Яким є стан сучасної літератури з позиції читача і письменника?

Проблема полягає в тому, що комплексного (всеохопного) масиву української літератури практично не існує. Наприклад, на мою думку, маємо великі проблеми у жанрі драматургії та критики. У нас майже немає добротних п’єс на сучасну тематику, а сучасна критика – взагалі дуже вибіркова (тусівкова), я би навіть сказав – совкова, а не європейська.

Аналітичні статті про літпроцес на шпальтах часописів не друкуються, зате маємо вдосталь хвалебних статей на «модних» (чи розкручених) письменників, як правило, від їхніх же товаришів. Поняття поезії сьогодні – просто «розмите».

Коли читати сторінки часописів, то у пересічних читачів може скластися враження, що більшість так званих сучасних поетів  маніакально упевнені, що все авангардно-експериментальне, інфантильно-ліричне, або ж солов’їно-шароварне, чи ура-патріотичне написане ними – це і є поезія.

Що є важливим для поезії?

Кожний літературний твір має свою естетику. Література не є фотографією, яка копіює життя. Якщо говорити про поезію, то для її написання важливу роль відіграє досвід  пережитого автором. Тут хочу згадати Рільке, який писав що, поезія – «це все те, що ти пережив». Треба відвідати багато міст, багато країн, пережити смерть близьких… усе це треба побачити і тільки можливо тоді ти напишеш справжні поезії.

Як писала Ліна Костенко, поезія народжується раз на столітті. І це дійсно так, якщо брати умовно по регіонах, областях – великий поет народжується раз на століття, хоча загалом в країні може бути декілька великих поетів. Якщо брати двадцяте століття, то в нас на Галичині це були Стефаник (його коротка проза – це поезія), Франко, Антонич.

Решта поетів – теж важливі, цікаві, але менш значимі. Крім того, приблизно кожних 15 років народжуються нові яскраві імена в поезії. І кожне нове покоління повинно засвоювати творчість своїх великих попередників.

Якщо порівняти українську поезію із закордонною, що відмінного в поетичних підходах?

В естетиці закордонної поезії – переважають давньоримські традиції лірики та епіки, вона більш розумова. А в Україні панує грецька традиція – традиція милозвучності, співаності. Свого часу Ахматова дуже натхненна і окрилена поїхала в Італію отримувати літературну премію, а повернулась звідти до певної міри пригніченою, бо побачила, що там поезія не має такого всеохопного масового характеру і значення, як в слов’янських країнах.

На Заході тепер пишуть переважно верлібром (вільним неримованим віршем). На жаль, і наші поети, які намагаються «встигнути за модою», частенько думають, що мовляв усе, що вони пишуть нібито верлібром обов’язково має бути великою поезією. Але у більшості випадків така «поезія» – це лише невдалі спроби прози. Тому що навіть прозу треба виписувати, над нею треба працювати, а їм хочеться швидко і легко стати письменником.

Поет мусить мати свою долю, свою енергетику. Поезія – це не простий переказ побаченого чи відчутого. У віршах реалії необхідно вміти подати з такою енергетикою, з такою долею сублімації, образності, метафоричності, щоби кожне слово було поетичним і ставало лише на своє місце, щоби рими були свіжими, а не надуманими і відповідали ритміці, змісту та музиці кожної строфи.

Доля поета – що маєте на увазі?

Всі великі поети мали свою долю. Тут долю треба розуміти не лише в контексті прози життя, в плані якогось фатуму чи трагедії, а як об’єктивні обставини життя, риси характеру чи вдачі (усе це в комплексі), що виокремлюють поета на суспільному фоні. Байрон мав свою долю, Шевченко – свою, Мандельштам – свою, Зеров – свою.

У нас панує хибна думка, про те, що поетом є той, хто напише кілька ліричних рядків, чи видасть кілька збірок і це вже нібито за формою відноситься до поезії. Насправді, поезія – це не тільки і не стільки загальне «ліричне заримовування» чи «верлібрування» (ще В. Бєлінський виділяв поетів і віршотворців). Поезія – не лише емоції, це і думки, і важка праця над формою передачі своїх відчуттів та думок, а поет повинен вміти писати різні за формою вірші: класичні сонети, рубаї, тріолети і т. д.

Він повинен спробувати себе у різних поетичних жанрах, бо інакше його віршування перетвориться на «писанину в альбом», що було модним в ХІХ столітті

Чому у «протистоянні» поезія – проза люди схиляються в бік прози?

Проза доступніша і бажаніша для мас.

Які теми зараз домінують у літературі? Чим занепокоєне серце письменника?

Одна проблема: чому у житті так мало поезії та щирості? А решта – це не стільки проблеми буття, скільки проблеми побуту і буднів.

Чи стали люди нудніше жити, судячи з тем?

Просто самі люди стали нудніші і нуднішими стали самі псевдописьменники.

Умберто Еко сказав, що культура не змінить курс на біржах, цим повинна займатись економіка. Яка, на Вашу думку, роль культури в суспільному поступі?

Це роль провідника суспільного поступу. Некультурна людина не може вести суспільство уперед. Культура, навіть більш матеріальна, ніж економіка, але її «матеріальність» – у головах і серцях людей.

В чому завдання поезії, чому вона потрібна людині?

Робити людину щирішою й правдивішою.

Три книжки, які повинна прочитати кожна Людина: порада від Олеся Гордона?

У кожного є свої такі три книги. Я назву свої: Біблія, Історія цивілізації, Естетика. А для поета це твори Бодлера, Рільке, Валері. Для українського поета ХХІ століття, на мою думку, це твори Тичини, Бажана, Зерова.