Бурхливі події в США, масштабні протести і погроми з боку чорношкірих і ліво-анархістських середовищ, закономірно, викликають до себе увагу всього світу, бо йдеться про ідеологічну, соціальну, морально-ціннісну кризу в провідній державі планети. Ось і українські неоліберали в особі відомої журналістки Наталії Гуменюк з телеканалу «Громадське» вирішили пояснити причини цих подій, запросивши до розмови, як сказано в заголовку інтерв’ю, «найвідоміших американських істориків і філософів» Тимоті Снайдера, Френсиса Фукуяму й Енн Еплбаум (див. інтернет-сайт «Суспільне»). Безумовно, такі «розкручені» в світовій науці й медіях імена викликають у кожного посилене зацікавлення, то й ми вирішили проаналізувати докладніше, що ж узагальнили про расовий конфлікт в США ці «вчителі людства» за програмними лекалами неолібералізму.

Нагадаємо, що Тимоті Снайдер  –  це впливовий американський історик, професор Єльського університету; фахівець з історії Східної Європи, автор низки відомих книжок з історії України: «Червоний князь» (про Голодомор) (2011), «Криваві землі: Європа між Гітлером і Сталіним» (2011), «Перетворення націй: польща, Україна, Литва, Білорусь» (2012), «Чорна земля: Голокост як історія і застереження» (2017) та ін.

Френсис Фукуяма  –   це знаменитий американський філософ, професор Стенфордського університету; автор популярних книжок «Кінець історії і остання людина» (1992), «Великий розрив»(1999), «Наше пост людське майбутнє» (2004), «Сильна держава» тощо.

Енн Еплбаум  –  це популярна американо-британська журналістка, письменниця, історикиня, викладачка Лондонської школи економіки, авторка успішних книжок про ГУЛАГ і Голодомор.

Ось головні думки Т.Снайдера: «расизм у США – системний», темношкірі постійно відчувають утиски, їх садять за грати, убивають набагато частіше за білих; «демонстрації в абсолютній більшості – мирні» (???!), «демонстранти дуже молоді», вони зрозуміли, «що расизм – це неправильно», «це ключ, завдяки якому Трамп утримує свою олігархію, мобілізуючи прихильників»; «насильство проти людей чинить винятково поліція», «немає ані знаку, щоб люди нападали на поліцію» (???!).

Т.Снайдер чомусь порівнює нинішні протести в США із українським протестним Майданом 2014 р., вважає, що «Трампа варто порівняти з Януковичем», бо він «хоче бути олігархом» і керується «не інтересами держави, а власними». Т.Снайдер впевнений, що організації «Антифа» «не існує», тому звинувачення Д.Трампа щодо неї за підбурювання протестантів безпідставні, і загалом ліві не причетні до цих погромів та демонстрацій: «США – останнє місце на планеті, де варто турбуватися про ліворадикалів – настільки вони незначні» (???!). «У США майже немає лівих, а найбільше внутрішніх терактів скоєно ультраправими. Усе це – президентська пропаганда». «Учасниками протестів є такі люди, як я», – гордо заявляє Т.Снайдер.

А ще американський історик порівнює змагання між білими і чорними в США із Голодомором, сталінськими репресіями й загальними тоталітарними утисками в Україні в період СРСР, що є цілковитим нонсенсом і неправдою, свідомою маніпуляцією, бо ж не можна порівнювати суспільно-політичні умови держави демократичної (США) із абсолютною тоталітарною, репресивно-деспотичною державою, чим був СРСР в часи Й.Сталіна.

Ось головні тези Ф.Фукуями: «демонстрації були переважно мирними», «це наслідок расової політики в США”; «Ідеологічні вподобання залежать від політики ідентичності, відколи Демократична партія підтримала Рух за громадянські права (змагання чорношкірих за рівноправність у 1960-і рр. – О.Б.), ті, хто йому опонували, перейшли до Республіканської партії, яка певною мірою стала партією білих». «На основі таких поглядів (за домінування білих – О.Б.) і було обрано Дональда Трампа. Я щиро вважаю, що він – расист».

