29-ту річницю відновлення Незалежності Україна святкує вже з шостим президентом. За трохи більше року на посаді він ще не встиг ухвалити важливих стратегічних рішень, впровадити дієвих реформ чи підписати важливих угод. Не встиг вплинути на українську історію так, як уже вплинули п’ятеро його попередників. Втім, як і вони свого часу, неодноразово відзначився гучними заявами, смішними мемами і курйозними ситуаціями. А ще – розтратив левову частку довіри суспільства, хоча й не так стрімко, як його попередники.

Сьогодні, напередодні найбільшого державного свята, разом з експертами пропонуємо вам пригадати, які найбільші провали і перемоги принесли Україні всі шість її керівників. Відтак – задуматися, кому з них і за що нині варто сказати «дякую», а кому – «ганьба!».

Олександр Кочетков, політтехнолог:

Однозначна «перемога» Кравчука в тому, що він зафіксував незалежність України — разом із Єльциним і Шушкевичем підписав розпад Радянського Союзу. Тоді заради незалежності Кравчук був готовий навіть відмовитися від Криму, але так склалося, що навіть півострів він отримав у складі держави. Це однозначно позитивний ідеологічний момент. Натомість з економікою у нього було вкрай погано. Найбільша проблема — що він, не маючи міжнародного досвіду, довірився і пішов на Будапештський меморандум. Цей так званий документ начебто вважався гарантією територіальної цілісності України, але насправді таким не став, то була тільки декларація. Загалом багато він не зробив, багато не встиг, але й добре — він пішов на піку своєї політичної кар’єри.

Кучма заклав економічну основу України. Він створив модель економічних відносин, в якій ми продовжуємо жити і до сих пір. Це є його здобуток і одночасно недолік. Тобто він остаточно зруйнував радянську систему керування, а натомість створив олігархічний капіталізм.При ньому олігархи, звісно, ще не мали таких можливостей, як мають зараз, але початок пішов.

Ющенко. Його основне досягнення — це намагання якимось чином дати позиціонуватися політичній нації, дати національну суб’єктність Україні, згадати і відстоювати українське коріння, історію і так далі. Це дуже добре. Але претензія в тому, що він був дуже слабким президентом, фактично більше нічого не досяг і тим самим створив умови, щоб до нас прийшла повністю олігархічна, напівкримінальна влада Януковича.

Янукович. Хоча й методи керування за його часів не можна назвати економічними, не можна назвати сучасними, але економіка не занепадала. Так, донецькі брали собі 50% і навіть більше з кожного бізнесу, але цей бізнес працював. Тобто він взагалі був. Вони залишали собі ж можливість, щоб було з чого брати гроші, щоб було на чому займатися корупцією. Словом, Янукович насправді залишив по собі достатньо потужну економіку. Звісно, внаслідок бойових дій і втрати територій це було зруйновано, але від Ющенка до Януковича економіка справді була досить потужною.

Стосовно Порошенка. Він оголосив ту саму послідовність, що і Ющенко свого часу — тобто політичне самоусвідомлення української нації, армія, мова, віра і таке інше. Це дуже добре, абсолютно позитивно. Але біда в тому, що він це тільки проголосив. На відміну від Ющенка, який хоча б намагався цю політичну націю реально створити, але не знав як, не вмів. Порошенко якраз вмів і знав, але,.. За його правління ми досягли значно менше, ніж могли, але хоча б не втратили всього остаточно, шанс залишається.

І Зеленський. Досягнення — те, що він, так би мовити, спрямував на себе весь запит українського суспільства на зміну системи влади, на чесну, прозору та ефективну владу, на припинення корупції, на реальні пошуки миру. 25% українців і зараз асоціюють саме з ним це реальне прагення миру і особисту неучасть в корупції. Це непогано для нього. Але він як президент України найменше з усіх розуміється на державному управлінні. Тобто його наміри не те що не реалізовуються — вони реалізовуються у зовсім протилежному варіанті. Державою реально керує не він, і навіть не ті люди, яких він зі собою привів, бо вони теж нічого не розуміють. Насправді зненацька повну владу отримала середня ланка — люди, які досі тривалий час очолювали якусь митницю, якісь управління, займали якісь крісла у Кабміні. Ось вони отримали всю владу і розповідають недосвідченим керівникам одне, а насправді, набиваючи власні кишені, добивають і без того слабку українську економіку.

Володимир Лановий, екс-міністр економіки України:

В 1991 році ми стали на шлях демократичного розвитку за європейським зразком з метою членства у ЄС і побудови конкурентної ринкової економічної системи на основні приватної власності. І що Кравчук? Він повернув нас із цього шляху. Ні його, ні його соратників в урядах Фокіна і Кучми абсолютно не цікавив розвиток. Вони думали, як захопити собі майно. Для цього вони почали друкувати в неймовірних кількостях гроші, експортували товар, тут брали кредити і Ющенко з Пинзеником допомогли їм у цьому. Звісно, це призвело до інфляції, яка в 1993-1994 роках в Україні була найвищою у світі. Проблема в тому, що Кравчук реально і послідовно втілював план, який написав Кремль. Це був план ліквідації України через ліквідацію фінансово-грошової системи. По суті, так і сталося. В нас виробництво при ньому падало по 10-20% на рік. Це гіперінфляція, це нищення державних підприємств. І тут прямо причетний не тільки Кравчук, а й Кучма, адже в 1992-1993 роках він був прем’єр-міністром і в деякий період навіть бюджет формував сам.

