По периметру кімнати – стелажі з книжками від підлоги до стелі. Як на мене, то дуже непогані декорації для бесіди з письменницею Оксаною Забужко. Та й нагода – неабияка.

Ваша книжка "Notredame d'Ukraine": Українка в конфлікті міфологій" стала бестселером. Я сама нею вражена серйозно. А чи полетіло вже каміння у ваш город з боку ортодоксального лесезнавства й захисників Великої Хворої?

Ви книжку прочитали всю?

Ще ні. Я десь на триста вісімдесятій сторінці.

Я, мов та зозуля, так ревниво питаю, бо мені цікаво, в якому темпі вона читається. Ця книжка відрізняється від моїх академічних про Франка й про Шевченка. Мені складно визначати її експериментальний жанр – "не может хризантема сама себя окучивать". Але я відчуваю, що це жанр новий і для мене, і – мене ж у скромності все одно ніхто не підозрює – очевидно, для української літератури.

Я не очікувала, що вона буде читатися так стрімко. Я думала, що накладу З 000 вистачить на два роки. Те, що "Факт" готує друге видання, і для мене, і для них шок. Я також зрозуміла, що книжка читається на різних рівнях. Не обов'язково бути просунутим філологом і знатися на історії релігій. Це я веду до того, що нічого у мій город поки не летіло. Ані каміння, ані бруду.

Я не беру до уваги парочку пуків людей котрі книжку не читали, але аж так не люблять цю Забужку що висмикнули трохи цитат і ними декорували свої "фе". Щоб переконливо лаяти цю книжку треба бодай один раз прочитати.

Успіх – це насолода чи тягар?

О, я пам'ятаю, як мене судомило, коли прийшло усвідомлення небезпеки "прокинутися зна іменитим". Я зрозуміла, чому так мало людей витримували успіх, ламалися творчо. Синдром Селінджера, який просто заховався, засів за брамою й відстрілюється вже кількадесят років від журналістів, котрі підходять ближче, ніж на кілометр.

Можна зрозуміти, що мав на увазі Сковорода, коли велів замість епітафії йому написати: "Світ ловив мене, та не впіймав". Страшна штука коли міняється твій модус соціальності – тоді все, як об коліно. Я дуже добре пам'ятаю день, коли йшла вулицею, мене трясло від жаху й зуби цокотіли. Що ж я накоїла, я ж цього не хотіла, не сподівалася. Це як чаклун-початківець, що викликав джинів, а потім загнати їх у казан не може, – так і ти сам зі стихією, яку викликав.

А якщо успіх сприймати всерйоз, а якщо ще й захотіти подобатися, прислухатися до того, чого від тебе чекають, якою тебе замовляють, – тоді вже точно кирдик. Або мотузка на шию, або міняти професію. Тому мені було б цікаво інспірувати дискусію навколо "Notredame d'Ukraine".

Щодо концепції й сюжету – в своїй правоті я абсолютно переконана. Але в тексті, можливо, є якісь недобудови. Я дуже сподіваюсь, що прийдуть люди, котрі принесуть якесь своє каміння й діри закриють там, де в мене вони зяють. Хай би це навіть змінило саму будівлю книжки, і слава Богу. А чути у черговий раз "фе" тому, що я драстична постать і багатьох денервую лише фактом мого існування, то згадаймо, як казав Бунін: "Я не золотой рубль, чтобы всем нравиться".

Мене ще "Польові дослідження" й уся кампанія навколо них навчили захищатися. От як стану стара й стабільна, можливо, займуся мемуаристикою в жанрі досвятчень, як кажуть поляки.

Дія жінки природне бажання подобатися...

Дівчат змалечку привчають тішити батьків, потім справляти гарне враження на вчителів, далі подобатися мужчинам, догоджати чоловіку... Жінці тяжче бути публічною особою тоді, коли вона хоче працювати всерйоз.

Досить довго, стикаючись з агресивним нерозумінням, я мала інтенцію щось пояснювати тим, хто намагається трактувати мої книжки, а врешті й саму мене як особистість.

Так, будь-який текст роздягає автора, так само і тексти цих критиків показують їх з усіма внутрішніми проблемами. Я лише подразник, який викликає назовні все їхнє невдоволення собою.

