Поповнити ряди макулатури з талмудами про дуальність світу й віковічну проблему протистояння добра і зла вирішила і Карпа. Тільки тут її ще не було! А от ця книжечка, певне, буде займати перші рейтинги за відсутністю логіки викладу, невідповідністю назви й тексту і "накуреністю" сюжету.

І що то за звичка називати свою писанину такими високими філософськими абстракціями? Щоб в якомусь переліку авторського літературного доробку ІрИна Карпа видалась інтелектуальнішою? Ну бо через ІрЕну – імпозантнішою.

Відповісти на банальне питання: "А, власне, про що ж книга?" – нереально. Стандартно й лаконічно буде так: "Про Карпу". На палітурці пише, що це "чергова сповідь" та "автобіографічні містифікації". А як же! Улюбленим героєм Карпи завжди є ідеал її самої. Чого бракує – того хочеться, чого хочеться – про то пишеться! Письменницька сублімація.

Щоправда, цей Карпин книжковий образ вже давно зблід, розтягнувшись липучим медом по усьому авторському мемуристичному зібранні у 6 книгах. Але то ж нічого, правда? Головне при тому всьому – нахабно підкреслювати свою "непопсовість", "антигламурність", розкутість, геніальність, сексуальність, неформальність, нецензурність, неетичність і купу всяких інших неперевершених нахилів.

"Епатажність" – не любить, каже, що це до неї несправедливо приклеїли. Егоцентричність авторки дивовижна! Весь світ крутиться навколо неї і є її уособленням, іншого світу вона не бачить і не хоче бачити. Здається, всі факти, дані, події, оказії, пригоди, епізоди, сни, видіння та марення її життя вже документально занотовані у її літературних шедеврах. В останньому вже довелось згадувати родичів, дитинство і життя до одруження. Співчуваю… Що ж буде далі?

Але повернуся до "Добла і зла". Уявіть собі, книга складається з двох розділів (хоч десь вчепилась та дуальність!): "Привиди моєї школи" та "Планета Тьолок". І, я так думаю, що перша частина – добро, бо хоч якась логіка і зміст тут простежувались і деякі моменти були направду потішними, плавно перейшовши в другу частину – що є суцільним ЗЛОМ, яке займає більшу половину книги.

До речі, на презентації книги читались лише уривки з першої чистини, про її дитячі витівки, подружок, улюбленого песика, школу, родину…

В другій частині авторка вперше подумала про мозок читача (зауважте!), бо там є попередження і міні-передмова: "Книжка, написана накуреною собакою Дінго, матиме той великий плюс, шо якби десь застопорило на наративах та дескриптивах, все можна списати на простоту божої тварі" (це В.Я. Герелюк про книжку Карпи, принаймні, так написала сама Карпа), далі авторський маразм і час до часу: "в цьому тексті жодної корисної для вас інформації не водиться" та "треба дати орієнтир у морі Хаосу, що захлисне вас далі". Дуже добре, що вона то усвідомила. Орієнтиру дати не вдалося, хіба вважати ним перелік прізвиськ дійових осіб з тупенькими поясненнями.

"Планета Тьолок" – це переважно її життя із співмешканками на винайманій квартирі у Києві. Період: від виходу "Bitсhes…" до одруження – останні події з життя, бо про все попереднє вже було написано. Тут і ремонт, і Дарт Вейдер, і фалоімітатор, і поява Рибочки (прізвисько, тепер – чоловік Карпи), і зустріч з однокласниками, і спогади, і підготовка до одруження, і бездонні потоки свідомості. Все в стилі Карпи, її мовою, її викладом. Якщо попередня частина ще могла претендувати на якусь інакшість та оригінальність, то ця – аж ніяк! "..розповідь така ж логічна, як одягання трусів через голову", – оце в неї дуже дотепно вийшло! Ну якщо розумієш дурнуватість свого творіння, нащо його обнародувати?

Ця книжка – нічого більше, ніж відверта комерція, молодіжний кітч, беззмістовність, спроба надати читачу відчуття власного ідіотизму при геніальності графоманки і майстра на всі руки Ірени Карпи. Писанина для інтелектуально недорозвинених підлітків, що моляться на свого ідола і цікавляться усіма його біографічними дрібницями й дурницями.

Жодної іншої ідеї твору не простежується… Банальне одноразове чтиво. Воно жило і буде жити, від нього не сховатись. Як і від будь-якої попси.