Symmetry", "Black Burning Heart") і відсутністю хітів ("Spiralling" далеко до попередніх альбомів), так необхідних для бігової каси? Чи вони думають, що їх фанати вже стали тими піддослідними щурами, яким пофіг, що грає, головне, щоб це було радісно, екстазійно і оргазмно ("Again and Again").

Keane вичерпались. Дєвушкі плачуть і на хеппі-енді звучить вальсок "Love Is the End". Можна стрілятись, або женитись, народжувати дітей і прибирати за кроликам в якомусь забитому східному Сасексі.

Залишаються тільки Doves і Snow Patrol, які випускають новий альбом за 2-ва тижні. Якщо й вони почнуть грати таку пургу, то на якомусь стилі британської сцени можна буде ставити хрест. Краще врубати Dexys Midnight Runners "Come On Eileen" 1982 року розливу і відриватись під 100 % придурашеність. Бо алюзії на них в Keane крапаль літають.

1. Spiralling
2. The Lovers Are Losing
3. Better Than This
4. You Haven’t Told Me Anything
5. Perfect Symmetry
6. You Don’t See Me
7. Again and Again
8. Playing Along
9. Pretend That You’re Alone
10. Black Burning Heart
11. Love Is the End