PJ Harvey в кооперації зі своїм продюсером Джоном Перішем закатала трудящим касетну бомбу під назвою "A Woman A Man Walked By". Думаю, що багато кому пофіг, що такі штуки заборонені у більшості країн.

Харві залишила фортепіано (майже) та мавок (повністю) з альбому "White Chalk" в тіні, мінімалізм забрала з собою і виперла на сонце сушитись шкуру вбитого звіра. Усі інші танці відбуваються під час складання легенд про вдале полювання. Танці та легенди завжди пов’язані з трансом. У випадку Харві – з маніакальними обертонами.

На хелпак покликані фолк для страшилок, блюз для класної кобіти, шестидесятницький псіхадєл для виняткової шизи (яка монотонно мантрується до потрібного ефекту в "The Chair") та нойз чи гараж в залежності від стадії оргазму (кароч, роздвоєність в останній стадії).

Десь ці легенди нагадують Дженіс Джоплін, десь Дороті Московіц з The United States Of America, десь St. John Green, десь Патті Сміт, а десь й Suicide і за атмосферкою неподалік тусують 16 Horsepower чи інший проект Девіда Юджина ЕдвардсаWoven Hand. Зі ще гарячих проектів згадується Cotton Jones зі своїм олдскульним альбомом 2009 року "Paranoid Cocoon" (слух. "I Am The Changer" та "Gotta Cheer Up").

Зазубрені оргазми сучабри ("Sixteen, Fifteen, Fourteen") поєднуються з елегантною іронією "Leaving California". Собаче скавчання з котячим вишіптуванням. Атональність дістає джазові рудименти. Котяра ж хоче дико їбатись ("Pig Will Not") і тому гаражні гітарки їй в хелп. Там, де Харві не хоче співати – наявний спокен ворд. Там, де Харві хоче під’їбати ("The Soldier") – підйобує з тисячолітнім досвідом життя. Там де хоче послати нахуй ("Woman A Man Walked By") – посилає відьмацькою мітлою до піцуровового дня.

Хоча, тінь Емілі Дікінсон, вже виходить з тіні на медляковій "Passionless, Pointless", щоб подивитись на своє останнє полярне сяйво в "Cracks In The Canvas" привезе саундом десь з Ісландії.

Порожнякових треків абсолютно не має, але після 3-го треку альбом вилітає на іншу космічну швидкість і саме в цій частині зосереджені ті треки, які мають називатись словом "ульот". Перші 3-ри треки вивели диск на орбіту, звідки він вже може пускати сигнали точного часу, чи краще сказати – встановлювати горизонти, до яких тре добиратись. І "April" там спокійно може замінити Полярну зірку.

От такий він, маніакальний патчворк для їбанутих на голову. Під ним класно світити ліхтариком на сторінки заборонених книжок та майструвати з тіней героїв міфічних фантазій. Щось є на цьому альбомі від Старого заповіту. Заборонено-парадізне.

Але головне, що аналоговий саунд у потрібних руках. Не тільки Robert Wyatt може писати парастаси для усіх ельфів, що вже мандрують на тому боці океану. "April" вартує Вайттової "La Ahada Yalam". Можна домовлятись про музон з найближчим крематорієм.

Банально кажучи, получайте фашисти гранатку з найкращого на даний момент альбому 2009 року.

1. Black Hearted Love
2. Sixteen, Fifteen, Fourteen
3. Leaving California
4. The Chair
5. April
6. A Woman A Man Walked By / The Crow Knows Where All The Little Children Go
7. The Soldier
8. Pig Will Not
9. Passionless, Pointless
10. Cracks In The Canvas