Протестні акції в Росії у зв’язку з отруєнням та арештом відомого опозиціонера Алєксєя Навального, які охопили майже всі регіони цієї велетенської країни – від Петербурґу до Хабаровська на Далекому Сході – можливо, просигналізували про новий період російської Смути. У 2020 р. виповнилося рівно 20 років режимові В.Путіна. Це правління триває в умовах безмежної влади, з можливостями в ручному режимі керувати всіма сферами держави, маніпулювати людськими ресурсами. Результати цього правління маловтішні: за великим рахунком, російська економіка залишилася не модернізованою, в усіх аспектах відчувається соціальна розбалансованість і стагнізованість країни, триває стрімка депопуляція російської людності (окрім мусульманських регіонів), небаченими темпами розвивається корупція, в країні немає технологічного піднесення, відбувається реальна деградація цілих великих регіонів в Сибіру й на Далекому Сході, які просто переходять у запустіння. Успішно Росія розвивається тільки в одній сфері – військовій, що, зрештою, цілком відповідає природі цієї мілітаристської імперії принаймні від ХV ст., яка завжди кидала всі свої ресурси на армію і отримувала від цього геополітичні переваги.

В.Путін і його режим зіткнулися з однією великою проблемою: моральної недовіри суспільства

Зараз В.Путін і його режим зіткнулися з однією великою проблемою: моральної недовіри суспільства. Як відомо, ця влада передусім базувалася на монополії в сфері ЗМІ. Мільйонам росіян щоденно промивали мізки ультратенденційні, цинічно брехливі й нахраписті телеканали, які вірно служили «хазяїнові» і поливали брудом всіх, хто хоч якимось чином перебував по той бік путінського шовіністично-імперського світу пропаганди. Мимовільно по цій гігантській системі фальші завдала потужного удару Україна. Ще від Помаранчевого Майдану і потім особливо сильно після Майдану 2013—2014 рр. російські ЗМІ шалено розкручували тему наступу «страшних націоналістів» в Україні, тему «українського фашизму», який нібито невпинно наростає. Цим вони успішно лякали російського обивателя, в якого на підсвідомому рівні завжди головним ворогом значиться «фашизм» (працює інерція 2-ї Світової війни). Ця тема «фашизму в сучасній Україні» набула  істеричності, міфотворчості: російські ЗМІ називають «фашистським» все, що їм просто не подобається. Закономірно, що таким чином Україна перетворилася в масовій свідомості росіян на «головного ворога» Росії поряд із Сполученими Штатами (за результатами різних соцопитувань). Тож, коли в цій країні, де, за повідомленнями офіційних кремлівських ЗМІ, от-от мали захопити владу «фашистські штурмовики» з якогось напівміфічного «Правого сектору» чи «Азова», в 2019 році переміг на президентських вборах клоун В. Зеленський і його ультраліберальна, космополітична партія «Слуга народу», навіть в найчавунніших головах росіян щось похитнулося. Стало очевидним, що всі ці роки кремлівська пропаганда цинічно брехала, абсолютно неправдиво змальовуючи ситуацію в Україні. Це й стало тим важливим морально-психологічним імпульсом, який почав ширити недовіру народу до влади по всій країні.

Стає очевидним, що в усіх цих гігантських сегментах російського світу почалися глибинні зміни

Так, російська опозиція розгромлена й несистемна, так, в переважній масі російського соціуму домінує апатія й стадні інстинкти, так, державна система управління й репресивний апарат Кремля ще дуже сильні, однак стає очевидним, що в усіх цих гігантських сегментах російського світу почалися глибинні зміни. І це надважливо. Загально країна дійшла до певної межі в своєму теперішньому розвитку, за якою повинно з’явитися щось нове. І з кожним днем це будуть усвідомлювати все більше й більше людей. Щораз виразніше перед уявою пересічного росіянина буде вимальовуватися картина колосального блефу, яким було правління В.Путіна і його соратників від 2000-го року.

