Українці є одним з найсильніших та найбільш живучих народів в Європі, який попри нищівні війни, поневолення та голодомори, зумів не лише зберегти свою ідентичність та збільшити чисельність, але й колонізувати нові землі.

Поневолені колонізатори

Історію українського народу, насамперед самі ж українці, звикли подавати як низку постійних страждань, бід, геноцидів та трагедій, внаслідок чого  формується стійке уявлення про українців, як про націю скривджених невдах, яких всі зажди ображали. Незважаючи на величезні випробування українського народу впродовж історії, такий погляд на наше минуле, тим не менше, не відповідає дійсності.

Арифметичні та географічні показники історії українського народу демонструють тенденцію більш подібну до націй-колонізаторів, аніж до поневолених народів. Парадоксальним чином, але в умовах іноземного поневолення, експлуатації та загарбницьких нападів, захоплення сотень тисяч українських невільників та століть бездержавності, українська нація з кожним століттям ставала сильнішою. Незважаючи на складні умови виживання, в яких чисельність будь-якого народу мала б лише скорочуватися і саме існування народу мало б постати під питанням, українці тим не менше, не поповнили список вимерлих або малочисельних народів.

В XV - XVIІ ст. в часи Речі Посполитої кількість українців, які жили на цій території, не перевищувала 2-3 млн. Будь-який інший народ в тих умовах, в яких виживали українці часів польських каральних акцій і татарських нападів (які за оцінками істориків за два століття вивели в полон понад 2,5 мільйонів українців), вже б давно опинився на задвірках історії, так як це сталося з ассирійцями, македонцями чи ацтеками. Натомість українці в умовах, які абсолютно на сприяли виживанню, збільшувалися чисельно і навіть більше ніж вдвічі примножили територію свого проживання, колонізувавши нові землі.

Від часів Київської Русі, традиційними осередками проживання слов'ян та, зокрема, давніх українців, були насамперед північно-західні землі сучасної України. Переяславщина і Поділля вже межували зі степом, в якому панували кочівники. Однак в умовах іноземного поневолення, воєн та страшних спустошень, після яких навіть Поділля через масове знищення та знелюднення називали "Чорною Руссю", українці відвоювали у степовиків землі сучасної Центральної та Південної України.

Поширення запорозького козацтва на пониззя Дніпра супроводжувалося й господарською колонізацією цих земель. Вже в XVIІ столітті, бездержавний та пригноблений український народ поступово витіснив з родючих степів найкращу в світі татарську кінноту, а землі Війська Запорізького поширилися від сучасного Донбасу до Одещини. Така територіальна експансія поневоленого (!) іноземною владою народу є досить рідкісним явищем в світовій історії, адже поневоленні народи зазвичай, скорочуються в чисельності та зменшують територіальний ареал свого проживання. Натомість, поневолені українці в умовах іноземної окупації та національного гноблення навіть заволоділи новими землями.

Вже у 1719 році на території, яка зараз входить до складу України, мешкало приблизно 5,7 млн. населення. Наприкінці XVIІІ ст. населення вже перевищило 10 млн. осіб. В цей період починається чергова хвиля української колонізації сучасної Херсонської, Миколаївської, півдня Одеської областей. Ця колонізація хоч і відбувалася під владою Російської імперії, але тим не менше, закінчилася етнічним домінуванням українців на відвойованих у степовиків територіях, які невдовзі стали європейськими лідерами зі збору урожаїв.

У 70х — 80х роках ХІХ століття українців налічується вже 20 млн. осіб.  А на початку ХХ століття українське населення перевищило 30 млн. осіб. У другій половині 1930-х років населення українських земель перевищило 40 млн., а у 1964 р. населення України сягнуло 45 млн. Попри неодноразово задекларовані зусилля радянських диктаторів і особисті наміри Сталіна, українців нікому не вдавалося винищити. Проте, за оцінками істориків, якби не демографічні втрати від Голодомору, то українська нація сьогодні б налічувала 80 млн. осіб, а Україна конкурувала б з Німеччиною за статус найбільшої за населенням країни Європи.