А як щодо вміння від чогось відмовлятися?

Це атрибут дорослої людини, яка розуміє що таке смертність. Воно приходить з роками, це вміння. На певному етапі розумієш, що багато чого не встигаєш в житті. Щоб добре робити те, що направду тобі дороге, треба жити у режимі балансування. Тоді усвідомлюєш відповідальність за те, що робиш зі своїм життям.

Кому з письменників ви поставили б пам'ятник?

А чи письменники конче мають бути об'єктами монументальної пропаганди? Чим більше письменник асоціюється з пам'ятником, тим гірше розуміють його твори. Ідеальний пам'ятник письменнику це, перепрошую, коли його цитують, як я сама – Шекспіра: цілими сторінками, які в мені живі.

Я належу до тих людей, котрі не поділяють думки, що автором був саме той актор, по якому тільки й залишилося шість підписів на лихварських рахунках та заповіті, й усі нетренованою рукою, невиробленим почерком. Реально ніхто не знає, що то була за людина і як вона виглядала. Але який ліпший пам'ятник авторові може бути, ніж той факт, що через чотириста років по його смерті в якійсь Україні дівчинка з розкалатаним серцем ночами уявляє себе Гамлетом?

В увічнюванні письменника у мармурі, бронзі, граніті є елемент вульгаризації. Портрети на грошах, між іншим, мені подобаються. Швейцарські франки мають дуже симпатичний дизайн. Там інтелектуали, композитори, письменники, яких народила ця маленька гірська сироробна країна.

Творення тексту для вас заняття еротичне? Може, й не брешуть люди, коли кажуть, ніби Забужко секс лише й цікавить?

Тепер сунеться трохи в інший бік – відколи Грабович обізвав мене відьмою, після "Казки про калинову сопілку", в мені почали мусувати відьмацький підтекст. Ну, най буде, я не заперечую.

Який текст, ви використовували б як тест?

Є таке у техніці поняття, як захист від дурня. Витвір мистецтва однаково відкритий для інтелектуала й дауна. Це сформулювала Джейн Остін – "senses sensitivities". Поріг чутливості.

У літературі насправді великі твори незбагненним чином мають захист від "подлєца". Їх або не помічають, або починають на них випромінювати острах, агресію, бо вони дратують, дисонують з тим, що в людини всередині. З цього погляду особливо цікавими видаються спроби поборювати Шевченка.

Єдиний йому аналог в поезії дев'ятнадцятого століття я бачу в американській поезії – це Емілі Дікінсон. Вона прожила затишне життя начитаної субтильної панни на Масачусетщині. Лірика опублікована після її смерті зробила переворот в американській поезії. І в Шевченка є такі речі, щоденниково-інтонаційні, іронічні, де в межах одного рядка міняється голос, де перепади від розпачу до сарказму (це вже у двадцятому столітті Маяковський і Цвєтаєва взяли поезію від горла).

Прошу завважити, що я з інтелігентної родини, дома Шевченка читала і в школі вивчала. Але вперше пробило, коли років вже тридцять мені було. З казематських віршів, присвята Костомарову:

Веселе сонечко ховалось
В веселих хмарах весняних.
Гостей закованих своїх
Сердешним чаєм напували
І часових переміняли,
Синємундирих часових.

Він єдиний сирота-плебей з-поміж дворянських дітей, і реакція цієї одинокої людини:

Молюся! Господи, молюсь!
Хвалить тебе не перестану!
Що я ні з ким не розділю
Мою тюрму, мої кайдани!

Це потім спалахувало у спогадах тих, хто пережив арешти й ГУЛАГ.

Яка бринить в людині етична струна – це ж дуже імпульсивний, ліричний вірш, – щоб у тих умовах, в ту хвилину почуватися щасливим, бо не потягнув із собою у катастрофу герелицю родичів, друзів.

Вся велика література писалась людьми, які принаймні могли зрозуміти це чуття. Такі речі пробивають, задають певну духовну висоту. Є й інша реакція – коли навіть через півтораста років після смерті його ненавидять люди з серйозним душевним ґанджем (синдром Бузини). Люто, до захльобу жовчю. Певна річ такі тексти – це тест. Дрібні біси прискають навсібіч від зіткнення з оголеною, беззахистною етичною висотою. Тому й будуть тривати в нас всі ці шевченкознавчі, шевченколюбчі й шевченконенависні дискусії.

