І коли народ вже зневірений хоче розходитися по домівкам, революцію знову рятує Янукович та його команда, арештовуючи активістів, видаючи антидемократичні закони, погрожуючи УГКЦ, посягаючи на свободу в соцмережах, забороняючи каски, маски і автоколони, вигадуючи все нові і нові ідеї, щоб не залишити байдужою жодну категорію українців.

Більшість українців втомилася від незрозумілих і млявих опозиційних лідерів, адже їх самих, та їхніх родичів не арештовують і не судять, а самі вони після полум’яних промов ночують не в палатках січневого Євромайдану. Поки на Майдані лунають танці, демократичні активісти піддають індивідуальному терору, зазнають побиттів, підпалів, нападів та арештів. На жаль, в складний для нації революційний час, існуюча опозиція не запропонувала для людей зрозумілого плану дій, тому народ вдався до радикальних заходів. Звичайно, що без провокаторів не обійшлось, які завжди є в будь-якому натовпі під час антивладних мітингів,  але події на Грушевського 19-20 січня не виникли б за наявності чіткого плану дії парламентської опозиції та не зневіра народу у їхній фактичній бездіяльності.

Після воістину революційних подій 30 листопада - 2 грудня в Києві, коли вперше в історії незалежної України почалися справді стихійні протестні виступи проти влади, викликані міліцейським та регіонівським свавіллям, багато кому з українців, (і не виключено, що і Януковичу) здалося, що владний режим от-от впаде. Український народ, який роками терпів засилля корумпованих чиновників, грабежі фіскальних органів та міліції, розгнузданість й вседозволеність мажорів і суддів, чекав останньої іскри, щоб спопелити ненависний режим. Обурений жорстоким та безпрецедентно кривавим розгоном Майдану, який став апогеєм багаторічного знущання влади над народом і безпросвітнього становища українського громадянства, народ був готовий на радикальні дії та людські жертви.

Чесно кажучи, народні маси дуже засмутилися, коли почули, що побиття міліціонерів та беркутівців, штурм президентської адміністрації на Банковій, таран бульдозером міліцейських кордонів, й інші події, які викликали всезагальні овації і сплески народного ентузіазму, виявляється, здійснювалися не народом, а провокаторами, і є недопустимими під час мирної акції протесту, якою є Євромайдан. В перші грудневі дні революційних виступів люди були готові на рішучі дії та остаточне повалення режиму: влада тряслася, Янукович мовчав, міжнародна спільнота загрозливо насторожилася. З ПР, як з тонучого корабля вже почали тікати перші «щурі». Однак українцям оголосили, що на Банковій були «провокатори», адже у нас мирна демократична революція, яка може перемогти лише шляхом переговорів та  діалогів з владою.

Час показав, що влада опозиційних лідерів, таких як Кличко та Яценюк, чути не хоче і навіть уваги на них не звертає. Показово, що Янукович провів круглий стіл з політичними аутсайдерами – трьома колишніми президентами, які жодного впливу ні на події, ні на народ не мають, демонстративно проігнорувавши опозиційну трійку. Однак опозиція продовжила попередню неефективну тактику пасивних пікетів, мітингів та декларацій. Запланована революція почала повільно перетворюватися на стояння на майданах, які сповнилися танцями і піснями, в протестувальників почала з’являтися зневіра, відчай.

Знаковою стала і ситуація, коли не зважаючи на сотні тисяч протестувальників стоячих на майданах всієї країни, влада і далі продовжувала арештовувати активістів, приймати недемократичні закони, які порушують права і свободи громадян, ще сильніше закручувати гайки. Коли молодих студентів судили за участь у мітингах, опозиційні лідери виголошували владі декларації, які закликали припинити таку практику. Під будинками судів, де розглядалися справи активістів та засуджували молодих лідерів громадянського суспільства, стояли сотні демонстрантів які по кілька разів скандували «Волю! Волю!», після чого розходилися по домівках або йшли танцювати на Майдан.

В українців почав виникати здоровий егоїстичний індивідуалізм та недовіра до такого неефективного сценарію революції.  Люди, які власним коштом приїхали з областей, без діла тинялися по площах Києва і прагнули конкретних дій, а політики та координатори казали їм чекати і стояти.  Українська революція та Євромайдан опинилися в невизначеному становищі.

Народу меншає, ті хто залишився зневірюються, влада сміливішає та переходить у наступ. Народ поступово роз’їжджався, в силу почуття розчарування, згасання революційного запалу, відсутністю належного матеріального забезпечення, яке сьогодні тримається виключно на ентузіазмі киян. Зменшення кількості мігингувальників призвело до зменшення впливу опозиції, з якою Янукович просто перестав вести переговори та торги.

І тут влада знову запалює революційний запал виданням нових антидемократичних законів, налаштувавши проти себе і греко-католиків, і Інтернет-спільноту, навіть телефонних мобільних абонентів – тобто всіх українців. Одночасно починається створюватися законодавча база для репресій найбільш активних діячів Євромайдану та  Автомайдану.

Сутички з міліцією на Грушевського 19 січня парламентська опозиція вже не могла назвати провокацією. Провокаторів може бути 100 або 200, максимум кілька сотень, але не 10 тисяч. Це вже не провокація. Це вже боротьба доведених до відчаю розлючених людей, які уже не бояться ні газу, ні міліцейських кийків, ні переслідувань.Жорсткі та насильницькі дії мітингувальників не є безпідставною неспровокованою агресією. Це відповідь за Врадієвку, за Оксану Макар, за нещасних жертв мажорів, за роки корупції та тиску на малий бізнес. Відповідальність за обурення народних мас лежить на владі, або як казав Леонід Кучма «навіть на одній людині».

Закручування гайок призвело до того, що різьби почали зриватися.  Все-таки Україна не Білорусь, а Янукович не диктатор. Жодна диктатура в історії ніколи не встановлювалася людиною, з якої реготала вся країна. Українці ніколи в своїй історії не мали диктатора, не матимуть і зараз. Водночас, народ, який на Майдані почав ставати громадянським суспільством, інтуїтивно зрозумів, що в революційний час треба щось міняти в цій країні, а не стояти і чекати.

Деякі опозиційні лідери виявляють дивну пасивність та нерішучість, оголошуючи провокаторами практично весь український народ, навіть за заклик до об’єднання та обрання єдиного революційного керівництва та лідера спротиву. Показово, що 19 січня під час виступу Яценюка та Кличка люди на Майдані їм майже не аплодували та не підтримували їхніх слів про продовження наміченої тактики стояння. Надії на неефективний переговорний процес, на якому опозицію ніхто не слухав раніше такі ж примарні, як і на євроінтеграційний вектор діючої влади.

Тож насильство на вулиці Грушевського 19 січня стало апофеозом  опозиційної бездіяльності та закручування гайок владою. Вже своєю бездіяльністю влада могла звести нанівець революцію та народні стихійні виступи, однак чомусь нагнітає ситуацію та робить все можливе для підтримки революційного бойового настрою. Очевидно, що влада своїми  діями і надалі робитиме все для продовження революції, а можливо навіть деякими вчинками доведе народ і до перемоги.

Валерій Майданюк, політолог