Навпроти нашого вікна мила вікна старша жіночка. Будинки знаходились на відстані вузенької вулички, тому побачити можна було багато. А вигляд тітоньки був не те, що непристойний, він був вульгарним і бридким. На ній були якісь вузькі труси, тоненькі капрони і близько 100 кілограмів целюліту. Ця жінка бачила, що ми сидимо на підвіконні і навіть не думала піти одягнутись.

Ми (я і Сашко) просто хотіли посидіти спокійно на вікні, поговорити собі. Але цей вид з вікна був нестерпним. Сашко забрав свої книжки і ми пішли. Я не витримала і показала їй fuck. Ну де, в біса, ця безпека життєдіяльності? Я подумала про це, коли запихала свій подарунковий примірник нового роману Сашка Ушкалова БЖД до торби.

І ми потусували, шоковані звісно, до „Ляльки”, де і мала відбутись перша сольна презентація Ушкалова-молодшого у Львові. Людей ще не було, пусто, тихо. Прийшли музиканти Андрій і Остап („Труба гітарі”). Телебачення прийшло, інтерв’ю зробило. Починаю називати Сашка зіркою, він ображається, серйозно. От не любить він надмірної прихильності преси чи ще когось. Не любить давати інтерв’ю, не любить. Він просто дивний, а що тут дивного, письменник він просто, справжній письменник. От-така тобі безпека життєдіяльності.

Ми собі ще трохи сперечались, а в той момент клуб наповнювався людьми. Книжки теж добре продавались.

А далі все починалось. Хороша музика: труба, гітара. Читання Сашком фрагментів роману. Знову музика. А далі історії про готів, нігерів, про любов, про політику, про БЖД, звісно. Власне цей роман мав називатись „Гагарін”, але сталась дивна ситуація. Влітку минулого року вийшов роман „Намір” Любка Деореша, у якому круто фігурує Гагарін. До цього письменники перетинались на різних літературних подіях. Сашко читав фрагменти з роману, він навіть ходив у футболці з Гагаріним. Довелось Ушкалову змінити назву і хто знає, що вийшло на краще?

Сашко читав різні реальні і не зовсім історії. Таких ще багато: написаних і ненаписаних. Людям, які прийшли, сподобалось – книги продавались, ніхто не виходив під час презентації, тільки заходили все нові люди. Всі сміялись, аплодували, було все таким невимушеним і дуже класним. А потім великий натовп людей обступив Сашка з бажанням автографу. Ось так все було

У Харкові ще багато чого цікавого. Починаю згадувати різні приватні історії, які розказував Сашко про своє місто, про життя в ньому. Перечитую першу книгу Сашка „Перипатетика блюз”, хочу до Харкова. Але то вже інша історія.

фоткі тут