За останнє десятиліття ідеологія лібералізму почала набувати явно потворних форм і з колись гуманістичної доктрини свободи та рівності перетворилася на набір лівацьких антисуспільних догм, які загрожують розвитку цивілізації.

Відстійник незадоволених маргіналів

Класичний лібералізм колись був прогресивною ідеологією, який боровся за людську гідність, права людини і соціальну справедливість, проте починаючи з другої половини ХХ століття його спіткала криза.

Причиною кризи було досягнення всіх першочергових цілей цієї ідеології. Починаючи вже з 1970-1980-х років в Європі та США почали значно поліпшуватися умови праці робітників, а матеріальні проблеми індивіда практично зникли. Кожен, хто працював, мав достатній рівень життя і міг собі дозволити дах на головою, автівку та подорожі закордон. Звісно, мільйонерами всі стати не могли, але проблеми голоду, злиднів  чи державного насильства на Заході майже повністю зникли. Жінки отримали рівні з чоловіками політичні та економічні права, ліквідовано расизм та расову сегрегацію, були скасовані покарання за гомосексуалізм, громадяни здобули всі основні свободи. За мірками минулих століть та країн третього світу, життя пересічного мешканця Бельгії чи Кароліни стало схожим на рай. Ніколи до цього мешканці Заходу не жили краще аніж сьогодні.

Проте ліберали не могли розпустити свої партії, парламентські фракції та багатомільйонні фонди і сказати всім своїм членам: “всім дякуємо, всі вільні, розходимося по домівках”. Зрештою, люди завжди чимось незадоволені, особливо, якщо у них все гаразд. В українській мові цю ситуацію добре ілюструє приказка “біситися з жиру”, яка найкраще характеризує глибинні причини найбільш абсурдних вимог сучасного лібералізму. Тож ліберали звернули увагу на невдоволених в суспільствах загального добробуту. Але хто ж і чим невдоволений приміром у Швеції чи в Каліфорнії?

Невдоволеними виявилися сексуальні збоченці, яким було мало займатися своїми справами вдома, і вони захотіли конвертувати свої сексуальні девіації в соціальний капітал та особливі привілеї. Невдоволеними виявилися закомплексовані, непривабливі чи розлучені феміністки, які спрямовували свою ненависть та вічне незадоволення на боротьбу з “патріархатом”. Невдоволеною була лівацька та комуністична молодь, яка не поспішала працювати і прагнула романтичної революції й ефемерної “соціальної справедливості”. Процес лівішання лібералізму розпочався ще в 60-х роках ХХ століття і виростав з руху хіпі та антивоєнних рухів серед американської молоді. А в Європі провідниками лівого лібералізму стали марксистські та анархістські студентські спільноти, які бунтували проти політики Шарля де Голля в 1968 році.

В другій половині ХХ ст. вплив “нових лівих”, зокрема феміністичних та марксистських ідей набув особливого поширення в американських університетах, які фактично стали інтелектуальними центрами світового лібералізму. Цей вплив проявився у появі в неолібералізмі традиційної для “нових лівих” гендерної та феміністичної риторики, захисту расових меншин. Невдовзі університетські марксистські спільноти здобули великий плив на формування політичних поглядів активістів Демократичної партії США, внаслідок чого їхні ідеї перестали бути поглядами суспільних маргіналів і перетворилися на глобальні політичні концепції, які почали наступ на традиційні християнські суспільства та національні держави.

Сучасні ліберальні політики усвідомили, що пошук та додавання до свого електорату різноманітних суспільно невдоволених та маргіналів може забезпечити їм прохідні відсотки до парламенту та здобуття влади у найбагатших країнах світу. Потрібно лише на словах підтримувати забаганки невдоволених, чи то пак “пригноблених” та “дискримінованих” меншин. Сума всіляких “меншостей” створює більшість – стверджують ліберали.

