За підрахунками вченого, сьогодні у світі найбільша кількість православних замешкує на теренах Східної Європи. Зокрема, Російська православна церква (РПЦ) декларує 31 тисячу парафій, хоча в державному реєстрі маємо 26,5 тисяч. На теренах України до  Московського патріархату належить 12,5 тис. громад, майже 5 тис. нараховує Київський патріархат, до 1100 – Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ). До складу РПЦ також входять православні громади Білорусі, Молдови і Казахстану (по тисячі громад). Отже, якщо відняти від РПЦ православні громади України, Білорусі, Молдови та Казахстану, то в Росії їх буде всього 11 тисяч.

Чому у нас всі президенти говорили про створення Єдиної Помісної  Церкви, однак зрушень у цьому донині не маємо? Більше того. Ми втратили кілька реальних можливостей створити Єдину Українську Помісну Православну Церкву. Щоправда, як вважає професор, найбільш слушний момент для цього мав місце під час президентства Леоніда Кравчука. Тоді православна Москва була розгублена, та навіть могла надати православній Україні автокефалію. Константинополь також висловився не проти неї. Отже, обидва патріархати в тій чи іншій мірі могли оголосити по Томосу (указ настоятеля Помісної Православної церкви). Питання автокефалії вирішувалося б само собою. На жаль, наша держава не задекларувала підтримку тодішньої православної ситуації в Україні. До того ж  православну проблему перенесли на кілька місяців. Москва ж оговталася, зрозумівши, що слід активізувати роботу з православним населенням і далі утримувати в своєму силовому полі православні громади. До цього долучилися працівники ФСБ Росії, використовуючи православну проблему як відкритий канал впливу стосовно України та її православної спільноти.

1995-го керівництво РПЦ навіть пообіцяло, що про «канонічну» автокефалію для України Помісний собор Московського патріархату буде «мати судження». Однак, собор так і не відбувся. До слова, він не скликався усі 19 років правління патріарха Алєксія II (1990-2009).

Що ми очікуємо від сьогоднішньої ситуації? Тут у Галичині, на жаль, маємо певні побоювання, деяку протидію православної і греко-католицької Церков. Утворення Єдиної Української Помісної Православної Церкви  боятися не треба. Навпаки, католики могли б більше виграти. Чому? Тому що сьогодні актуальним є питання греко-католицького патріархату. Поки що офіційно відсутній патріарх, але працює патріарша курія, діє патріарший собор у Києві. З часом це би мало статися практично. Адже на порядок денний стане питання: чому інші греко-католицькі очільники, їх громади  мають свій патріархат, а українські греко-католики його не отримали. Очевидно, така ситуація гальмується Москвою, якій не вигідно проголошення патріархату, оскільки вважає Україну своєю «канонічною територією». Перенесення осі контакту Рим-Москва на Рим-Київ значно швидше спричинить вирішення цієї проблеми.

Так само нема чого боятися Єдиної Української Помісної Православної Церкви протестантам. Адже рівень міжконфесійної ненависті, що сьогодні пропагується Московською патріархією, впаде на кілька порядків. Отже, протестантизм отримає більше можливостей для свого розвитку в Україні.

Натомість, ми маємо сьогодні значну кількість людей, які ідеологічно працюють проти України. Скажімо, навіть на теренах Західної України (с. Кути, Шумський район, Тернопільщина) мешканці заявили, що, по-перше, ніякої бандерівської церкви в нас не буде (це ще півбіди), і, по-друге, що ніякої України  немає і не буде ніколи. Очевидно, така позиція повинна мати протидію з боку держави, її відповідних органів. Адже йдеться не тільки про устрій Церкви, але, що найголовніше – про сутність нашої суверенної України, її сьогодення та перспективу розвою.

Наразі УПЦ МП має не тільки свій церковний, а й національний центр поза межами України. Коли Церква (греко-католицька чи католицька) має тільки виокремлений центр поза межами своєї держави – це одне, коли ж до цього долучається ще й інший – національний центр – це абсолютно інша, а саме – ворожа ситуація.

Сьогодні ж у Московській церкві чинний Патріарх Кирило (Гундяєв) поступово звільняється від свого більш-менш умовно ліберального оточення (пострадянського крила). Під його немилістю очутилися Сергій Чапнін, голова православного братства в ім’я Святителя Тихона, патріарха Всеросійського, секретар комісії РПЦ з питань взаємодії Церкви, держави і суспільства, протоієрей Всеволод Чаплін, голова синодального відділу стосовно взаємодії Церкви і суспільства МП, член громадської палати РФ. На їх місце нині залучені – Тихон Шевкунов, єпископ, вікарій патріарха Московського і всія Русі (духовник Путіна), який, власне, розробляв ідеологію «Русского мира», окремі колишні агенти КДБ із середовища російського православного кліру.

