На жаль, в історії України і досі є багато «білих плям» і найчастіше вони пов’язані з ХХ століттям. І так буде продовжуватися допоки в Росії не стануть доступними всі архіви, де лежить правда про наші національно-визвольні змагання, де лежить, приспана архівним пилом правда про злочини більшовиків на Україні в роки їх агресії, тобто в 1917-1920 рр., зрештою і далі.
Все ж сьогодні історики, що досліджують новітній період в історії України, можуть вже оперувати фактами, що суттєво висвітлюють те, що донедавна було недоступним для широкого загалу. Особливо це стосується документів із грифом «Особо секретно».
Сьогодні ми торкнемося імен червоних командирів, які за власним переконанням і вказівкою більшовицьких вождів допомогли цим червоним експериментаторам зберегти імперію, тільки тепер уже «червону», потопивши в крові молоду Українську державу.
Громадянської війни на Україні не було в 1918-1920 рр., а була агресія наших захланних сусідів, була інтервенція більшовиків і поляків, була кривава спроба білої Росії повернути велич імперії Романових. І кайзерівські війська і війська гейби демократичної Антанти топтали своїми військовими чобітьми розшматоване тіло України. Чи не пора нашому керівництву подумати про усесторонню компенсацію.
Червоні командири, що оперували в Україні, без сумніву, були талановитими людьми, добрими організаторами, але у них була низька національна свідомість і вони так і не зрозуміли своєї історичної ролі. До самого розстрілу! Московсько-більшовицькі зверхники в особі Леніна, Сталіна, Троцького та інших не могли до кінця повірити в їхній більшовизм. Якби ці командири повернули свої загони проти більшовиків та інших загарбників – Україна давно була б вільною. Українцями переважна більшість з них була лише з народження та, на жаль, не по духові та національних помислах, і тому, вони були новітніми яничарами, колаборантами, зрештою відкритими ворогами рідної землі. Вони були носіями більшовизму.
Такими були: Ю.Коцюбинський, В.Примаков, В.Боженко, Т.Черняк, М.Кропив’янський, Ф.Гребенко, П.Солодуб та інші.
Всі червоні командири впроваджували в Україні червоний терор, масово винищуючи селян, робітників, не кажучи вже про духовенство та інтелігенцію.
Це тільки українці могли витримати всі ці жахи, що творилися в «буферній зоні» на півночі України, чи на півдні чи в центральних районах нашої багатостраждальної України.
Йшли з червоної Росії полки, дивізії, армії, мчали поїзди з гарматами, кулеметами та набоями. Бігли під Крути напівоголені п’яні балтійські моряки, кримінальний злочинець Г.Котовський і Ко підписували вирок українським козакам, під Базаром, червоні курсанти відпрацьовували офіцерську науку на українських селянах, вибиваючи від них, по вказівці Леніна, хліб та інші продукти. Вже в 1920 р. «фурія червоного терору» – Розалія Землячка та її угорський друг Бела Кун втопили і розстріляли в Чорному морі понад сотню тисяч росіян і українців, що воювали в Білій армії.
Героєм радянських легенд став Василь Боженко, що мужньо воював в часі російсько-японської війни і свій бойовий досвід віддав більшовикам. Він разом з арсенальцями виступив проти законної Центральної Ради. Командував відомим Таращанським полком, а потім бригадою, що діяла в «буферній» зоні. Більшовикам було вигідно, щоб українці билися з українцями і коли ж Боженко почав проявляти певну самостійність у своїх діях – його отруїли у 1919, про що смертю він писав Щорсові. Не українці, звичайно, його ж соратники.
Ще один відомий з художньої літератури червоний командир – Тимофій Черняк очолював у Новгород-Сіверщині червоний загін, далі – Новгород-Сіверський полк Першої радянської дивізії. Воював з українцями, що хотіли мати власну національну державу. Жорстоко розправлявся з селянами і, торуючи шлях Червоній армії, загинув у своєму полку в часі інспірованого заколоту. Більшовики вміли це робити. І майстерно!
Юрій Коцюбинський особисто відіграв значну роль у нищенні української революції. Не жалів навіть колишнього батьківського оточення, а тому у 21 рік був призначений військовим міністром і головнокомандуючим червоними військами з особливою люттю винищував киян в часі захоплення столиці озвірілою солдатнею. Зацікавленому читачеві варто прочитати відкритий лист академіка С.Єфремова до Юрія Коцюбинського. Син відомого українського письменника і незламний більшовик за переконанням втягнув у вир «революційної боротьби» і свого швагра Віталія Примакова, що був одружений на сестрі Юрія і дочці Михайла Коцюбинського – Оксані, що теж «заразилася» більшовицькою ідеологією. Командував В.Примаков Першим кінним корпусом червоного козацтва. Комкор. Обидва швагри займали високі державні пости і після війни. Та «батько народів» не забув з яких родин вийшли обидва герої більшовицьких воєн. Обидва загинули в застінках НКВД.
Василь Баляс теж відточував свої командирські здібності у «нейтральній зоні». Був командиром Другого Таращанського полку і справно, разом з Боженком, боролися проти української армії;  загинув «традиційно», в часі заколоту у своєму полку.
