Пролог
Поетика Сливинського говорить про новизну, яку нам ще належатиме оцінити і включити у свій досвід. Він є може першим українським поетом 21-го століття, який торує свій шлях. Таке «вилітання» поза межі канонів характерне для його есеїстки, літературознавства і навіть перекладів. Часто мотив обрання ним автора для перекладу, або тексту, потребує саме такого проектного мислення, мотив найчастіше проектується у майбутнє, навіть зберігаючи очевидну цінність в контексті осмислення вже існуючих феноменів. Особливо це стосується його перекладів з польської. Таке промовляння ніби у та заради майбутнього, яке ще не настало, потребує певною мірою нової мови, нової стилістики, яка в Сливинського є водночас ризикованою та переконливою, – говорить про митця модератор літературного клубу «Кабі.net» Юрій Кучерявий

Про час у поезії і поезію у часі
Писання чи говоріння є своєрідним  униканням часу. Чимось, куди ми тікаємо від чистого його переживання. Будь-який текст – це коротшання часу.

Коли ми довго мандруємо кудись, ми приречені певний період бути наодинці з собою. Відтак, мусимо в якийсь спосіб полегшити собі переживання часу. Я мислю про це як про певний компенсаційний момент. Для чого взагалі існує оповідь? Аби полегшити переживання часу.

Напевно ніде у жодній частині світу, ніхто так охоче не заводить бесіду у громадському транспорті, особливо у потягах, як у Східній Європі. Люди приречені довгий час мандрувати на самоті. Вони мусять в якийсь спосіб полегшити собі це переживання часу. З цього народжується оповідь. Може це навіть і найважливіша функція оповіді.

Я вважаю, що поезія – це теж оповідь. Це не якесь існування слова, яке самоцільно виблискує. Є той, хто говорить, і є той хто слухає, і є послання, те, що переходить від одного до іншого. Будь-яке повідомлення, в тому числі поетичне, є оповіддю і мені щораз більше здається, що оповідь є униканням часу. Коли ми переносимось у оповідь, ми легше переживаємо власну приреченість у часі.

Час насправді переживати дуже важко. Складно перебувати його. Можна довго і по-сартрівськи говорити про нудьгу, але вона є найчистішим переживанням часу. Коли ми рахуємо секунди, які нам потрібно бути наодинці з собою, чи навіть бути поруч з іншими людьми, але бути позбавленими оповіді – це пекельне існування. Дуже важко довгий час бути наодинці з собою. Мені здається, що на це пекло приречений той, хто записує текст. Той, хто торує оповідь, як щось, що повинне зреалізуватись потім, як акт спілкування, тому що він є приречений на самотність. Мені здається в цьому найбільший дискомфорт письма. Автор, письменник мусить бути довго сам. Це його дуже дисоціалізує, він дичіє. Я не раз стикався з такими міркуваннями, що поезія не вимагає такого зосередження  і тривалого перебування в самотності як написання великих романів, але це так не є.

Поезія починається тоді коли нашаровуються часи. Коли час згущується. Поезія – це завжди пригадування. Це завжди прикликання якихось часів, які вже відійшли. Мені завжди здавалось, що час діє за законом сполучення посудин. Його можна «спустити»  в одному місці, в іншому місці він може «розрідитись» і це самотнє переживання часу потрібне поезії якраз для його згущення. Це прикликання чого, що вже почужіло, що було дуже близьким, але та часова відстань, та стіна яка стоїть між теперішнім і минулим зробила його чужим.

В останній період для мене дуже важливою є присутність таємничого у повсякденних речах. Фройд у 1919 році написав книжку «Незнайоме». Для нього незнайоме було чимось, що позначене так званою тривожною чужість. Тривожна чужість є не всякою чужістю. Чужість тривожить тоді, коли вона виявляється у речах, які здавались би знайомі, близькі. Це наші речі, місця у яких ми довго перебуваємо, але це насамперед ми самі. В якийсь момент ми самі собі виявляємось чужинцями.

Для того, власне, й існує механізм пригадування. Коли, пригадуючи собі себе колишнього, ти сам перед собою постаєш таємничим як чужинець, сам себе перестаєш розуміти. Це такий знак без зрозумілого значення.

Я намагаюсь не експериментувати у формі в поезії. Мені важливо налагодити емоційний контакт із читачем. Для цього необхідно зробити якийсь знак, аби той хто читає, розумів про що мені насамперед йдеться. Мені важливо бути зрозумілим.

П.с. «Вірш може зцілювати якісь речі від зникнення. Не тільки щоденник, мемуари, історіографічна, мемуарна література, чи художня проза може їх зберігати. Поезія теж здатна виконувати цю функцію. А оскільки писати поезію це найкраще з усіх жанрів (як на мене), я вирішив спробувати використати поетичну форму, аби здійснити те, що мені зараз є важливим», – підсумував поет.

Роксолана Савчин

Фото: staywithme