Patti Smith "Banga" (2012)

Потужний альбом легендарної Патті Сміт булгаківським слідами. Патті Сміт на відміну від новомодних співаків залишає усе найкраще на фініш альбому.

Її баладні проповіді в ритмах фолк-року мелодіями інколи згадають про більш пізніші колективи і тут зрозуміло, хто на кого повпливав.

Місцями до легкого саунду альбому близько Saint Etienne, але частіше, краще про згадувати Blondie ("April Fool", "Fuji-san").

Там, де згадки про когось іншого і неважливо зникають, з'являється олдскульна сила фолкової закоріненості Сміт у всій своїй незнищенній величі ("This Is The Girl", "Banga", "Maria", "After The Gold Rush").

Американа прозріває усі потаєнні ходи до загубленої психоделії і "Mosaic" та "Tarkovsky" зачинають найкращу частину альбому, де спокен-вордні причитання Сміт падають на хвіст апокаліптичним словесам нео-фолку і де "Nine" та "Seneca" – ключові моменти програми.

А 10-хвилинна амовнність пошуків загубленого на "Constantine’s Dream" є паралельним світом останнього альбому Дахи Брахи.

 

The Smashing Pumpkins "Oceania" (2012)

Нова Океанія Коргана в прохідних місцях експлуатує так звану альтернативу 90-х, якої навколо – більше, ніж вірусів.

Баладні голосіння з наступним хардяком нікого не дивують своїм типово американським звучанням ("The Chimera"), а більш-менш вдалий кос під олдскул "Quasar" більше крутиться біля Wolfmother, ніж біля Black Sabbat.

Але є на Океанії й оази несподіваних коралових звуків, які й рятують диск від тотального занепаду.

Майже усю другу частину альбому Smashing Pumpkins весело заграють з клавішними, звідки їм ближче до підтанцьовуючого ню-вейву (і ледве не шугейзу), ніж до згаданої вже і такої набридлої альтернативи ("Pinwheels", "Glissandra", "Pale Horse").

Залітаючи у космічні марші спейс-року ("Oceania") Корган дає настільки і абсолютно чудесну багатоступінчастість треку, що навіть попсовість "Wildflower" мила настільки наскільки потрібно.

 

 

iamamiwhoami "kin" (2012)

Колись дуже зашифрований проект шведки Йонни Лі з навколомістичним електпропопом, що намагається вібрувати світлом у діапазоні від The Knife до Cocteau Twins.

iamamiwhoami оспівують світанковість гріха та дрім-поплять ранкову магію повстання та бунту життєвих сил ("Sever", "Good Worker", "Idle Talk", "Goods").

Їх дихання боїться налякати тремтливе наближення чуда ("Rascal"), але й не цурається поєднувати ангеликів з індастріалом ("In Due Order").

Баражуючи в ранкових сексах десь біля нового еренбі The Weeknd, не дивно, що один з хітів iamamiwhoami ("Play") виростаючи з інструментального хіп-хопу з головою падає у щось настільки захищене крилами грайливого голосу Елізабет Фрейзер.