“Вголос” вже повідомляв про священика Володимира Ващука, який 15 років працював на заробітках за кордоном, щоб збудувати на Батьківщині омріяний храм.

Зараз церква Пресвятої Богородиці Владичиці України УГКЦ у Червонограді – приклад успішної парафії. А серед місцевих її давно називають «дитячою», адже у будні сюди постійно збігаються дітлахи у катехитичну школу чи гуртки. Також при церкві працює соціальна пекарня.

Отець Володимир Ващук  — настоятель парафії. Аби її відкрити у Червонограді, чоловік змушений був зняти рясу та податися на заробітки. 15 років священнослужитель їздив до Канади та виконував найважчу роботу, щоб назбирати кошти на будівництво. Адже територія, де планувався омріяний храм,  була пустирем, навколо якого сиротіло болото.Майже 20 років тому повз місце, де зараз розгорнулася парафія Церкви Пресвятої Богородиці Владичиці України, червоноградці навіть боялися проходити. Там часто збиралися наркомани та алкозалежні. Тепер усе по-іншому: територія перетворилася на оазис, а згодом на ній звели дерев’яний храм та катехитичну школу.Журналісти поспілкувалися із духовним настоятелем храму Володимиром Ващуком.

- Отче, зараз ми перебуваємо у дворі церкви. Неподалік катехитична школа, дуже багато людей навколо, навіть у будні. А територія засаджена деревами та кущами. Якщо пригадати, як все починалося, що тут було?

- Коли я сюди прийшов, тут не було нічого: занедбаний пустир, хащі, Богом забуте місце. Збігалися наркомани, алкозалежні... Нормальна людина не могла ступити, бо було небезпечно. Але мені завжди хотілося, щоб воно стало місцем відпочинку, молитви і життя. Спочатку тут була тимчасова каплиця, потім церква. Якщо вони ще будувалися без проблем, то на місці, де зараз є школа було суцільне багно. І саме тут ми все-таки звели школу. Розумієте, воно все зроблене з любов'ю, з такою, знаєте, відданістю. Коли мене запитували в Торонто українці, що для мене є така парафія, що я за неї так вболіваю, збираю кошти - я завжди казав, що це моя третя дитина, яку я народив і далі вкладаю в неї, виховую і все з любов'ю.

- Щоб побудувати храм, катехитичну школу, пекарню вам довелося поїхати на заробітки в Канаду та навіть дещо перекваліфікуватися.

- Так, я їздив впродовж 15 років в Канаду, на місяць, на півтора, на два . Заробляв гроші, плитку клав, хліб пік у пекарні. Я ж мусів за щось це все будувати. Я прийшов сюди, людей тут було дуже мало, треба було заробити гроші, попросити українців в Канаді, достукатися до їхніх сердець. Життя тебе інколи ставить в такі рамки, що ти мусиш виживати. Це приємне виживання, бо ти заробляєш ті кошти чесною працею, своєю працею, потім привозиш ці кошти і вкладаєш сюди. А коли бачиш результат від цього -  стає приємно жити.

- Що було для вас найважчим на заробітках?

- Я не боюся роботи. А що таке робота? Тільки праця людська – краса, - казав Іван Франко. Тому боронь, Боже, щоб хтось цурався чи боявся праці. Чи може йому не дозволяє його посада, або якесь, не знаю, як назвати... Кожна людина має працювати і заохочувати інших. А священик тим більше має давати приклад своїм парафіянам до праці фізичної, до будь-якої, а не лише на словах, щоб прийшли, бо зобов'язані. Ніхто нікому нічого не зобов'язаний сьогодні.

- У вас в парафії дуже багато дітей, якщо не помиляюся, понад 300? І серед місцевих вас давно почали називати «дитячою парафією». Як вам така характеристика ?

- Мені дуже приємно і певно, що вона дитяча, бо дуже багато дітей тут є. Починаючи у будень з 14:00 і до 20:00 тут гамір дітей, батьки з маленькими діточками. Одні йдуть в катехитичну школу, інші йдуть на футбол, інші відпочивають. Тут життя вирує, тому це і є жива парафія. Ба більше, я ще на початках поставив акцент на дітей. Тобто ми перші в місті провели канікули з Богом, ми перші в місті відкрили катехитичну школу, де почали навчати дітей. І завдячуючи дітям, вони вже почали затягувати, зацікавлювати своїх батьків до цієї парафії.

- Чи є щось, що ви тут впровадили як, наприклад, в Канаді?

- Я частково впровадив сюди культуру життя і відпочинку. Де людина може прийти і просто відпочити. З нашими людьми трішки важко вдається, бо вони хочуть відпочити і чомусь ...нашкодити. Одні приходять спеціально нищити, інші хочуть квітку вирвати або викопати її. Інші хочуть просто зламати це все, бо їм так подобається ...такий біль у цьому.