А невдовзі до електорату лібералів почали підтягуватися люди з надлишковою вагою, які відчувають дискримінацію через “бодішеймінг” та свої “не вкладання у стандарти загально прийнятої краси”. Ліберальні активісти розпочали навіть боротьбу з так званим “слатшеймінгом” (slut-shaming) – суспільним осудом та критикою повій та жінок, які ведуть розпусне сексуальне життя. Мовляв – справа кожної людини скільки і з ким займатися сексом, і суспільство не має права соромити жінку за такі її смаки і називати її “повією” . Тож не дивно, що повії стали новими виборцями лібералів. До речі, соціальна мережа Instagram вже давно блокує та видаляє коментарі щодо критики проституції, які містять ознаки слатшеймінгу як “мову ненависті”.

Портрет регресивного ліберала

Соціально-політичний портрет типового сучасного ліберала далекий від ідеалів творців лібералізму, які колись мужньо боролися проти привілеїв аристократії,  вимагали скасування тілесних покарань, права голосу для всіх громадян, добивалися утвердження прав і свобод людини.

Сучасний ліберал це завжди фемініст та любитель гендерних ілюзій, палкий викривач “патріархату” та церкви, прихильник особливих прав для ЛГБТ-спільнот, дуже часто веган і завжди екологіст та антирасист, який вбачає в антирасизмі необґрунтовані переваги та привілеї для темношкірих перед білими. Виняток для пересічного ліберала становлять лише євреї, які хоч і білі, проте вважаються особливою привілейованою кастою, яких ніколи не можна критикувати чи засуджувати, а лише співчувати та ставитися з пієтетом, з огляду на події Другої світової війни.

Сучасного ліберала можна легко ідентифікувати за мовою, яка пронизана численними штучними термінами, які покликані змінити картину реальності до відповідності уявлень маргінальних та закомплексованих меншин, які часто неприховано ненавидять більшість. “Толерантність”, “дискримінація”,  “расизм”, “патріархат”, “рівність”, “гендерна ідентичність”, “мова ненависті” – це лише невеликий перелік ярликів та штучних мовних конструкцій, якими ліберали маркують оточуючий світ. До речі автори львівського ліберального видання”Zaxid.net”, яке належить меру Андрію Садовому, активно пропагують  у Львові утримання від “мови ненависті”. Ліберали де-факто створили свою “новомову” за аналогом орвеллівської newspeak, для перекручення реальності під свої ідеологічні догми.

“Нормальності не існує” –” – ось один з ключових стовпів гендерного світогляду лібералів.

Наприклад термін “цисгендерний чоловік” або “цисгендерна жінка” ліберали вживають для позначення людини в якої біологічна стать співпадає зі статевою ідентичністю. Простіше кажучи: чоловік, який вважає себе чоловіком, або жінка яка сприймає себе як жінку. Іншими словами – нормальні люди. Але цей термін феміністки та гендерно стурбовані ліберали ввели і розповсюджують для знищення уявлення про нормальність і всім намагаються нав’язати таке термінологічне бачення реальності, в якій всі якісь “гендерні”: ми трансгендерні, ви – цисгендерні. А “нормальність” – це взагалі злочинний, образливий, дискримінаційний термін, вживання якого слід заборонити, а тих хто це говорить публічно виганяти з роботи, виключати з вишів, позбавляти стипендій та забороняти публікуватися у Facebook і взагалі будь-де. “Нормальності не існує” –” – ось один з ключових стовпів гендерного світогляду лібералів. Однак ліберали забувають усвідомити, що якщо не існує нормальних, тоді всі ненормальні?

Чорні та білі абсурди лібералізму

У пропаганді своєї ідеології сучасні регресивні ліберали (які такими виглядають у порівнянні з прогресивним лібералізмом батьків-засновників доктрини свободи та рівності) демонструють чимало парадоксів та суперечностей та використовують подвійні стандарти власних ідей.