Загалом Ф.Фукуяма гадає, що всі розмови про спеціальну організацію цих протестів, їхнє спрямування є фальшиво конспірологічними. Головний винуватець протестів – це Д.Трамп, який веде безглузду, авторитарну політику. У випадку його переобрання Сполученим Штатам загрожує диктатура. Він нічого не робить для розв’язання расової проблеми.

А ось головні думки Е.Еплбаум: поряд з расовою в США наростає «соціальна нерівність як наслідок ситуації карантину через Covid-19. «Головне пам’ятати, що протести абсолютно законні, як і виправданою є злість мітингарів». Всі випадки погромів і пограбувань треба розглядати окремо, не змішувати із настроями протестів. Д.Трамп користає з цього всього і прагне об’єднати перед виборами своїх прихильників. Його політика й риторика – наскрізь авторитарні, в дусі лідерів Центральної Азії. Він хоче залякати американське суспільство. Загалом протестний рух дуже неоднорідний, в ньому є мародери, і провокатори, є «чимало дезінформації».

Отже, ми отримали наступну картину в підсумку. Виявляється, расизм, зверхність і жорстокість білих щодо чорних в Америці процвітали всі останні десятиліття; влада, зокрема президент Д.Трамп, цілком не думає про розв’язання цієї проблеми, протестувальники мають моральну правду на своєму боці, загалом в США замало космополітизму, мульти­культуралізму, толерантності, і в усьому найбільше винен той же Д.Трамп.

Погодьмося, картина дуже спрощена, викривлена й одноколірна навіть для далекого від Америки українського спостерігача.

А тепер висловимо кілька власних критичних думок про це «тріо-інтерв’ю», його мету, приховані змісти і контексти. Перше, що впадає в вічі, це відсутність у всіх трьох учасників розмови, які були представлені як «найвідоміші американські філософи», хоч би первинних зразків філософського мислення щодо порушеної проблеми. Домінує суцільне політиканство: от, заберіть противного, деспотичного Д.Трампа – і в США запанують лад і гармонія. Ми ні слова не почули про цивілізаційну специфіку США, про глибокі ментальні і духовно-світоглядні причини конфліктів у американському суспільстві, про кризу політики космополітизму й мультикультуралізму, а це значить, що «кризовою» в основах своїх була вся ідеологія лібералізму, яка перемогла в США внаслідок Громадянської війни 1861—1865 рр., коли ліберально-капіталістична Північ країни здолала консервативний і патріархальний Південь, а потім – ідеологія неолібералізму, яка торжествувала від 1950-х рр. Зрозуміло, що всі троє науковців, які є яскравими представниками ідеології неолібералізму, про таке говорити не хочуть і не можуть, бо ж доводиться критикувати основоположні ідеї й принципи цієї ідеології, висловлені ще її «батьками-засновниками», ідеї, на яких вони самі зросли і які постійно пропагують у своїй творчості.

Інакше кажучи, насправді все виглядає навпаки: у США було якраз дуже багато космополітизму, мультикультуралізму й пропаганди толерантності (це може підтвердити кожен, хто хоч би дивиться американські художні фільми, де чорношкірі представлені завжди у надто вигідному світлі, завжди  –  шляхетні, розумні, добрі тощо). Однак ця політика зазнала краху з кількох об’єктивних причин, насамперед через ментальну несумісність рас, через втрату високих духовних орієнтирів, атмосферу споживацтва і меркантилізму, яка задомінувала в американському суспільстві.