Лише завойовницькі нації, такі як англійці, французи, німці постійно збільшували свої демографічні показники, які вже стали своєрідними критеріями сили нації. Показники постійного зростання чисельності українців та постійне розширення заселених українцями територій, переконливо засвідчують небувалу життєздатність та пасіонарність української нації, яка в історії була властива лише народам-завойовникам.

Українці "наваляли" росіянам на Донбасі

Всупереч капітулянтським настроям частини українського населення, Україна не програла війну на Донбасі. Так, ми втратили Донецьк і Луганськ, Дебальцеве і прорахувалися з Іловайськом. Однак результати війни оцінюють за початковими задумами сторін, а за цими критеріями, росіяни, в порівнянні з українцями, зазнали повного фіаско.

Ніхто ж всерйоз не вірить, що початковою метою Путіна було захоплення третини Донецької та Луганської областей? Планом мінімум для Кремля був контроль над усім Донбасом, а ще краще – над 10 областями українського Південного Сходу. Проте хто ж зупинив росіян, якщо не українська армія та добровольчі батальйони? Ніякі міжнародні санкції та імпотентні західні дипломати не виплинули на зменшення територіальних апетитів Москви. Російську армію та озброєні й підготовленні росіянами угрупування під командуванням російських офіцерів зупинила погано озброєна і напіводягнена українська армія. Поки українці панічно розганяють по соцмережах фотографії про загибель 366 українських військових під Іловайськом чи 23 загиблих під Зеленопіллям, кількість вбитих на Донбасі росіян вимірюється тисячами.

Росіяни, при всій своїй розпіареній "могутності" не змогли розвинути успіх після Іловайська, і досі змушені терпіти присутність українських військ в околицях Луганська та на відстані гарматного пострілу біля Донецька. Українці досі повністю не визволили свою окуповану територію, зумівши здобути лише дві третини захоплених російськими сепаратистами земель. Проте 2/3 поставлених бойових завдань в зоні АТО на Донбасі українці успішно виконали. Натомість росіяни, зуміли захопити лише 5-10 % українських земель з усіх запланованих південно-східних областей, і на більше не спромоглися.

За очками, Україна в зоні АТО виявилася сильнішою у протистоянні з "другою за могутністю армією світу", як себе часто полюбляють вихваляти росіяни

За очками, Україна в зоні АТО виявилася сильнішою у протистоянні з "другою за могутністю армією світу", як себе часто полюбляють вихваляти росіяни. Українській армії вдалося після активної фази боїв, заморозити лінію фронту, яку російські найманці вже декілька років безуспішно штурмують. То ж захопити декілька відсотків від намічених завоювань, застрягнути в позиційній війні проти вдесятеро меншої країни, за міжнародними воєнними мірками, це не просто поразка, а світова ганьба для російської армії.

Українці сильніші за росіян

Сила нації часто найкраще помітна не стільки у вимірі природних ресурсів, які часто залежать від дарів природи, а безпосередньо на вулицях та майданах. А коли українці та росіяни виходили на майдани, результати "народних зборів" та "голосу народу" були кардинально відмінними.

Українці перемагали на Майданах будь-яку диктатуру. І якщо під час Помаранчевої революції українська нація продемонструвала свою силу перед корумпованою владою в мирний спосіб, то під час Революції гідності українців не зупинили ні багатотисячні загони спецпризначенців, ні бронетранспортери, ні розстріли. Існує навіть приказка, за якою, якщо в РФ на мітинг прибувають спецпризначенці, то мітингарі розбігаються. А в Україні навпаки – після прибуття спецпризначенців громадяни збігаються і прибувають на майдан у ще більшій кількості. Історія України засвідчує, що владі ще жодного разу не вдавалося придушити український Майдан.

