На думку Данте Алігєрі, на брамі пекла є напис: «Лишайте сподівання всі, хто входить». Воїни УПА сповна пройшли пекло Другої світової війни й післявоєнних років. В останніх із відчайдухів вже не було ні надії, ні, можливо, вже навіть віри в успіх своєї місії. Лише несхитне мов граніт почуття обов’язку та безмежна любов до свого краю.

   Не буде перебільшенням, що саме завдяки їм ми уже два десятиліття живемо у своїй державі. Сьогодні синьо-жовтий прапор та Тризуб прикрашають державні установи, а «Ще не вмерла Україна!» супроводжує як усі офіційні церемонії, так і перемоги наших спортсменів на міжнародних спортивних змаганнях. Навіть історії вже ніхто не замовчує: Джеймс Мейс, американець, «якого покликали наші мертві», відкрив Україні та світові правду про один з найстрашніших злочинів в історії людства. Тож ми вже не манкурти без пам’яті з роману Чингіза Айтматова, а вільний народ, який знає, словами Кобзаря, «чия правда, чия кривда». Мету, за яку віддали життя воїни УПА в буремні сорокові та пятдесяті роки, здається, досягнуто. Хто однак міг тоді подумати, коли В’ячеслав Чорновіл 24 серпня 1991 року під грім овацій вносив в сесійний зал Верховної Ради синьо-жовтий прапор, що відрубана голова Гонгадзе стане привидом нашої незалежності, національні багатства розкрадуть спритники-нувориші, а «досягнення» України забезпечать їй останні місця у всіх європейських гуманітарних рейтингах. Перелічувати усі хиби української сучасності марно, адже вони й так добре відомі. Хочеться лише спитати себе, чи вони часом не від того, що український народ так і не став господарем на своїй землі, а невелика частка патріотів в стінах парламенту та уряду опинилася у відвертій меншості як до безрідних плутократів-космополітів, так і тих, хто не соромиться відверто захищати інтереси чужої держави?

   УПА – це армія, яка боролась до останнього. Це – армія, яку так ніхто й не переміг, оскільки не можна перемогти святі почуття патріотизму, жертовності, віри та любові. Сьогодні подвиг тих, хто віддав тоді свої життя й хто залишився живий, має стати для нас ідеалом. Вірмо в себе та просімо в Бога, що Він запалив в наших серцях хоча б іскру із того невгасимого вогню, який опалював їхні серця. Адже життя, за словами Олени Теліги, – це боротьба, а боротьба – це справжнє життя.