Нагадаємо, що «батьками-засновниками» ідеології неолібералізму можна вважати філософів-неопозитивістів переважно єврейського походження із т.зв. Віденського гуртка 1920-х рр., який ставив собі за мету зруйнувати всі основи традиційної філософії, був спрямований проти світоглядного ідеалізму та ірраціоналізму, а це творчість Бертрана Расела (1872—1970), Моріца Шліка (1882—1932), Отто Нойрата (1882—1945), Людвіґа Вітґенштайна (1889—1951) та особливо їхніх послідовників із т.зв. Франкфуртської немарксистської школи філософів – Теодора Адорно (1903—1969), Ериха Фрома (1900—1980) та Вальтера Беньяміна (1892—1940). Їхнім найбільшим і найвпливовішим учнем був знаменитий Карл Попер (1902—1994), автор теорії «відкритого суспільства», натхненник глобалізму і, до слова, головний ідейний учитель Джорджа Сороса, нинішнього лідера плутократії в Західній цивілізації. (Докладніше див. нашу публікацію: Баган О. Неолібералізм як ідеологія: його сутності і загрози // Інтернет-видання «Вголос»).

Що ж утверджували ці філософи і за чим пішла у своєму розвитку Західна цивілізація після 1945?

Насамперед неолібералізм воює з консерватизмом, на якому розвинулася могутність США в 1-й половині ХІХ ст. й ідеали якого частково відстоює нині дуже змінена ідеологічно Республіканська партія, і з націоналізмом. Чому? Бо ці дві ідеології в глобальних масштабах здатні найоптимальніше консолідувати суспільства на засадах високої духовності, традиціоналізму, героїки, елітарності, моралі тощо. А саме це є перешкодою для тотального панування плутократії, інтереси якої й виражає неолібералізм, але маскується завжди під масовістську ідеологію, що він запозичив від марксизму. Відтак наріжними каменями неоліберальної філософії життя є антитрадиціоналізм (без відчуття традиції людина втрачає світоглядну орієнтацію), утилітаризм-практицизм (коли духовні ідеали людини замінюються матеріальними), раціоналізм (коли головним критерієм поступу вважається технократичний, технологічний прогрес, а не морально-духовне, культурне ушляхетнення людини), атеїзм (як фактор долання будь-якої сакральності в душі людини), анархізм (коли хаос стає запорукою управління деградованими суспільними масами), антиелітарність, антиієрархічність (як продовження анархії і руйнування будь-якого Авторитету в душі суспільства), глобалізм-імперіалізм (як форма неймовірного збагачення плутократії через планетарні масштаби).

Неолібералізм приховано скерований проти високої культури бо, логічно, вважає її формою самозбереження націй

До всього цього треба додати, що неолібералізм приховано скерований проти високої культури бо, логічно, вважає її формою самозбереження націй і консервативних традицій в соціумах. Тому через посилену пропаганду примітивної поп-кульутри, тобто квазікультури, він максимально хаотизує, деградує світоглядне, естетичне мислення і світосприйняття людства, власне, перетворює його на безмежний охлос. (Цей процес деградації й примітивізації суспільства ми зараз дуже виразно можемо спостерігати на прикладі популістського успіху в Україні типово неоліберальної партії «Слуга народу» В.Зеленьского).

Усі ці стратегічні плани й ідеї неолібералізму прецизно втілені у внітрушній політиці США після 1945 р., коли неоліберальні ідеї потужно поширилися там на ґрунті перемоги над фашизмом, через університети, скуплені ЗМІ, в річищі пропаганди гедонізму-матеріалізму, споживацької свідомості,  безбожницького егоцентризму та масовізму. Саме США перетворилися в 2-й половині ХІХ ст. на гігантську «суспільну машину» з світового плекання й поширення меркантилізму як способу життя, космополітизму як форми національного розмивання народів, мультикультуралізму як ідеологеми руйнування традицій і ментальностей, вульгарності як естетичної свідомості (передусім через примітивне кіно). Саме ці нігілістичні цінності й принципи стали пріоритетами для мільйонних мас в самій Америці, особливо серед молоді і чорношкірих. Тож вибух руїнницького протесту в США насамперед спрямований проти тих символів Ієрархії і Порядку, які уособлює в собі влада і загалом американський істеблішмент, який, попри все, ще зберігає в собі залишки колишнього американського ідейного консерватизму британського зразка, прищепленого до американського характеру у 17 – 18 ст. Тому таким брутально жорстокими є всі ці погроми, як би їх не вибілювали наші неоліберальні теоретики.

