Сьогодні, Музей народної архітектури і побуту імені Климентія Шептицького, відомий як "Шевченківський гай", відзначає свій ювілей. Цього року, музею просто неба виповнюється 50 років.

З цієї нагоди "Вголос" вирішив пригадати історію унікального скансену міста Лева.

Як все починалось?

Історія музею бере початок ще у першій половині ХХ століття. Тоді на пагорбах Кайзервальду за сприяння братів Шептицьких, тут проживала спільнота монахів-студитів. Утім молитися їм було ніде, тому що власної церкви у них не було.

У цей ж час, мешканці села Кривки Турківського повіту якраз планували розібрати старий бойківський храм, оскільки він виявився замалим для тогочасної кількості парафіян.

Боячись назавжди втратити давню святиню, отець храму Маркелій Куновський звернувся за порадою до мистецтвознавців Михайла Драгана та Іларіона Свєнціцького. Вони розповіли про інцидент братам Андрею та Климентію Шептицьким, які й викупили святиню у мешканців села та передали монахам.

Відтоді церква Святого Миколая стала духовним центром та неодмінною прикрасою місцевості Кайзервальд.

Що було далі?

Усвідомлюючи унікальність пам'ятки, мистецтвознавці Михайло Драган та Іларіон Свєнціцький, виступили з ідеєю створити на її базі музей просто неба. Однак польська влада таку пропозицію відхилила.

З приходом радянської влади монастир ліквідували, але, всупереч цьому, львівська інтелігенція не припиняла боротьбу за його збереження.

У 1966 році, за ініціативи працівників Музею етнографії та художнього промислу, тут було створено відділ народного будівництва. А вже у 1971 році його успішно реорганізували у Музей народної архітектури і побуту.

Церква святого Миколая, привезена на початку століття із села Кривки, стала першим та головним експонатом музею.  А пізніше сюди почали звозити й інші пам'ятки архітектури з усіх куточків Західної України.

Шевченківський гай і сьогодні

Від 2016-го року скансен носить ім'я Климентія Шептицького. Утім львів'яни часто використовують й "народну" назву - "Шевченківський гай".

Сучасний музей розділено на 10 історико-етнографічних регіонів Західної України, серед яких - Гуцульщина, Поділля, Бойківщина, Лемківщина, Покуття і Буковина, Волинь, Полісся, Рівнинне Закарпаття та Львівщина. Його загальні фонди налічують близько 22 тисячі експонатів, найстаріший з яких — сільська хата 1749 року.