Цю ситуацію можна порівняти з історичною добою кінця ХVІ ст. в Московському царстві, коли люди після тяжких і кривавих правлінь царів Івана І Лютого (1533 – 1584) та Бориса Ґодунова (1598 – 1605) нарешті масово усвідомили, що їх топтали й мучили цілковиті моральні нікчеми, що ніякої високої ідеї, ніякої сакральності за цими меркантильними й егоцентричними, деспотичними й дріб’язковими тиранами не стояло й не стоїть. І тоді настала доба бродінь і бунтів, названа істориками Смутою (1598 – 1618 рр.). Ознаками Смути стали послаблення царської деспотії і зростання громадянської активності мас, соціальні бунти (повстання Болотнікова) і рухи у віддалених регіонах, культурні й інтелектуальні орієнтації на Захід,  протистояння еліт і соціальних груп, громадянські й зовнішні війни, внаслідок чого Московське царство кардинально видозмінилося.

Очевидно, що теперішня Росія входить в період затяжної кризи. Міжнародна ізоляція, гіпертрофований бюрократичний і казнокрадійський управлінський апарат, протиріччя між регіонами, наростання невдоволень неросійських народів, ідеологічна вичерпаність влади, соціальне зубожіння мільйонів, екологічні катастрофи, постійно провоковані цинічним видобуванням та використанням природних багатств, економічний та моральний занепад – це головні її проблеми. Паралельно в умовах існування Інтернету російській владі стає все важче й важче втримувати суспільство в рамках впливу своєї пропаганди, а це провокує і провокуватиме нові й викличні соціальні тенденції, які й розбалансовуватимуть цю імперію.

Тенденції розбалансування імперії стають щораз динамічнішими, глибшими й незворотнішими

Сьогодні українські ЗМІ й політологи зосереджуються на особі А.Навального як на харизматикові, сильній людині, яка зможе об’єднати російську опозицію і вже проголошують його майбутнім президентом. Справа, на наш погляд, не в Навальному, а в тих морально-ціннісних тенденціях, які ми описали вище. Не важливо, чи А.Навальний об’єднає опозицію і розгорне якісний фронт політичної боротьби, чи ні. Важливо, що тенденції розбалансування імперії стають щораз динамічнішими, глибшими й незворотнішими.

Найбільшою проблемою Росії, як відомо, є її ординська ментальність. Тобто схильність російського соціуму до деспотії, до рабства, до жорстокості й централізму. Протягом ХІХ – ХХ ст. у політичних вимірах ця ментальність породжувала й породжує дві великі ідеологічні тенденції: шовінізму-імперіалізму (слов’янофільство і монархізм «Чорної сотні») та большевизму (сталінський комунізм). Відповідно, наймасовішими суспільними силами в Росії і тепер є імперці-монархісти (В.Жириновський і Ко) та широкий спектр різних лівих радикалів (Г.Зюганов і Ко). Демократичні сили набирають заледве 5% суспільної підтримки. Режимові В.Путіна вдалося перетворити монархістів і комуністів на суто декоративну опозицію, але це не означає, що інерція цих сил не вирує в глибинах російського соціуму і що вона колись не зможе вирватися «на поверхню», тобто з’являться відкриті й агресивні шовіністична й комуністично-лівацька опозиції. Чи вдасться А.Навальному стати лідером і авторитетом для цих двох панівних тенденцій – дуже сумнівно, особливо враховуючи його теперішній бекґраунд (зв’язки з Заходом, ліберальна риторика тощо).

Скоріш за все на Росію чекають довгі роки бродінь і борінь, позначені різними ідеологічними шуканнями й політичними видозмінами. Це буде об’єктивно стимулюватися культурно-цивілізаційною різноманітністю Росії, яка посилюватиметься через глобалізаційні процеси, коли віддалені регіони, скажімо, Далекий Схід і Північний Кавказ, будуть розходитися між собою в пріоритетах загального суспільного розвитку через наближеність, відповідно, до Китайської та Ісламської цивілізацій. Умови телекомунікаційного розвитку сучасного світу неодмінно будуть породжувати в Росії нові й нові ідейно-інтелектуальні тенденції, оскільки буде формуватися велике російське суспільне середовище, відкрите до зовнішнього світу.