Американська держава і суспільство, щоб подолати расову нерівність, доклали великих зусиль в два великі історичні етапи: в ході діяльності президента Абраама Лінкольна (1809 – 1865) і перемоги в ході Громадянської війни промислової та ліберальної Півночі над патріархальним та рабовласницьким Півднем та в процесах Руху за громадянські права 1960-х рр. Однак, як ми це бачимо сьогодні на прикладі цих шалених протестів, всі ці завоювання політики розуму, терпимості, гармонії і порядку руйнуються надто нігілістичними ідеями в дусі неолібералізму, якими заразилася, мабуть, вже більша частина американського суспільства. Очевидним є одне: неоліберали підбурюють чорношкірих протестувальників зумисне, сьогодні втіленням залишків американського консерватизму і традиціоналізму для них став Д.Трамп і його політика, і тому вони прагнуть зруйнувати цей порядок. Це й пояснює, чому американські протести є такими жорстокими – брутальна поведінка протестувальників, масовані пограбування крамниць і складів, руйнування приміщень, нищення автомобілів, побиття людей, часто випадкових перехожих: ними керує ненависть до існуючої системи, вони поводяться наче не в своїй, а в чужій країні. Тому ще раз недоречним є порівняння трьома американськими вченими подій в США із українським Майданом 2014 р.: українські протестувальники, попри жорстокість дій міліції, не розбивали вітрин магазинів у центрі Києва, хоча серед них було не менше провокаторів, як нині в США, на яких списують всю жорстокість Енн Еплбаум, Ф.Фукуяма і Т.Снайдер. Ці науковці вдаються навіть до відвертої неправди, коли твердять, що демонстрації «в більшості мирні», що «не існує загрози ліворадикалів», що Д.Трамп «видумав «Антифа» тощо. Ці й інші неприємні для них факти є очевидними, власне, в них вибухнула вся агресивність ідеології неолібералізму, яку ми коротко описали вище. Збурені маси – це той неопанований «гігантський змій», якого виплекали своєю політикою соціального нігілізму, меркантилізму та анархізму неоліберали, які, як ми показали, залюбки використовували ліві ідеї (неомарксизм Франкфуртської школи), щоб опанувати бездуховні, некультурні маси. Твердячи, що «ліворадикалів не існує», вони уподібнюються до того стернового на парусному човні, який переконаний, що це лише сила повітря, а не течія води несе його яхту, і переконує в цьому інших.

До слова, ось уже прем’єр-міністр Великої Британії Борис Джонсон офіційно заявив, що за екстремізмом протестувальників у його країні стоять ліві радикали. Це теж маніпуляція? Про участь ліворадикалів сьогодні пишуть сотні чи навіть тисячі газет та інтернет-сайтів, є безліч відеофактів, а нам ось пробують нав’язати думку, що все це  –  “неправда”. Навіщо?

Як бачимо, всі учасники тріо-інтерв’ю явно перекручують сутність того, що зараз відбувається в США і вже перекинулося в Європу, вони моделюють ситуацію post-правди в дусі сучасних фальшивих медіатехнологій, видаючи певне «чорне» явище за «біле».