Натомість багатотисячні протести росіян на Болотній площі та інші спроби народних повстань проти корумпованого путінського режиму, закінчувалися розгонами, автозаками, побиттями та арештами. При цьому, справжній рівень підтримки Путіна в РФ не перевищує 30-40 %. Про це ніколи не скажуть цензуровані соціологічні компанії, проте соціальний експеримент з портретом Путіна в ліфті житлового російського будинку, засвідчує, що лише одна громадянка з двох десятків, побачивши зображення диктатора не матюкалася,  хоча можливо й тому, що була з дитиною.

Вийти на вулицю за свободу та демократію в Росії, мають сміливість насамперед громадяни українського етнічного походження

Росіян насправді не влаштовує дуже багато болючих проблем в країні, однак вони не наважуються про це говорити вголос, а тим більше – виходити на акції протесту. Не випадково, найвідомішими учасниками нечисленних громадських акцій протесту в РФ є активісти з українськими, єврейськими, польськими, але неросійськими прізвищами. Зокрема минулого року світ облетіла відома фотографія неповнолітньої дівчинки, яка на Тверській площі читала перед спецпризначенцями конституцію РФ, і лише за це, разом з півтора тисячею учасників громадської акції потрапила за грати. Показово, що прізвище дівчинки Ольги Мисик є дуже поширеним в Україні. Тож виглядає, що вийти на вулицю за свободу та демократію в Росії, мають сміливість насамперед громадяни українського етнічного походження, а росіяни лають владу пошепки на кухнях. Натомість в етнічному російському Тамбові чи Рязані жодних протестів не спостерігається. Зрештою, така ситуація не є новою для російської історії, адже навіть російську революцію 1917 року організовували та очолювали євреї, прибалти, кавказці, поляки та німці, а росіяни здебільшого виконували роль масовки.

Невипадково теперішні антивладні акції в Хабаровському краї розпочалися саме там, де ще на початку ХХ століття, на землях Зеленого Клину, мешкали сотні тисяч українців і навіть існувала Українська Далекосхідна республіка. Навіть попри багаторічну асиміляцію та русифікацію Приморського та Хабаровського країв, українська кров та гени дають про себе знати навіть сьогодні у вигляді волелюбних протестів. А кілька років тому в цьому ж регіоні вся Росія захоплювалася "приморськими партизанами", які переховувалися в лісах і збройними методами боролися проти поліцейського свавілля, вбиваючи корумпованих працівників правоохоронних органів. А при затриманні – покінчили життя самогубством.

Подібно до багатонаціональних армій перських царів, солдатів яких гнали в бій батогами, росіяни можуть сміливо бігти на штурм під дулами кулеметів "заградотрядів" НКВС і тисячами гинути на вулицях Будапешта, Берліна, чи в горах Афганістану та Чечні. Військові іноземних армій навіть стверджували, що російському гарматному м'ясу не бракувало сміливості та відчайдушності. Проте скинути свою злочинну владу, яка знущається над народом, росіяни виявляються нездатними. Немає в російської нації критичної маси сміливих та сильних людей, які здатні на протест, боротьбу, а тим більше на перемогу. Сміливості рабів, які кидаються на виконання наказу вистачає, але сміливості вільних – бракує. В цьому аспекті українська нація сильніша духом за росіян. Адже українці перемагали не лише на полі бою, але й в боротьбі за свободу проти корумпованої диктатури, на що росіяни виявилися нездатними.

Тож життєздатність української нації набагато вища, ніж у тих же росіян, які вже давно б зникли з лиця землі, якби зазнали у своїй історії таких самих голодоморів, нищівних воєн, репресій та сотень років іноземного поневолення, які пережили українці. Зрештою, навіть сам факт, що українці вже понад тисячу років посідають найродючіші чорноземи, і в умовах перманентної агресії десятків загарбників продовжують володіти найкращими землями в центрі Європи, засвідчує силу та життєву пасіонарність українського народу. Про це варто пам'ятати у чергову річницю проголошення українського державного суверенітету.

Валерій Майданюк, політолог