Наприклад, регресивні ліберали демонстративно борються проти так званої “мови ненависті” (hate speech), закликаючи уникати неприємних для деяких соціальних груп висловлювань. Зокрема, у випусках новини вони пропонують замість “цигани пограбували українку на вокзалі” писати “громадяни України пограбували громадянку України” без вказування національності злочинців. Подібним чином в Європі вже практично заборонено писати “сомалійський мігрант зґвалтував німкеню”, а слід висловлюватися політкоректно, щоб не кидати тінь на всіх мирних африканських чи афганських гостей Європейського Союзу. Здавалося б, можна зрозуміти причини такої толерантності у мові, однак ця толерантність в лібералів чомусь зникає, коли йдеться про білих.

Нав’язавши науковцям ідеї про те, що “рас не існує” і взагалі не треба про расові відмінності згадувати, ліберали виявляються надзвичайно стурбовані расовим підходом, коли йдеться про білих. Коли американський поліцейський при затриманні придушив раніше судимого афроамериканця, який з фальшивими грошима п’яний сідав за кермо автівки, всі ліберальні ЗМІ на кожному кроці кричали: “Білий вбив чорного!”.

Хоча здавалося б, за їхньою ж власною логікою, такі формулювання в пресі це ж неприхована “мова ненависті” і ліберали самі ж десятиліттями всім казали, що не варто вказувати на расову приналежність злочинців, вбивць чи інших негативних персонажів у новинах. Проте західні ліберальні видання “The Guardian”, “New York Times”, “CNN” та їм подібні ніколи не відмовляються від нагоди зазначити в новинах про злочини або агресивні дії білих щодо чорних, при цьому часто інтерпретуючи ці “злочини” в рамках своїх неадекватних ліберальних уявлень та термінів.

До прикладу, новину про те, як пара пенсіонерів вийшли зі зброєю захищати свій будинок від п’яти сотень протестувальників акції “Black lives matter” (Життя чорних важливі), які прославилися грабежами, мародерством та вандалізмом, ліберальні видання описали заголовками: “Пара білих наставила зброю на мирних протестувальників”. При цьому, далеко не всі видання вказали, що ці “мирні протестувальники” зламали ворота, увірвалися на подвір’я, були зі зброєю і хотіли вдертися в будинок, поки не отримали відкоша від власників, які вийшли проти агресивного натовпу афроамериканців захищати своє майно і життя.

Боротьба лібералів з “расизмом” докотилася вже до таких абсурдів, що білих, які публічно висловлюються що “життя білих також важливі” або “життя кожного важливе” звільняють з роботи за “расистські висловлювання”. Навіть знаменитості, які критикують вандалізм та грабежі магазинів чорними протестувальниками, або навіть просто заявляють, що зі зброєю захищатимуть свій дім від вандалів, втрачають роботу та вигідні контракти.

У своїй ненависті до “білих пригноблювачів” та колишніх колонізаторів, регресивні ліберали навіть кооптували до своїх рядів чорних расистів, які пропагують ідеї чорного домінування, неповноцінності білих та “богообраності” африканців”, перед якими білим слід ставати на коліна. Виникає логічне питання: якою має бути расова рівність в уявленні лібералів, якщо ліберальні ЗМІ зображають “расизмом” елементарний самозахист з боку білих? Чи для лібералів, “справжня рівність” наступить тоді, коли білі стануть рабами чорних або взагалі будуть винищені?

З колись прогресивної ідеології свободи та рівності лібералізм перетворився на пропаганду диктатури меншин, суспільної деградації, абсурду та руйнування. А батьки-засновники лібералізму, споглядаючи своїх теперішніх “ідейних нащадків”, назвали б їхні ідейні догми ідіотизмом. Залишається лише риторичним запитання: як далеко зайдуть ліберали у втіленні неадекватних та антисуспільних вимог маргінальних та агресивних меншин і чи залишиться щось від Західної цивілізації після правління регресивних лібералів?

Василь Серпень, “Вголос”