Кількість книжок у вашій домашній бібліотеці за сучасними мірками просто вражаюча...

Та не так вже їх у мене багато. Це радше підручна бібліотека. Я поцупила, перевезла частину батьківської бібліотеки, найласішу. З цими книжками я постійно співісную, перечитую якісь потрібні для роботи, а декотрі для збереження спортивної форми інтелекту й емоцій. Я не бібліоман, не маю ні часу, ні колекціонерського інстинкту, я їх нюхати люблю, а от лазити по букіністах, вишнипувати, шукати раритети – ні.

А розлучатися з книжками легко чи як від серця відривати?

Я забуваю, що й кому позичаю, розкидаюся. Книжки повинні циркулювати, читатися. Спілкування читача з автором не тільки інтимний акт, а й соціальний. Відразу після прочитання перший імпульс – поділитися хоча б з найближчими, поговорити про цю книжку. Це дуже тонка форма колективності. Людей, що мертво сидять на своїх бібліотеках, я погано розумію. Як і тих, хто сидить на скрині грошей. Капітал повинен працювати, так само й духовний капітал.

А не забагато людство напродукувало того капіталу? Я маю на у вазі кількість грошей.

Мені не подобається те, що відбувається з людством в цілому, бо дуже стрімко те людство себе засвідчує – так розумний фізик один сказав – як рак планети. А погляньте, що відбувалося з кількостями від початку XX століття. Епоха масових смертей, масові розстріли, війни, потужна зброя, голодомори, етнічні чистки. Ми перепали реагувати па цифри, бо вони переходять межі людської уяви.

Якось блюзнірчо порівнювати це з кількістю грошей, але не менш маразматична ситуація, коли ми рахуємо, а скільки мільйонів знищено у голодомор. Три? Сім? Десять? А якщо сім, то ті, хто знищив ті життя, трохи гуманніші? Це не для математичного аналізу. І гроші теж. Мільйони й мільярди доларів несумірні з потребами індивідуальної людини. Виборці, котрі кажуть, що краще голосувати за того, хто вже нахапався й не буде більше красти, мислять у категоріях класичних етики, фізики, історії.

Ця логіка протрималася від античних часів до дев'ятнадцятого століття. Процитую: "в Україні люди живуть одночасно у позавчора, у сьогодні й у післязавтра". Ми завжди були на роздоріжжі, у вирі культур і цивілізацій, а зараз ще й у коловороті різних часів. Ми суспільство людей, чия свідомість належить різним епохам.

Абсурдна кількість грошей в Україні – це продовження тих абсурдних смертей. І це ще нашою культурою не осмислено, не вкладено у рамки тих понять, які б були врозумливі нормальній людині.

Чи має пані Оксана Забужко мету, що більша за життя?

Маю. Озвучити? Навіть не просіть. Рочків через двадцять приходьте, ближче до того часу, коли стабілізєц наступить.

Оксана Забужко – есеїст, філософ, вільно володіє англійською, польською, французькою. Авторка книг: "Травневий іній", "Диригент останньої свічки", "Автостоп", "Kingdom Of Fallen Statues", "Інопланетянка", "Сестро, сестро", "Польові дослідження з українського сексу", "Дві культури", "Філософія Української ідеї та європейський контекст: франківський період", "Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу", "Хроніки від Фортінбраса", "Notredame d'Ukraine": Українка в конфлікті міфологій" та інших.

Цитатник:

"Особняком стоїть по жизні Вінні-Пух – книга на все життя з чотирьох років. Я серйозно вважаю, що це одна з найкращих книжок усіх часів та народів, а для дітей – взагалі шедевр. Багато чим у своїй ментальності я завдячую цій книжці".

Персональний гіт-парад авторів:

Шекспір (за всіма параметрами – абсолютний лідер). А далі врізнобій – Платон, Гьоте, Достоєвський, Шевченко, Леся Українка, Вірджінія Вулф, Тереза де Хесус, Ахматова, Карен Бріксен.

фото: www.ogoniok.com