- Окрема ваша гордість - це сам храм, який є дерев’яним і збудований без жодного цвяха. Чому вирішили звести саме такий?

- Будівництво храму завжди є важливим, а в нашому шахтарському краї, в такому специфічному місці хотілося принести чогось живого. Тобто дерево завжди надихає, дає такої атмосфери життя. Окрім архітектури, варто зазначити, що особливої уваги заслуговує і його інтер’єр (ред. запрошує в середину). Храм наповнений такими гарними цікавими роботами. Всі вони є ручними, які створювали багато років. Якщо взяти розп'яття чи престол, чи інші речі – це є досить довготривалі роботи. То є камінь теребовлянський та ямпільський, і дерево з Яремче і ковка, залізо. Іконостас, наприклад, ми ще продовжуємо робити, і то вже багато років, бо там є дуже складна різьба, як казав майстер. Таких робіт майже ніхто не замовляє. Але в цьому престолі є вмонтовані 54 ікони, привезені з Закарпаття, і з ними також є цікава історія. Колишня греко-католицька церква на горищі мала, як нам сказав місцевий майстер, ікони з іконостасу. Тоді вони, правда, виглядали досить понищеними. І щоб їх собі викупити для нашого храму, довелося домовлятися з батюшкою Московського патріархату. Спочатку він хотів дуже захмарну ціну, але ми йому назвали свою ціну і він погодився, бо на тому він тільки і заробив (сміється - авт).

- Вже рік при вашій парафії функціонує соціальна пекарня. Як наважилися на цей крок, чи були сумніви: варто чи ні?

- Я мав таку ідею вже давно і виношував її кілька років. Вагався, бо не було все так просто, як я зараз розповідаю. Вагався чи воно піде, для чого, хто буде це робити, але, знаєте, Бог - добрий, і я в цьому переконуюся вкотре. У всіх починаннях, які ми робили з нашими парафіянами, залишаємося у виграші. І цей проект пекарні також є успішним. Починали ми з двох печей, але зрозуміли, що це є досить мало і відразу добудували ще за місяць дві печі. А потім докупили електричну піч, тобто все поступово. Якби мали великі кошти відразу - можна було все купити, але, як відразу великих коштів нема, то мусили робити поступово. На початках у пекарні допомагав і я: дрова рубав, хліб у печі ставив, навіть замітав. Я ж мусів також відчути працю пекаря, як воно.  Зараз пекарня приносить непогані доходи і їх ми плануємо спрямувати на ще один цікавий проект – будівництво будинку соціального служіння.

- Важко працювати пекарем ?

- Та ні . Але, бачите, я сиджу і ви біля мене, і нам гаряче. Тому, що кожна піч дає орієнтовно по 300 градусів температури. А якщо працюють всі 4 печі ! А ми зараз біля них сидимо, тому тут є досить гаряче. А влітку температура сягала і до 50 градусів, не справлявся жоден кондиціонер.

- У вашій продукції не лише «живий» хліб, а й чимало здоби. Коли її почали робити? І чому не зупинилися лише на хлібинах?-

Зупинятися? А чому ми маємо себе зупиняти? Не було такого. Ми завжди йшли поступово, може, не такими кроками широкими, як ми собі думали чи хотілося б. Дякуємо Богу за те, що ми можемо все це сьогодні зробити, бо фізично, зізнаюсь, вже робимо максимум.

У пекарні працюють лише троє людей, і вони тут, немов бджілки.  Але ми намагаємося вдосконалюватися постійно, і робити щоразу краще. Тому зупинятися на якомусь одному моменті, що є хліб одного сорту, другого сорту ми не захотіли. Тому завжди проговорювали ці моменти: як зробити краще, щоб людям подобалося, як їм догодити, аби вони відчули смак цього хліба, який є справді «живим» хлібом, бо він є на заквасці і без жодної хімії. Тепер в нас є і булочки, печиво, гресіні, еклери. Невдовзі готуємося і до випікання Великодньої паски, адже минулого року, на жаль, реалізувати цього не вдалося, бо я зліг з Сovid-19. Але цього року все надолужимо.

- А що вам особисто найбільше смакує з цілої продукції і чи часто берете перші проби виробів?

- Мені найбільше смакує ватрушка звичайна, бо вона така солодка, смачна, але і все інше тут досить смачне. Я пробую лише один раз і більше намагаюсь не пробувати, бо, як буду все дегустувати, то почну, розумієте, швидко набирати кілограми.

Вікторія Хома, спеціально для “Вголосу”.

Читайте також...