В межах зустрічі Любка розповідав про грайливу назву книжки. Наголошував, що, мовляв, саме спати, а не «переспати». Це суттєва різниця. «Вдень ми буваємо різні. Але ми контролюємо себе, даємо собі настанови чи вказівки: ми злі, ми похмурі, ми веселі. А вночі – ми такі, які є. Це ж чи не найвищий прояв довіри – засинати з кимось, довіряти свій сон, свою безпосередність».

«Якщо колись комусь із журналістів спаде на гадку запитати мене не про творчі плани чи про те, що мене надихає, ну або не про політику чи улюблених письменників, а, наприклад, про вірш, який я найчастіше перечитую і вважаю ідеальним віршем, то я відповім, не вагаючись: «Спати з жінками». Це вірш американського поета-бітника Кеннета Кока, який і був певним рушієм для появи книги: «З невиснених точок зору: спати з цілим ансамблем Співучих жінок, заснути і спати з ними».

Твори в книзі не мають чіткої структури. Автор розповідає, «що перший текст, до прикладу, відносить читача у 2004 рік. Молодий герой спалює речі померлого діда на дев’ятий день його смерті. Ці звичаї, мабуть, будуть незрозумілі для європейців. Ліричний герой схиляє голову над бочкою і дим призводить до запаморочення голови, він роз’їдає очі. Це викликає нові спогади, нові обличчя, прочитані книжки. Це і такий собі своєрідний принцип розташування текстів».

Автор читав львів’янам різні уривки зі своєї книги, іноді коментуючи їх, та, відповідаючи на питання аудиторії.

Ти часто здаєш собі питання, наскільки іншим могло би бути життя?

«Ну, взагалі, література для мене у цьому і полягає – у вигадуванні. Коли ти починаєш писати і не знаєш чим закінчиться текст, що станеться з тим персонажем. Я не розумію, чому вважається, що професія літератора така приємна чи престижна. Бо насправді, ти сидиш перед монітором і просто «валиш». І це не дуже прикольно. Єдине, що може дати тобі література – це співпереживання, якщо ти зможе стати персонажем, відчути його, переживати його болі. Це єдиний кайф, який може дати тобі література».

«Я дуже лінивий, я дуже не люблю писати. Я можу робити будь-що – мити підлогу, прибирати,  тому у мене квартирі завжди так чисто. І я постійно відтягую момент написання. От Андрухович склав таких собі 10 правил письменника і в одному з них йдеться про те, що не треба починати писати, поки ти можеш не писати. От щось типу того – не пиши, доки не прийде дедлайн і ти вже просто мусиш».

Кому ти довіряєш свої тексти? От кого ти послухаєш, якщо тобі скажуть, що ні, ти цього не друкуй, ти цього не надрукуєш?

«Перш за все, це мій редактор, якому я довіряю. Наприклад, ми з ним вилучили з цієї книги багато текстів. І не тому, що вони були поганими. Просто всі тексти мають якусь подвійну концепцію – ліризм і певні роздуми. І ті тексти, які не входили у цю концепцію – вони опинилися за бортом. Якщо мова йде про вірші, то їх майже не показую. Здебільшого, я відсилаю вже готовий текст, а редактор вносить чи не вносить якісь правки. Але мені здається, що літературний текст, вірш – деякий час ти повинен про нього забути. Щоби він пожив без тебе. Особлива небезпека з тим, що написано уночі, бо тобі здається, що воно написано класно та щиро та від душі. А потім прокидаєшся зранку, читаєш і розумієш, що щось воно таке. Чар ночі розвіюється. Повинен пройти час, щоби перечитати той вірш і зрозуміти – добрий він чи ні».

«Я ніколи не цурався слів. Деякі люди мені казали, щоб я не вживав якихось умовно «поганих» слів, такі як рак, шизофренія. Що такі слова взагалі бажано не вживати. Що такі слова не мають права бути в поезії. Але я абсолютно спокійно ставлюся до мови. Починаючи від високого регістру, органної музики і до «дирка» – мені всі слова подобаються».

Після презентації відбулася автограф-сесія. А на завершення Андрій додав, що «завжди є ця спокуса прикрасити. Але треба писати правду, хоча часом це важче, тому легше вигадувати».

 

Данило Задорожний