Вибачившись перед румунами за вживання терміну “окупант”, дипломатична команда президента Зеленського вчинила недопустимий прецедент, який може стати підставою для вимог подальших вибачень перед поляками, німцями і навіть росіянами.

Румунський прецедент

Після промови Зеленського в Давосі, румунські видання вийшли із обурливими заголовками про те, що український гарант звинуватив Румунію в окупації Північної Буковини після Першої світової війни.  В МЗС Румунії зажадали від Києва пояснень таких заяв, наголосивши українським дипломатам, що: “Румунська сторона вимагає роз’яснень щодо згадок про Румунію, які з’явилися в нещодавній публічній промові президента України, висловлює здивування ним та наголошує на необхідності правильного розуміння історії”, – зазначено у спеціальному повідомленні румунського міністерства. А низка вітчизняних експертів панічно відзначили, що цей скандал може негативно позначитись на стосунках Румунії та України.

Вибачатися перед колишніми окупантами навіть був змушений посол України в Румунії Олександр Баньков, який пояснив незручність труднощами перекладу з англійської і запевнив румунську сторону, що цю помилку дуже швидко виправили. Баньков також зауважив, що в тогочасному історичному контексті подій 1918 року і розпаду Австро-Угорської імперії, “певні території не мали міжнародного визнаного суверенітету. Тому їхнє поглинання сусідніми країнами не може розглядатись як “окупація”, – зазначив український дипломат.

Такі висловлювання українських чиновників є як мінімум дивними, адже всі українські підручники історії об’єктивно називають дії Румунії у 1918 році окупацією. Натомість відомство Зеленського, як керівника зовнішньої політики держави, вже чомусь шукає нових компромісів щодо історії з колишніми окупантами,  і де-факто,  вибачається за те, що Румунія в 1918 році окупувала Бессарабію та Буковину.

Окупація, жорстокіша за польську

Після Першої світової війни та розпаду Австро-Угорщини Ру­мунія, використавши політичну і воєнну слабкість ЗУНР та УНР, захопила ук­раїнські землі Буковини й Бессарабії. Під надуманим приводом для захисту населення від більшо­вицького впливу, румуни ввели війська на українські етнічні землі, незважаючи на опір українського населення та ігноруючи офіційні протести представників ЗУНР і міністра закордонних справ УНР Дмитра Дорошенка. ЗУНР тоді вела  важкі оборонні бої під натиском поляків, а підірвана повстанням Директорії гетьманська Україна не мала реальної військової сили, щоб стати на захист Буковини.

Наочною ілюстрацією ставлення місцевого населення до румунських “визволителів” стало Хотинське повстання у січні-лютому 1919 р., яке очолила Хотинська Директорія (голова – М. Лискун,), яка орієнтувалася на Директорію УНР. Насильство румунської влади над українцями викликало страйкову і збройну боротьбу, яку було жорстко придушено румунськими карателями. Однак політична катастрофа УНР не дозволила надати військову допомогу буковинцям. Після важких боїв у лютому 1919 р. румуни захопили Хотин і 4 тис. українських повстанців разом з 50-ма тис. біженців змушені були відступити за Дністер на Поділля. Румунські карателі жорстоко розправилися з українським населенням краю.

За рішеннями Тріанонського та Сен-Жерменського договорів, держави Антанти підтримали територіальні претензії своїх румунських союзників і  проігнорувавши право українців на національне самовизначення, визнали етнічні українські землі частиною Румунії. Режим, встановлений Румунією на окупованих українських територіях, виявився ще жорстокішим, ніж польська окупація Галичини. Протягом 11 років тут діяв воєнний стан, який супроводжувався жорстоким терором. Румунська влада заборонила українську пресу, а до 1927 р. закрила або румунізувала всі з 168 українських  шкіл. Було знищено українські культурно-освітні організації, ви­давництва, та румунізовано керівництво православної митрополії.

Українців же проголосили “румунами, що забули рідну мову”. За спеціальним декретом румунського міністерства освіти передбачалося, що “громадяни румунського походження, які втратили свою материнську мову, повинні віддавати своїх дітей лише до державних або приватних шкіл з румунською мовою навчання”.

Румунський окупаційний режим за жорстокістю був один з найбільш репресивних для українців у ХХ столітті

Під румунським гнітом вже у 1924 р. вибухнуло нове Татарбунарське повстання, яке також було жорстоко придушене. А становище українців під румунською владою добре ілюструє визнання румунського міністра сільського господарства Румунії Міхалакі, що “сільське населення Буковини перебуває під загрозою голодної смерті”. Це був 1932 рік, коли українці гинули від голоду під владою радянського окупаційного режиму, але румунський режим був не набагато кращим.  В якій ще європейській країні у середині ХХ століття вибухали масові народні повстання? Навіть проти Польщі на західноукраїнських землях в 1920-30-х рр. боролася революційна організація ОУН, але не масові народні повстання. Румунський окупаційний режим за жорстокістю був один з найбільш репресивних для українців у ХХ столітті, і надзвичайно цинічними виглядають вибачення теперішньої української влади за озвучену раніше історичну правду.

“Легітимна окупація”

Історія засвідчує, що жодні міжнародні договори не можуть бути виправданням для загарбників, адже в нашому минулому всі  окупанти підтверджували своє володіння українськими землями якимись договорами. Хіба не Ризьким договором 1921 року було розділено Україну між Радянською Росією та Польщею? Чи не Бучацький мирний договір розривав Україну окрім Московії та Польщі ще й між Туреччиною?