Расовий, а точніше цивілізаційно-ідеологічний, конфлікт у США (потенційно – і в Західній Європі через збільшення там соціальної ваги афро-азійських іммігрантів та ліво-радикальних тенденцій) обумовлений наростанням протиріч між ультра антитрадиціоналістськими і традиціоналістськими поглядами на життя у великих груп людності Західної цивілізації. Чорношкірі (й великою мірою азійські) суспільні елементи об’єктивно втягуються у процеси протистоянь як їхній авангард, оскільки емоційно й ідейно їх збурити найлегше. Расове протистояння має в Західній цивілізації свою багатосотлітню історію, і тому чорношкірі, до яких у Європі додаються мусульмани з різних країн, завжди будуть пробоєвим сегментом, за допомогою якого ліві руйнуватимуть основи традиціоналізму в цій цивілізації. Сьогодні головною мішенню для неолібералів став Д.Трамп, але в суті справи їм ідеться про цільове знищення будь-яких основ консерватизму і націоналізму в Західній цивілізації і в тих країнах, які прилучаються до неї, як Україна й інші держави Середньої та Східної Європи. Тому й організовує інтерв’ю із провідними неоліберальними інтелектуалами Заходу чільна провідниця лібералістичних впливів в Україні Наталія Гуменюк і концептуально й стратегічно захищає та вибілює брутальних протестувальників (відео про жорстокі дії на протестах в США поширюються в інтернеті тисячами, тож post-правда неолібералів стає щоразу очевиднішою й зухвалішою).

Ця атака на Дональда Трампа є навіть смішною, бо нам важко собі уявити, що цей певною мірою випадковий політик має якісь системні погляди в дусі консерватизму й націоналізму, за що його так щедро звинувачують. Але це зручна мішень для неолібералів: він різкий, волюнтаристський, войовничий  –   на такого легко нацькувати суспільні маси. Очевидно, Д.Трамп лише інтуїтивно реагує на проблеми Америки, він відчуває, що велетенський наплив, наприклад, латиноамериканців, серед яких домінують метиси, закономірно, посилить складність американської соціальної ситуації, поведе до ще більшого цивілізаційного конфлікту в країні, яка вже зараз розривається через ментально-ціннісні суперечності між духовно-культурними традиціями нащадків англо-саксів та її іспаномовних мешканців. Про це дуже докладно пише, наприклад, найбільший сучасний консервативний філософ США Самюел Гантинґтон (1927 – 2008) у книзі «Хто ми? Виклики американській національній ідентичності» (2004) в розділі «Мексиканська імміграція й іспанізація» (див. кн.: Хантингтон С.Кто ми? Визови американской национальной идентичности»  –  М.:АСТ, 2004.  –  С. 347 – 402). Зокрема С.Гантинґтон робить такий висновок: «Збереження масовості мексиканської і в цілому іспаністської імміграції і численні перешкоди до асиміляції нових іммігрантів  в американському суспільстві та американській культурі можуть привести до розділу Америки, до перетворення її на країну двох мов, двох культур і двох народів» (С.402). Тобто, намагаючись зупинити і внормувати наплив латиноамериканської імміграції, президент Д.Трамп лише виконує заповіт наймудрішої людини США, оберігає державу від можливого розколу і розпаду. Хіба не так повинен вести себе державний діяч?

