На «Зеленій канапі» мостяться і герої полотен Гапчинської і культові персонажі Коха, які відтворюють дух міста в різні епохи, на ній вживаються різні техніки і школи, різні покоління та художні манери.

Про життя галереї і мистецтво в цілому розмовляємо із директором «Зеленої канапи» Олесею Доморадзькою.

З ким легше співпрацювати з молодими талантами, чи художниками, які вже відбулись як митці?

Насправді цей аспект є абсолютно індивідуальним. Я не спостерігала строгого розмежування. Єдине, що можу виокремити, це те, що молоді митці легші на підйом.

Якщо щось потрібно організаційне зробити, десь Інтернетом переслати, то це звісно відбувається у них швидше, аніж у порівнянні з старшим поколінням, яке потребує більше часу для вирішення таких питань.

Як відбувається процес налагодження співпраці з художниками, самі звертаються, чи ви обираєте з ким співпрацювати?

Відсотків 90% художників я відбираю сама. За 6 років існування галереї з багатьма митцями налагодилась постійна співпраця, якщо вони роблять раз на 2 роки виставку, то весь експозиційний графік заповнюється ними. Але часом приходять і нові художники, які пропонують свої роботи і деяким з них вдається потрапити на виставку.

При виборі експозиції для експонування, що є визначальним?

Я не читаю біографію, не дивлюсь на регалії, оцінюю суто роботи.

Чи були ситуації, коли ви розчаровувались у роботах? І чи попередньо знайомитесь з полотнами, які будуть виставлятись?

Буває. Є художники, які добре вміють розрекламувати власну творчість. Вони показують кілька робіт, потім подають цікаву, незвичайну концепцію, схематично малюють майбутній проект в інтригуючому світлі, а потім результат розчаровує.

Яка відвідуваність галереї, рівень зацікавленості львів’ян сучасним мистецтвом достатній?

Ми підраховували, що хороша відвідуваність на день у нашій галереї це 60 осіб. Дуже хороша, коли ми експонуємо особливо відомих, популярних художників, то і 200 і 300 осіб. Найгірша – 20 осіб це вже у лютневі морози.

Коли ми відкрились, на початках відвідуваність була дуже низькою, що закономірно. Але залучивши Євгенію Гапчинську (це була третя виставка галереї), про галерею одразу велика кількість людей, тому цей задум популяризувати прізвищем відомого митця галерею спрацював.

Важко було домовитись із Євгенією?

Я написала їй на електронну пошту. І згодом у звичайний будень, коли я сиділа в галереї, відчинились двері і зайшла Гапчинська. Вона сіла в авто і вирішила приїхати подивитись на галерею, і в «Зеленій канапі» їй сподобалось.

Як Ви гадаєте, чи можливо прищепити любов до мистецтва?

Можливо. Звичайно тут не обійдеться без батьків, які повинні працювати з дітьми. Водити їх на виставки, зацікавлювати мистецтвом. Розповідати про нього так, аби їм не було нудно.

Важливо обирати ті виставки, які б сподобаються дітям. Відповідно у шкільній програмі є великий брак мистецької освіти. За роки свого навчання у школі я жодного разу не пам’ятаю, аби нам розповідали щось цікаве про мистецтво, про художників, незважаючи на цікавість та важливість цієї теми.

Візьмімо, хоча б предмет образотворчого мистецтва. Чому б не зводити дітей до музею, не познайомити їх з творчістю видатних живописців, не розповісти їм цікаві факти з біографії, мистецького життя художників, замість того, аби двадцятий раз казати дітям намалювати твір на тему «літні канікули»?

Митець презентує свої полотна, з цілої експозиції скільки картин вдається продати?

Зараз в’яло купують, хоча ця тенденція доволі характерна для Львова. У 2007 році спостерігалось пожвавлення, коли люди цікавились живописом, купували картини для інтер’єру, нехай підбирали під колір дивану, але все ж таки купували, а зараз у зв’язку з фінансовою ситуацією львів’янам важче собі дозволити купувати живопис, мистецькі твори.

Кого б виокремили із художнього середовища Львова?

Львів багатий на митців. Я робила виставку «Музей» і для себе підбирала митців, яких вважаю вартими уваги, це Борис Буряк, Медвідь, Кох, Костирко.

Як люди реагують на сучасне мистецтво?

Я думаю, що це не правильно, коли людина дивиться на інсталяцію, і якщо не розуміє її – їй говорять, що справа в її інтелектуальних здібностях, які не можуть осягнути величі цього мистецького твору.

Ніхто не хоче почувати себе нерозумним. Потрібно поступово привчати до мистецтва, показувати твори простіші, доступніші для сприйняття і коли люди наситяться цим, вони еволюціонуватимуть до чогось більшого, складнішого, поки не дійдуть до contemporary, хоча це не є обов’язковим для кожного поціновувача мистецтва любити цей напрям.

Якої критики потребує сучасне мистецтво і чи є у львівському середовищі професійні критики?

В нас є хороші мистецтвознавці. Але критики звучить мало. Розгрому виставки ви не почуєте ніде. Я думаю, тут спрацьовує повчальний момент, з огляду на досвід попередніх століть, зокрема ХХ.

Коли звучало багато критики сучасного мистецтва, а невдовзі до митців прийшло визнання і виявилось, що критики помилялись, тому я думаю, що найкращим критиком в цьому сенсі є час, який все розставить на свої місця.

За яким алгоритмом сприймати сучасне мистецтво пересічному поціновувачу, який не має дотичності до мистецтва?

Я бачу наскільки напружуються люди не дотичні до мистецтва, оглядаючи експозиції, вони хочуть щось таке побачити, чого не розуміють, а відтак вимагають пояснень. Я завжди прошу їх, аби вони розслабилися і просто сприймали інтуїтивно твір.

Асоціації можуть виникати хибними і можливо це не те, що хотів сказати художник, але це їх власний пошук, їх думки. Мислення до якого спонукає автор полотна це форма співтворчості.

Тобто мистецтво не потребує пояснень?

Я стараюсь не читати концепції, коли приходжу на експозицію, обійтись без пояснень, тлумачень. Якщо у мене виникають якісь питання, чи я хочу звірити свої висновки із тим, що хотів сказати митець, я підходжу до стенду і читаю, проте є виставки, які не потребують знайомства з концепцією, бо вони й без нього дали вичерпну інформацію.

Кого б мріяли експонувати в стінах «Зеленої канапи»?

Мрії цього розряду здебільшого реалізувала, бо всіх, чиї полотна хотіла представити у стінах «Зеленої канапи», виставки тут уже презентували. Я мрію мати змогу, возити виставки закордон, на фестивалі. На жаль, це дуже дорого.

Яка формула успішного галериста?

Багато працювати і приділяти максимум уваги, тримати руку на мистецькому пульсі і завжди розвиватись у цьому напрямі. Бути галеристом це не просто повішати картини на стіну і на цьому його завдання вичерпались. Це постійний пошук, розвиток, співпраця з медіа. А секретом успіху є підбір авторів.