Історія знає чимало дипломатичних  договорів, несправедливість яких не могли прикрити жодні міжнародні статуси. Той самий Версальський договір на Паризькій мирній конференції (на якій країни Антанти також передавали Буковину румунам) став взірцем дипломатичної ірраціональності, яка призвела до появи нацизму та початку Другої світової війни. Чимало істориків люблять повторювати метафоричну фразу, що Друга світова почалася на наступний день після підписання Версальського договору, адже саме він заклав підстави, які просто повинні були вибухнути новою війною.

То ж поки несправедливість всієї Версальської системи договорів є очевидною для істориків, румунські шовіністи продовжують використовувати такий “міжнародний аргумент” як підтвердження легітимності свого права на українську Буковину. Першим кроком для цього є “скасування” статусу окупанта українських земель та визнання Україною легітимності такої окупації.

Вибачення перед окупантами

В останні роки незалежності  між Україною та Румунією вже були тертя з приводу ухвалення закону про освіту, який викликав претензії румунів щодо прав своєї громади на Буковині та Закарпатті. Але тоді румунську меншину вдалося заспокоїти після тривалих перемовин. Ще раніше Румунія вимагала перегляду державних кордонів України через територіальну суперечку навколо шельфу острова Зміїний, яку міжнародний суд ООН вирішив більшою мірою на користь Румунії. Однак в період явної української слабкості, в Бухаресті мабуть вирішили знайти новий привід для нового тиску на Україну.

Додатковим фактором, очевидно стало й те, що владна команда Володимира Зеленського не лише відрізняється байдужістю до національно-історичної політики і сповідує принцип “какая разніца?”. Бачачи готовність теперішньої української влади йти на компроміси, на поступки перед Угорщиною і Польщею в тривалій мовно-історичній дискусії, в Бухаресті очевидно, вирішили не гаяти часу і використати цю ідеологічну індиферентність Зе-команди. Сусіди схоже зрозуміли, що на дворі не 2014 рік, і що українці “втомилися від війни” й готові прогинатися.

Тоді наступним кроком Бухареста мабуть варто очікувати додаткових вибачень української влади за образу румунських окупантів і вимоги поверненням цих земель Румунії. Адже за такою логікою, якщо Румунія не була окупантом і “законно”  заволоділа українськими землями, тоді хто окупант? Україна, права якої на Буковину не були підтверджені державами Антанти?

Територіальній агресії завжди передує інформаційна фаза, яка має на меті створити з країни-жертви образ ворога, а з держави агресора – захисника історичної справедливості. Показово, що три десятиліття української незалежності румуни не висували особливих заперечень Україні щодо нашої версії інтерпретації історії. І лише коли на Україну зі сходу напала Росія, на заході почалися інформаційні атаки угорців та поляків, Румунія чомусь раптом заявила про “необхідність правильного розуміння” Києвом історії.

Вибачившись перед румунами, завтра  Україна буде змушена вибачатися перед Польщею,  Німеччиною і навіть Москвою

Небезпека такого вчинку діючої української влади в тому, що, вибачившись перед румунами, завтра  Україна буде змушена вибачатися перед Польщею,  Німеччиною і навіть Москвою. Адже не можна ж називати окупантами тих, хто зі зброєю вдерся в нашу країну, грабував населення, морив українців голодом, вбивав наших дітей і жінок, забороняв нашу мову і нав’язував свої порядки. Вони просто прийшли і “взяли” нашу землю, майно і життя наших співвітчизників. Але це ж не окупанти. На сайті президента це слово вже видалили. На побутовому рівні це виглядало б так: якби бандит вдерся у вашу квартиру, пограбував майно, побив дітей і зґвалтував дружину, а ви, як господар, кажете: “вибачте, що назвав злодієм і ґвалтівником і якщо чимось образив”.

Дехто може сказати, що Україні в існуючій ситуації не варто сваритися ще й з Румунією, а то Бухарест заблокує нам вступ у НАТО чи ЄС. Проте українцям слід пам’ятати, як до 2014 року нам те саме говорили про росіян: не заважайте поширенню російського впливу в Донбасі та Криму, не виступайте проти гегемонії російської мови, адже завтра нам Москва газ по тисячі доларів за кубометр виставить. “Не варто сваритися з Росією заради якоїсь там історії чи національної справедливості, нам це не буде вигідно!” – говорили тоді російські агенти та їхні корисні ідіоти в Україні. Сьогодні нам знову намагаються закрити очі ефемерною євроінтеграцією, якої українці ще дуже довго не побачать, і приховати від нас початок синхронної інформаційної війни з боку сусідів, яку вони без жодних справедливих підстав почали в найважчий період нашої сучасної історії.

Зрештою, варто пам’ятати, що і в НАТО, і в ЄС, і в будь-якому іншому союзі ніхто не сприйматиме на рівних країну, яка йде на всі поступки сусідам. Ніхто не поважатиме тих, хто не поважає самих себе, своєї історії, пам’яті своїх предків, і готовий пожертвувати усіма цінностями та історичною правдою свого народу заради обіцяної економічної вигоди.

Валерій Майданюк, політолог, спеціально для “Вголосу”