Зараз в Україні лунають заклики відгородитися від Росії «китайським муром» і не цікавитися тим, що там відбувається, бо, мовляв, Росія була імперською й антиукраїнською, і залишиться такою. Навіть не потрібно наводити аргументи про те, що в реальності нам дуже важко відгородитися від Росії якимось «муром». Це самозрозуміло.

Тож як реагувати Україні на теперішню російську проблематику?

Ситуацію нинішніх російсько-українських стосунків у глобальних вимірах геополітики, цивілізаційних впливів, конфлікту ментальностей, культурних взаємодій можна порівняти, зі зрозумілими історичними корективами й умовностями, до відносин між Францією й Італією у ХVІ ст. Тоді монархічна й сильна Франція, керована лицарською елітою, багата й войовнича супердержава тиснула на Італію – феодально подрібнену, з республіканськими традиціями, слабку, анархічну, позбавлену згуртованих еліт. Франція кілька разів завойовувала Північну Італію, шматувала й грабувала її. Але поступово духовний, мистецький, інтелектуальний світ Італії захопив французів, проник в їхні етнічні простори (культура Ренесансу) й остаточно ментально перемінив їх. З’явився якісно новий простір взаємовідносин між двома націями.

Це класичний історичний приклад того, як слабша країна впливає на сильнішу, видозмінює її, породжує нові тенденції й інтелектуальні рухи в її суспільстві.

Сьогодні Україна є історично, культурно, мовно близькою для Росії. Наша країна є для росіян прикладом того, як велика слов’янська нація зуміла всебічно перебудуватися й створити демократичне суспільство на ґрунті попередньої тоталітарної совєтської ментально-політичної традиції. Цей наш приклад буде постійно маячити перед свідомістю росіян (як би вони нас не ненавиділи), саме наш приклад буде впливати на їхнє мислення, оскільки в російській історіософській міфології Україна фігурує як складова органічного руського простору. Не приклад балтійських націй (яких вони не сприймають як «відвертих західників», цивілізаційно чужих їм), не приклад Грузії (яку вони зневажають як свою колишню екзотичну колонію), а саме український приклад, який підважує основи московсько-російської самосвідомості. Тому українські політичні й громадянські еліти повинні подбати про те, щоб цей приклад українських суспільно-політичних, культурних, інтелектуальних трансформацій якомога ширше розгорнути перед росіянами.

Вже зараз вартує розпочати конкретну роботу в наступних напрямках:

  • організувати на українських телеканалах спеціальні телепередачі на російську тематику, в яких би фахівцями обговорювалися політичні й культурні проблеми російського світу; на які б запрошувалися відомі російські діячі та науковці із демократичними середовища, опозиціонери до режиму В.Путіна;
  • заснувати кілька спеціальних інтернет-сайтів, які б щоденно вкидали в російський інформаційний простір відомості й аналітику про громадянські й політичні протистояння в Росії, подавали об’єктивну інформацію про події в Україні;
  • взятися за організацію спеціальних наукових конференцій, культурологічних форумів, «круглих столів», присвячених російській проблематиці в різних аспектах: історичному (в Росії майже немає об’єктивної історіографії), політичному, освітянському, екологічному тощо.

Простіше кажучи, зараз Україна повинна подбати про створення максимальної кількості інформаційних майданчиків, на яких би обговорювалися незалежними експертами російські проблеми. Ми повинні навчитися вкидати інформаційно-ідейні імпульси в ті сумбурні процеси суспільно-політичних бродінь, які нині розбалансовують Росію як імперію, навчитися вести інформаційні війни в умовах глобалізаційних процесів. Нова російська Смута може тривати й два-три десятиліття, як це вже було в ХVІІ ст., і тому треба бути готовими до затяжного протистояння, в якому інтелектуально-ціннісні та інформаційні потоки будуть особливо значущими.

Олег Баган, директор Науково-ідеологічного центру ім. Д. Донцова, спеціально для "Вголосу"