Об’єктивно історично склалося, що в Америці сформувалося різнорасове суспільство, це своєрідний фатум цієї країни. Ця нація і держава перейшла через страшні й криваві випробування во ім’я того, аби збудувати щасливе суспільство. Так, наприклад, у кінці 17 ст. на північно-східному узбережжі, в Новій Англії, де консолідувалися англо-саксонські переселенці (штати Мен, Масачусетс, Нью-Гемпшир, Мериленд, Вермонт, Род-Айленд, Конектикут, Нью-Джерсі, Пенсильванія, Делавер, Вірджинія), стався грандіозний конфлікт із індіанцями, які зрозуміли, що їхню землю відбирають в них колоністи, що вони руйнують тисячолітні основи їхньої цивілізації і культури й вирішили нанести смертельний удар по тих. Було знищено понад 50 великих поселень білих, десятки тисяч людей загинули. На це білі відповіли могутнім ударом на тотальне нищення індіанців, який остаточно відкинув тих від східного узбережжя Америки. У цій кривавій війні вперше англомовні поселенці відчули себе окремою американською нацією від Британії, з якою були дуже тісно пов’язані перед тим. На цьому історичному епізоді наголошує й С.Гантинґтон як на факті народження нової нації. Саме тоді американці зрозуміли, що цивілізаційний конфлікт із індіанцями є непереборним, що або вони створять на цій землі свою нову цивілізацію, в якій не буде індіанців, або індіанці вічно руйнуватимуть їхню будівлю, їхнє право на нове життя і новий цивілізаційний простір. Пролилося багато крові і було багато злочинів, однак тільки так міг бути збудований той блискучий світ, який ми зараз бачимо і який у ХХ ст. став гігантським «мотором» розвитку планетарної цивілізації.

Згодом у Громадянській війні 1861 – 1865 рр. американці поклали понад півмільйона своїх життів і ще понад півмільйона стали каліками, аби подолати внутрішній конфлікт між білими і чорними. Їм вдалося ввести в рамки велетенську кількамільйонну масу чорношкірих, спрямувати їх до творення спільної цивілізації, хоч це було дуже непросто.

Однак, як виявилося, афро-американці зберігають в основі своєї ментальності такі імпульси, уявлення, стереотипи поведінки, які щораз входять в конфлікт із цивілізаційними стандартами білих, із західним типом мислення і поведінки, із західними вартощами моралі і духовності. Маємо пам’ятати, і на цьому наголошує С.Гантинґтон, що американська душа сформувалася як особливо пристрасне протестанство, як  посилена релігійність, яка вимагає досконалості, відданості, жертовності в усьому. На цьому принципі постав феномен американського історичного успіху: бути переможними, бути певними себе, бути радісними в змаганнях   –  це заповіти американської цивілізації і культури. Ось узагальнення С.Гантинґтона: «Унікальність Америки серед інших державних утворень полягає в тому, що вона єдина з повним правом може називати себе «дитям Реформації». Без Реформації у нас не було би тої Америки, яку ми знаємо» (С. 109). І далі: «Протестантський натиск на індивідуальну совість і на особисту відповідальність кожної людини за осягання слова Божого просто з Біблії великою мірою сприяло формуванню в Америці відданості індивідуалізму й пошани до прав людини на свободу думки і віросповідання. Також протестантизм зобов’зував кожного дотримуватися робітничої етики і клав відповідальність за успіхи і провали на життєвому шляху на саму людину. З його демократичними формами церковної організації, протестантизм виступав противником ієрархічності; в суспільстві поступово складалася думка, що такі ж форми організації треба використовувати і для управління країною» (С. 117-118). Тобто надзвичайно свободолюбне,  динамічне, підприємливе, творче, чеснотне, дисципліноване суспільство вдалося витворити на основі цієї протестантської етики відданості і цілеспрямованості.

На сьогодні американське суспільство входить до чільної групи в світі за рівнем релігійності, поряд із суспільствами Ніґерії, Туреччини, Ірландії, Польщі (С.Гантинґтон наводить відомості спеціальних соціологічних досліджень), але ця релігійна свідомість поширена насамперед серед мешканців сіл і малих міст, в консервативних районах аграрного або т. зв. «біблійного поясу» країни. Саме ці мешканці й проголосували на президентських виборах за Д.Трампа.

Натомість в Америці паралельно сформувалася потужна соціальна культура великих міст як результат об’єктивного розвитку ліберального капіталізму, сповнена масовізму й антитрадиціоналізму, в якій задомінували неоліберальні цінності й інтенції і в яку легко влилися мільйони афро-американців. Це й є сьогодні основою для існування двох Америк в середині однієї країни. Цей внутрішній конфлікт і відображають нинішні болючі протестні зіткнення, що набули таких руйнівних форм.

