Скептики помиляються, що українські політики не мислять стратегічно. Просто вони не знають, куди завтра доведеться їхати в еміграцію з окупованої батьківщини, тому намагаються про завтра думати вже сьогодні.

Новообрані депутати матимуть можливість заробляти на розподілі фінансових потоків, бюджетних коштів, одержувати хабарі, торгувати голосами і переходами у фракції, кришувати власний бізнес під прикриттям недоторканості. А якщо врахувати потужне кремлівське лобі, яке намагається вплинути на український парламент з метою блокування процесів підвищення боєздатності армії, європейської інтеграції України чи усунення загроз російської агресії і сепаратизму, то деякі народні обранці, в обмін на правильні голосування, можуть «почастуватися і з кремлівської годівниці».

Для цього кандидати в депутати не шкодують грошей на власну рекламу та медійний піар. Особливістю передвиборчої кампанії 2014 року є акцентування не стільки на прямій рекламі, як на благодійній допомозі партій і кандидатів учасникам АТО, купівлі бронежилетів, демонстративним поїздкам на Донбас і фотографуванню з українськими військовими. Фішкою виборчої кампанії стало також залучення командирів розкручених в мас-медіа добровольчих батальйонів, сотників Майдану й представників громадянського суспільства – демократичних журналістів та відомих громадських активістів, які асоціюються з боротьбою з корупцією. Однак не втратила актуальності і звична політична реклама розміщена на білбордах, чи то пак «білмордах», як їх влучно називають  в народі.

Реклама на цих величезних рекламних щитах є досить дорогою, залежить від місця розташування і становить в середньому по Україні 4 - 5 тисяч гривень за місяць, і значно дорожча в Києві. Кожен кандидат в кожному великому місті має таких «рекламок» десятки і сотні, а дехто - і по півтисячі в столиці. На рекламу на білбордах, лише протягом одного міського маршруту трамвая чи тролейбуса, кожен серйозний кандидат витрачає приблизно від 50 тисяч гривень, що легко може підрахувати кожен українець, їдучи, наприклад, до центру чи вокзалу.

Проте, не зважаючи на дорожнечу цих величезних рекламних щитів, кожен політик радо витрачає мільйони гривень в кожному місті, не задумуючись над їх результативністю. Не переходячи на особистісні аспекти аналізу українських політиків, спробуємо коротко охарактеризувати  агітаційні меседжі кандидатів у народні обранці на сумнозвісних білбордах, акцентувавши увагу не на їх програмах чи ідеологічних орієнтаціях, а лише на рівні електорального ефекту, який «випромінюють» ці самі дорогі білборди.

Так, на білбордах новоствореної партії «Народний фронт», яку очолюють Арсеній Яценюк та Олександр Турчинов на фоні жовто-синього полотнища та хреста, подібного на символіку СБУ, фігурує промовистий напис: «Сильна команда для складних часів». Очевидно, ці два політики цим меседжем, прагнуть презентувати себе українцям як «сильних лідерів», що неабияк дивує громадян. Адже це пишуть політики, які без жодного пострілу здали Крим, з мільйоном симпатиків України та 250 тисячами кримських татар на півострові. Саме ця «сильна команда» бездарно здала бойовий флот і наказувала українським військовим «не піддаватися на провокації», коли наші військові частини захоплювали росіяни.

Саме під час правління цих двох політиків, на Донбас проникли російські диверсанти, а прокремлівські сепаратисти штурмували адміністративні будівлі у кількох областях. Навіть після захоплення Слов’янська та розгортання терористами репресій проти українців, Яценюк і Турчинов не поспішали протидіяти сепаратизму, і лише на вимоги громадськості, мляво розпочалася антитерористична операція. Тоді значна частина українців вважала пасивність, слабохарактерність і нерішучість нового керівництва, більшою загрозою для цілісності країни, аніж війна з Росією чи новий Майдан.

У 2010 році Арсеній Яценюк завішав всю країну білбордами з камуфляжним фоном, назвавши свою партію «Фронтом змін». І цей бюрократичний япі немовби наврочив – він отримав історичний шанс побачити справжній фронт в часи кардинальних змін, але «сильний лідер» в цих умовах чомусь дав задній хід. То ж, очевидно, що гасло партії «Народний Фронт» не відповідає рисам характеру її лідерів, а для багатьох українців, які живуть в Криму, Донбасі чи постраждали внаслідок відсутності захисту з боку держави, це гасло взагалі звучить як знущання.