Тобто про що тут говорити? Відбувався просто розвал всього і вся — винищення, вивіз, розпродаж і так далі.  Потім — утворення державних монополій. Ті чиновники, які не повиїжджали у закордонні маєтки, вирішили штурмувати високоприбуткові потоки грошей. Тому після 1994 року почався процес формування галузевих підприємств. Вони стали називатися національними корпораціями і так далі. Це Нафтогаз, Укрзалізниця, Укравтодор…Таких компаній в СРСР не було. Але вони створили такі надбудови. Ці надбудови почали розподіляти продукцію, заробляти на цьому гроші, ставати монополістами і в результаті почали нищити ринок і нищити середній бізнес. Вони розподіляли прибутки як їм заманеться і зовсім не інвестували в розвиток. Вони розграбували країну. Разом з Польщею, Угорщиною, Чехословаччиною ми мали йти в Європейський Союз, але після того, що тут почало творитися, після приватизації та олігархів, від нас відвернулися. Десь аж під кінець 90-х у Кучми з’явилося розуміння, що треба дати трохи свобод малому і середньому бізнесу. Після цього трохи почали давати грошей із Заходу, з МВФ.

Далі у Ющенка були феноменальні можливості. Закінчили першу хвилю приватизації, дали поштовх малому і середньому бізнесу. Була більш-менш стабільна грошова одиниця, її почали обліковувати, більш-менш управляти оборотами (бо до цього скільки б не давали кредитів — нічого з того не виходило). З 2000-х в нас почався стрімкий ріст, відновлення того, що провалили в 90-х. Протягом 4-5 років у нас було зростання економіки близько 10% на рік, все йшло більш-менш нормально. Але що ж відбувалося далі? Підприємства розібрали люди, які були наближені до влади. Вони почали займатися корупцією і майже нічого не платити в бюджет. Олігархи отримали все, у розвиток не вкладали нічого, відтак за 6-10 років закінчився потенціал старих підприємств. З такою ж елементарною традиційною продукцією на світові ринки вийшли Китай, Бразилія та Індія. Вони запропонували ту саму руду, хімічні добрива, чорні метали і перебили нас, забрали в нас ринки. Десь до 2007 року ми мали зростання, але реформ не було, відтак в 2008-2009 роках сталася втрата ринків, почалося падіння. Ющенко разом з Тимошенко просто втратили те, що їм само плило в руки.

А в 2010-му пришов Янукович. Він просто почав накручувати державний борг, брати гроші за будь-які відсотки, продавати облігації. За його чотири роки при владі в нас на 35 млрд доларів виріс внутрішній і зовнішній борг. Так, вони тримали курс. Але для чого? Для того, щоб ті, хто заробляли гривні, дешево купували долари і вивозили їх за кордон. Це був наймасштабніший вивіз прибутків за кордон без інвестування в українську економіку.

І так ми прийшли до 2014-2015 років. Знову провал, знову девальвація. Про Порошенка вже нема чого говорити…

Загалом в усіх цих президентів була одна схема: не будемо нічого розвивати і змінювати, давайте подумаємо, як між собою розподілити те, що є

Загалом в усіх цих президентів була одна схема: не будемо нічого розвивати і змінювати, давайте подумаємо, як між собою розподілити те, що є. Про жодного з них не можна сказати нічого позитивного. Навіть Ющенко, який нібито не був таким поганим…Він насправді все розтратив, все розсипалося як пісок. І про себе, звичайно, не забував, але це інша розмова, хто що вкрав.

Словом, нам не пощастило. В нас не було жодного сучасного, відповідального, розумного президента, який би створив нормальну владу в країні, нормальні інститути побудував і займався розвитком, а не сидів і горішки лускав у кабінеті своєму.

Юрій Грицик, журналіст, політексперт:

 

Якщо говорити коротко, то було лише два ключових моменти, які запрограмували нас іти шляхом безпросвітньої убогості на десятиліття вперед. Перший – обмін другого у світі ядерного потенціалу на папірець Будапештського меморандуму, другий – існування країни за олігархічною моделлю. До творення першого доклався Кравчук. Він, до речі, заклав і першооснови олігархату, фактично подарувавши своєму синові у приватну власність тоді ще державне корабельне підприємство «Бласко». Ну а Кучма за два президентських терміни пустив повністю країну під олігархічний укіс – весь ресурсний потенціал України, якій пророкували стати однією із ведучих економік Європи, опинився в руках кількох кланів.

Саме Кравчук і Кучма нині несуть найбільшу відповідальність за те, що ми маємо на 29 році незалежності

Тобто ці два президенти по суті і визначили таку драматичну долю держави на щонайменше три десятки років. Про наступних керманичів говорити немає сенсу, оскільки, якби на початку 90-х Україна пішла шляхом розвитку Польщі, Чехії чи Угорщини, то їх би просто ніколи б не було  при владі. Адже логіка розвитку суспільних процесів спонукала б українців вибирати людей із зовсім іншими прізвищами – реформаторів на кшталт Гавела чи Бальцеровича, котрі шляхом повноцінної люстрації очистили свої країни від гебістських компартійних саботажників та провели глобальні економічні реформи. Відтак сьогодні ми мали б країну із рівнем економіки значно вищим, аніж у Польщі чи Чехії, до нас у світі ставилися б як до повноцінного суб’єкта міжнародних відносин, ну і, звісно, не було б ніякої війни з Московією – бо навіть божевільний не посуне на ядерну державу. Тому. якщо говорити про персоналії, то саме Кравчук і Кучма нині несуть найбільшу відповідальність за те, що ми маємо на 29 році незалежності. А якщо загалом – то це весь український народ, який їх привів до влади.

Мораль цієї «байки» проста: переважній масі українців давно пора вирости із коротких штанців інфантилізму і ставитися до своєї країни так само бережно і відповідально, як вони ставляться до власного бізнесу, будинку чи автомобіля. В іншому випадку ми приречені як держава і нація.