Із 1961 р. готується Всеправославний собор, в роботу якого включено понад 100 найважливіших тем, що підлягають негайному вирішенню. Активну діяльність в цьому напрямку здійснює чинний Варфоломій I, патріарх Константинопольський. Нині Вселенське православ’я переживає далеко не кращі часи в своїй історії. І справа тут полягає не тільки в чисельності вірних, кількість яких обраховується у 140-160 мільйонів (за визначенням – «ми православні»). 

Причин такої кризи тут спостерігаємо чимало. Насамперед, сучасна молодь не чує в Православній церкві відповіді на актуальні питання життя. Є також історичні, ментальні та інші перешкоди у відтворенні світової православної спільноти, її традицій. Всеправославна нарада, на думку, професора Сагана,  повинна поставити вихідну віху, від якої слід відштовхнутися далі. Московська церква шантажує Вселенського патріарха, сполучуючи до цього так зване українське питання. Москва-1448-го і Москва-1988-го – це дві різні філософії Московського православ’я. Його очільникам складно відректися від цієї історії, тяглості, яка йде з Києва. Триває своєрідна політична гра, в основі якої є українці. Знову не ми, а нами. Цей проект покликаний, щоб ми для себе вирішили: чи треба нам автокефалію, чи ми можемо обійтися без неї. Іншими словами, ми сьогодні не потребуємо створення помісної Церкви. Насправді, в нас є помісна Церква. Київський патріархат за всіма православними канонами є помісною Церквою. Так, поки що вона не визнана світовим Православ’ям. Але цей складний процес проходили майже всі нинішні православні Церкви.

Скажімо, Сербська православна Церква вперше отримала самостійність 1219 року. Відтак, її самостійність декілька разів зазнавала фіаско. Лише 1879-го остаточно було відновлено автокефальний і патріарший статус Церкви. Болгарська православна Церква вперше отримала автономний статус 870-го, а 919-го – самопроголосила автокефалію з Предстоятелем у патріаршому сані (тільки через 8 років її визнав Константинополь). Лише 1945-го остаточно відновлено автокефалію Болгарської ПЦ, а у 1953-1961 рр. – її патріарший статус. Та й Московська церква чекала своєї канонічності 141 рік! Тернистим шляхом до своєї автокефалії йшла Грузинська ПЦ.

«Нині ми потребуємо конституювання Помісної Православної Церкви, –наголосив Олександр Саган. – Йдеться про надання дійсної сили, досягнення нової якості. Помісна Церква в Україні повинна отримати новий стимул, нову якість, законну силу. Саме через конституювання. Тоді ми перестанемо живитися із азійсько-московських схоластичних джерел (1686). В такий спосіб відбудеться припинення ідеологічного впливу із чужого релігійного та національного нам центру, який силкується заперечити Україну як таку і право українців як самостійного народу».

Стосовно термінів «Помісна Церква» і «національна Церква». Національних Церков у країні може бути декілька. Проте не кожна національна Церква є Помісною. Хоча більшість Помісних православних Церков (визнаних чи не визнаних) є національними, тобто виконують етнозберігаючі функції. Поняття «національна Церква» має охопити історичний, географічний, етнокультурний, політичний та демографічний параметри. Якщо Церква ігнорує національну мову, культуру й традиції, є підпорядкованою зарубіжному національному й політичному центру, то така Церква не є національною. Така Церква постає як інституція центру своєї юрисдикції (у нашому випадку значна частина УПЦ МП). Нині в Україні серед православних Церков до національних релігійних об’єднань можна віднести УПЦ Київського патріархату та УАПЦ.

Термін «Українське православ’я» не повністю збігається із поняттям «православ’я в Україні». Перше передбачає наявність загальноцерковних та обрядових відмінностей від інших православних Церков (УПЦ КП, УПЦ МП, УАПЦ). Поняття «православ’я в Україні» містить в собі історію, віровчення та чинний стан всіх сущих в Україні Церков, громад чи релігійних напрямків, які ідентифікують себе як православні. Одним словом, українськими вони є лише за місцем розміщення.

Професор Саган зауважив також, що Єдина Українська Помісна Православна Церква жодним чином не може стати державною Церквою. Чому? Бо Помісна православна Церква – складова духовно-культурного розвитку нації. Натомість, державна Церква – складова соціально-політичного процесу. Україна, внаслідок своєї складної історії та поліконфесійності, не може мати державної Церкви.

 

Оксана Боруцька, спеціально для «Вголос»