Більш позитивною для українського виборця є політична реклама на білбордах Радикальної партії Олега Ляшка, на якій зображено Путіна з накладеними на його обличчя червоними вилами з написом «Путін – ху#ло – переможе добро!». Ляшко використав найпримітивніші технології впливу на масову свідомість, спекулюючи на популістичних лозунгах, близьких, зрозумілих і симпатичних рядовому виборцю, якому цим меседжем дають зрозуміти: Ляшко мислить так само, як і більшість простого народу. Це гасло, окрім констатації всім відомого факту, не дає відповіді на запитання – яку програму реформ проводитиме Радикальна партія Ляшка в парламенті і яку політику проводитиме перебуваючи при владі, окрім епатажних скандалів та образ опонентів. Проте, задум криється в тому, щоб продемонструвати виборцеві, що Ляшко мислить правильно і не боїться прямо та чесно казати правду, на відміну від політкоректних дипломатів.

Така народна прямота Ляшка на сотнях білбордів розміщених по всіх великих містах може наштовхнути деяких виборців на запитання: звідки у Ляшка стільки грошей на такі дорогі білборди, яких Радикальна партія вивісила досить багато (на фоні інших політичних сил) і почала розвішувати свою політичну рекламу значно раніше. А мислячих виборців, ціна та кількість рекламних щитів Ляшка, які йдуть в розріз з його іміджем «простого», «народного Робін Гуда»,  може навести на запитання: і хто ж тут насправді «ху#ло»? Відповідь на яке може бути не на користь Ляшка.

Білборди «Батьківщини», лідером якої є Юлія Тимошенко, на традиційному біло-червоному фоні оптимістично стверджують: Україна переможе! Такий інформаційний меседж налаштовує виборця на позитив й у складні, кризові і тривожні часи, вселяє надію на краще. Ніхто не посперечається з цими словами, і це підтверджує, що Тимошенко все говорить правильно.

Очевидно, Юлія Володимирівна, зазнавши нищівної поразки на президентських виборах в травні 2014 року, не втратила лідерських амбіцій і вирішила почекати свого часу. Поки її конкуренти (Порошенко, Яценюк та Турчинов) втрачатимуть рейтинг через невдачі в економічній, соціальній оборонній та дипломатичній сфері, вона буде критикувати політику уряду, відновлюючи втрачену популярність, адже українські виборці, як свідчать політична історія, мають коротку пам'ять і голосують серцем, а не розумом.

Партія Анатолія Гриценка «Громадянська позиція» декларує, що збирається «Захищати країну й допомагати армії», а також хоче «Усунути олігархів від влади», що загалом знаходить відгук серед електорату. Непричетність Гриценка до управління обороною та економікою і відповідно, відсутність провалів у роботі створюють йому ореол борця з олігархами та такого собі «народного міністра оборони». Гриценко у чомусь намагається наслідувати популізм Ляшка, висловлюючи те, що давно хочуть чути від політиків українські патріоти, однак статус військового дозволяє йому лише дипломатичну, вербальну рішучість з претензією на резонанс та радикальність.

Всеукраїнське об’єднання «Свобода» в рамках виборчої кампанії використовує ті самі білборди, що були вивішені перед 24 серпня:   «Україна – це твоя Свобода. З Днем Незалежності!». Ймовірно, націоналісти вирішили зробити ставку своєї медійної кампанії не стільки на білборди, які мають устійливо негативний імідж в свідомості українського виборця, скільки на акцентуванні участі свободівців в АТО та збору пожертв для українських військових на Донбасі. Зрештою, слушність гасла «Україна – це твоя Свобода», може сьогодні підтвердити кожен українець чи кримський татарин, які проживають на окупованих територіях і вже відчувають на собі тиск російської диктатури. Україна дійсно була територією свободи для багатьох її мешканців, однак усвідомили вони це, вже лише в «русском мире».

То ж, попри кризовий стан економіки, війну на Сході, загрозу російського вторгнення, політики змагаються між собою за довіру та голоси виборців, які за парламентсько-демократичною моделлю, конвертуються у мільйоні грошові доходи. Українців у цій ситуації повинно тішити те, що оскільки політики витрачають десятки і сотні мільйонів доларів на здобуття їхньої електоральної прихильності, значить народ у цій країні все таки щось вирішує. Наприклад, в  Росії політики не тратяться на дорогу передвиборчу рекламу, адже результати виборів та їх проходження в парламент вирішують не виборці. Тому численні та дорогі політичні білборди, які закликають народ вибрати того чи іншого кандидата, можна вважати свідченням української демократії. Проте, якщо переможуть партії, які зараз лідирують у виборчій гонці, ці білборди можуть стати її останніми пам’ятниками.

Валерій Майданюк, політолог, спеціально для «Вголосу»