Там же воював і колишній царський офіцер, пізніше учасник антигетьманського повстання (на боці червоних) Федір Гребенко. Прославився в боях з військами Директорії. Командував полком, бригадою, але з нього не спускали ока! Після важкого поранений Гребенко лікувався у госпіталі де його і заарештували чекісти і без слідства – розстріляли.
Одним із найбільших героїв українсько-більшовицької війни був Микола Кропив’янський. Професійний військовик. Підполковник царської армії, що за мужність був нагороджений почесною зброєю. Дієва армія УНР потребувала таких талановитих офіцерів, але він перейшов на бік більшовиків і займав генеральські і полковницькі пости. Але чекісти не забули його попередню службу і спочатку заарештували його батька і п’ять братів, а потім прийшла черга і на знаменитого теоретика і полководця. Довгі роки ГУЛАГУ. Забутий всіма, працював сторожем і помер від хвороби і виснаження на станційній лавці у 1948 р.
Довгі роки радянські школярі співали пісню про Миколу Щорса – «шел под красным знаменем командир полка». Він не був етнічним українцем, а походив з напівєврейської і напівбілоруської родини. Пристав до більшовиків. Великими командирськими здібностями не відрізнявся. Командир Богунського полку, а далі командир 2-ї бригади Першої Української дивізії. Комендант Києва і командир сумнозвісної 44 дивізії, вояки якої майже повністю полягли у фінських снігах. Завдяки Сталінові, Довженкові, Скляренкові та іншим радянським письменникам – Щорс став знаменитістю типу В.Чапаєва. Вбитий агентом ЧК в потилицю. Очевидно забагато знав і забагато вимагав. У його смерті звинувачували ще одного українця – комкора Івана Дубового, героя більшовицьких воєн, що теж став жертвою сталінських часток у кінці 30-х років ХХ ст.
Як відомо, на Україні не поширювався указ більшовицького уряду, про відміну смертної кари як в Росії. За таємною «рекомендацією» з Москви ЧК і ревтрибунал 2 лютого 1920 р. відхилив пропозицію про скасування смертної кари. Червоний терор на Україні продовжувався, забираючи життя мільйонам селян, робітників, священикам та інтелігенції. І всі ці червоні герої старалися якнайбільше знищити українців.
Не допомогла деяким командирам і зрада. Всім відомий отаман О.Волох, що в армії УНР командував Запорізьким корпусом. Перебігши до більшовиків, отримав посаду начальника школи червоних старшин у Києві. Але зрада не допомогла Волохові – загинув від рук своїх повелителів.
Всі червоні командири та їх комісари причетні до масових злочинів на Україні, але ще по-сьогодні тут бовваніють пам’ятники цим «героям».
Така ж доля чекала і тих командармів, комкорів, комдивів, що за вказівкою Кремля, ліквідовували незалежність України.
Відомий радянський герой і колишній кримінальний злочинець Григорій Котовський, що підписав вирок 359 воякам армії УНР, учасникам Другого Зимового походу, теж став непотрібним більшовикам. Легендарний герой Першої світової війни, кавалер 4-х орденів Св.Георгія Дмитро Шмідт також перебіг до комуністів і, будучи командиром дивізії, давав наказ винищувати українські села на Прилуччі. У свій час командував 2-ю червоною дивізією Червоного козацтва. В сумнозвісному 1937 р. чекістська куля обірвала життя Д.Шмідта.
Два головкоми – Й.Вацетіс та Антонов-Овсієнко причетні до масових вбивств українців і знищення нашої незалежності по-своєму не догодили Йосипові Джугашвілі. І далі дорога в нікуди. Ще перед арештом Антонов-Овсієнко вчив іспанських комуністів справно розстрілювати католицьких священиків і палити церкви.
Тісно з Україною пов’язана доля і Георгія Лапчинського. Це він урочисто в’їхав у знищений гарматами Муравйова та Антонова-Овсієнка Київ. Далі «залізною» рукою наводив революційний порядок в Чернігові, допомагав ще одному кату України – Затонському, встановлювати радянську владу в Галичині, будучи членом Галревкому. Уже пізніше Лапчинський був генеральним консулом у Львові,  займав інші високі пости. У 1938 р. був знищений НКВД.
Аналогічна доля чекала ще одного високопоставленого героя царської армії – Василя Глагольова. Мав він за спиною Академію Генерального штабу, чин полковника, але перейшов на бік комуністів і з великим натхненням нищив Україну, перебуваючи на високих постах Червоної армії. У 1938 р. загинув у стінах НКВД.
Ось прізвища червоних командирів, що здобули найвищі посади в Червоній армії і прославилися своєю жорстокістю щодо населення України. Всі вони прямо причетні до загибелі нашої незалежності. Це – О.Єгоров, Й.Якір, Р.Сіверс, М.Хаврін, Р.Берзін, В.Ауссем, І.Дубовий, а також партійні лідери – як-от: В.Затонський, Клименко, Гринько, Бубнов. Всі вони були розстріляні в роки «великої чистки» 1937-1939 рр. по вказівці їх політичного лідера.
Подібна доля чекала, ще одного із катів України – Лева Троцького-Берштейна, що загинув у Мексиці від рук агента ГПУ.
Всі вони разом несуть юридичну і моральну відповідальність за знищення незалежності України та з мученицьку смерть мільйонів українців.
Покорити Україну будь-якими методами було основним завданням Леніна і Ко, упокорити її селянство та інтелігенцію було завданням Сталіна.