У списках Партії регіонів, за інформацією наших джерел, для соціалістів зарезервовано 15 місць... На кого працюватимуть фінансовий спонсор СПУ Бойко, колишній “проморозівський” медіа-ресурс?

Є такий милий ніцшеанський принцип поведінки: „падаючого – підштовхни!” На новітньому „післяуказному” етапі української політики „падаючим” виглядає двічі спікер Олександр Мороз. Тому не дивно, що з джерел у штабах доходить інформація про спроби різних політичних сил пришвидшити падіння ветерана вітчизняного політикуму.

Будь-який політик чогось вартий, поки він має гарний рейтинг, розгалужені політичні структури, а також матеріальний та інформаційний ресурс. Ці аспекти взаємопов’язані: без „лаве” не буде ні оргструктур (зарплати, утримання офісу), ні публікацій у пресі, які коштують нині грубі гроші. Рейтинг напряму з грошима не кореспондується, тут ще потрібен гарний імідж, суспільна затребуваність, добра репутація (яскравий приклад – провал Володимира Литвина на парламентських виборах-2006, адже грошей не бракувало...). Проте без відповідних коштів іміджу теж не вибудуєш.

З рейтингом та іміджем у Сан Санича після зради Ющенка та перекинення на бік коаліціянтів виникли страшенно серйозні проблеми. Від нього відвернулося більше від половини навіть ядерного електорату. Тому перспективи самостійного проходження соціалістів до парламенту на позачергових виборах виглядають не те що туманними, а просто ніякими. Чи не тому згоду Віктора Януковича на дострокові перегони Мороз та його оточення сприйняли як „кидалово”?

Тим паче, що є всі ознаки спроби „регіональних союзників” („не так тії вороги...”) вибити з-під Мороза останній значущий матеріальний ресурс. Після відходу до БЮТ Йосипа Вінського з пулом міноритарних інвесторів СПУ в партії залишився, по суті, один-єдиний великий спонсор – фактичний керівник Маріупольського металургійного комбінату ім. Ілліча Володимир Семенович Бойко. Рудьковський, Ніколаєнко та Цушко – звичайно, є міністрами не останніх міністерств в Україні. Але обізнані люди стверджують, що всі основні фінансові потоки йдуть через їхніх „бойових замів”, котрі своїх начальників до них не пускають. Саме тому й так званого адмінресурсу в міністрів-соціалістів практично катма.

Чи не тому кілька тижнів тому було розпочату рейдерську атаку на одне з головних надбань велетенського комбінату ім. Ілліча (капіталізацію оцінюють у 2 млрд. доларів) – його окрему і власну газову трубу? Чи не стало це спробою поставити на коліна керівника підприємства і вести з ним політичний (і бізнесовий) діалог з позиції сили? Цікаво, як пов’язані між собою такі факти, як приїзд до Ріната Леонідовича невдовзі після початку „бойових дій” добре відомого російського кримінального авторитета, коротка розмова між ними – і повна відмова від рейдерської атаки? З Росією у Володимира Бойка, як відомо, зв’язки дуже давні й тісні ще з радянських часів.

Після того нібито почався нормальний діалог „на рівних”, без фокусів. Сам Володимир Семенович уже до Верховної Ради не прагне, а ось поставити своїх людей у список ПР – ніби не проти. І таке рішення Бойка навряд чи суперечитиме його колишньому голосуванню за “нашоукраїнського” прем’єра Юрія Єханурова (Бойка тоді виключили з асоційованих членів фракції Партії регіонів). Володимир Семенович завжди був прихильником ідеї так званої „широкої коаліції”. А це зменшує шанси домовитися з Бойком для представників Юлії Тимошенко, які намагаються останнім часом протоптати стежину до його кабінету.

Соцпартія фактично втратила такий потужний інформаційний ресурс (до того ж, орієнтований на цільову для соціалістів аграрну аудиторію), як „Сільські вісті”. Головний редактор видання з півмільйонним накладом Іван Сподаренко – у списку Юрія Луценка. Бравий екс-міністр внутрішніх справ уже рік не сходить зі шпальт улюбленої газети селян центральної України. Після такої втрати проблема ЗМІ для СПУ стала надто болючою.

Тим паче що, за деякою інформацією, конкуренти з БЮТ націлилися на не дуже великий за охопленням аудиторії, але непогано організований інформаційний холдинг, підконтрольний ще одному соціалістові Андрію Деркачу (сайт „Версії”, газета „Київський телеграф”, ТРК „Ера”). І відповідні розмови нібито не без успіху з Андрієм Леонідовичем ведуть представники Юлії Володимирівни. До „регіоналів” ставлення в головного „атомника” країни насторожене: висувають завеликі матеріальні вимоги. З Юлиними домовлятися в цьому плані легше.

А регіональні структури СПУ потихеньку починають у пошуках ліпшої долі переходити до „Народної самооборони”, Партії регіонів або БЮТ.

Без серйозного матеріального, адміністративного, фінансового та організаційного ресурсу в Сан Санича залишається невесела альтернатива. Або хоробро піти в нерівний бій на вибори й політично загинути з шабелькою в руках (див. приклад колись всесильної СДПУ(О). Або скористатися списком Партії регіонів, де поки що, за інформацією наших джерел, для кращих із кращих соціалістів зарезервовано 15 місць. Але в політичні прийми йти не ліпше, ніж у звичайні. Перед Морозом – наочний приклад, колишня „не перша і не друга” особа держави Олександр Ткаченка. Нині – практично безгласний і безправний член фракції КПУ.

Крім того, Віктор Янукович, який пообіцяв Морозові ці 15 місць, не може адекватно пояснити своїм однопартійцям, що з того матиме партія, крім іміджевих втрат. Є один аргумент: „своїх не здаємо”. Та чи звучатиме він переконливо для прагматичного істеблішменту „донецького клану”?

Микола Писарчук, УНІАН