У цьому тріо-інтерв’ю з американськими науковцями є ще й український аспект. Енн Еплбаум і Тимоті Снайдер відомі як автори праць на теми з української історії. Це автоматично робить їх нібито «друзями України», тим більше, що обидвоє писали на таку болючу для нас тематику Голодомору. Відтак ці автори є поза критикою, як для такої упослідженої країни, як Україна, яка вдячна всім за хоч одне добре слово про себе. І це зрозуміло. Однак вдумаймося в одну проблему: наприклад, Т.Снайдер у своїх книгах понаписував багато безпідставних звинувачень проти українського визвольного руху, проти ОУН і УПА, часто показуючи його «колабораціоністським», «профашистським», «антисемітським» тощо, іноді дуже поверхово й викривлено трактуючи історичні події в Україні. Він часто прагне нав’язувати українцям своє лібералістично-космополітичне бачення історії (думаємо, ці книги й для того пишуться насамперед). Недавно він у годинному інтерв’ю на “Громадському” ті й же Наталії Гуменюк “впарював” українцям думку про потребу посиленого вивчення російської мови як нібито можливої “альтеранативи російській мові Путіна”, серйозно закликаючи нашу державу і громаду виділяти великі кошти на пропаганду російської мови і культури (див. про це нашу статтю: Баган О. “Дари данайців”: російська мова від Тимоті Снайдера” // Інтернет-видання “Вголос”). Більше користі чи прихованої шкоди має така діяльність закордонного вченого?

Західні науковці здебільшого прибувають в Україну і посилено вивчають нашу історію і культуру з певною політико-ідеологічною метою

Мусимо пам’ятати й розуміти, що західні науковці здебільшого прибувають в Україну і посилено вивчають нашу історію і культуру з певною політико-ідеологічною метою. Передусім сюди прибувають неоліберали, бо вони представляють дуже багаті західні фонди й середовища, що спеціально займаються “перекиданням” неоліберальних цінностей в Східну і Середню Європу (і в решту світу, зрозуміло). Вони несуть нам певний набір принципів та ідеологем, які вимагають виконувати, забепечуючи це відповідними фінанасуваннями (стипендії для бідних українських вчених і студентів, гонорари, ґранти тощо). В Україні часто спостерігаємо як рекцію на це лише «телячу радість» від того, що «хтось зацікавився нашою історією», «хтось там, в чужині, та ще й  англійською мовою, про нас тепле слово сказав», так, ніби повідомити світові, що «Сталін був злочинцем» і «українців масово морили голодом»  –   це дуже велика новина для того світу!

Українці надто велика і потенційно могутня нація, яка вже самим своїм геополітичним розташуванням вимагає до себе посиленою уваги світу. За великим рахунком, нам не має бути дуже важливо, що там хтось сказав про наше минуле і нашу культуру. Увага світу буде збільшуватися до України насамперед через одну велику причину: через зміцнення української державності, національної сконсолідованості, вольової здібності українства до перетворень і перемог. І на це мають бути спрямовані всі наші зусилля. Стратегічним завданням для нас є збереженя цивілізаційних, духовних основ країни, загалом цивілізаційного контексту Середньої Європи як головні запоруки культурного і суспільного зростання в майбутньому.

Втягуючись у політико-ідеологічну гру з Заходом на основі його правил, Україна буде впадати в залежність від його стратегічних маніпуляцій з нав’язування неоліберальних цінностей та ідеологем решті світу.  Неоліберальному Заходові йдеться про витворення суцільного і безмежного простору з поширення космополітизму і мультикультуралізму, щоб прищепити людству  тотальну практицистсько-матеріалістичну свідомість, яка й стане опорою для вічної охлократії (сліпої підневільності мас і вседозволеності олігархії). Для цього й створюється інформаційна ситуація post-правди, щоб люди не розуміли, що з ними діється.

Олег Баган