Попри декларативні заяви про реформи правоохоронної та судової системи, глава держави на практиці більше зацікавлений у збереженні наявної, звичної йому моделі прокуратури, яка дозволяє використовувати закон як важіль тиску в ручному режимі. Президент не зацікавлений в обранні незалежного й доброчесного кандидата, інакше призначення на цю посаду відбувалося б за прозорим конкурсом або ж претендентом висунули б іноземного фахівця. Проте Порошенкові на цій посаді потрібна людина, якій він довіряє. Голова Верховної Ради Андрій Парубій заявив, що Петро Олексійович розглядає на посаду генпрокурора лише найприйнятнішу для нього кандидатуру – керівника своєї парламентської фракції Юрія Луценка.

Однак, щоб обійняти цю посаду, претендент, згідно із законодавством, повинен мати юридичну освіту, адже робота очільника прокуратури передбачає фахове знання правової системи. Оскільки купувати диплом не вистачило часу, а Луценко заздалегідь про це не подбав, президентська команда вирішила під Луценка поміняти закон. Отож до парламенту було внесено законопроект про Генпрокуратуру й Держбюро розслідувань. Зміни, передбачені цим законопроектом, дозволять призначати генеральним прокурором кандидата без юридичної освіти й досвіду роботи в прокуратурі.

Законопроект було ухвалено та доопрацьовано з численними порушеннями, що викликало обурення серед депутатів, зокрема від «Опоблоку», «Батьківщини» та інших фракцій. Верховна Рада наприкінці квітня провалила голосування в першому читанні за цей законопроект, проте спікер Андрій Парубій робив усе можливе, щоб, усупереч нормативним правилам, законопроект було ухвалено. Голова ВР запропонував голосувати цей закон за процедурою ad hoc – враховувати спрямованість на конкретний випадок, а не на широке коло цілей, проте тільки 223 нардепи підтримали таке рішення. Після невдалої спроби повернутися до голосування за цей законопроект спікер Парубій закрив засідання Ради. Тож формально законопроект можна вважати відхиленим. Проте наново зареєстрований начебто новий законопроект про генерального прокурора відразу ж розглянув профільний комітет з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності й рекомендував парламенту ухвалити його за основу та в цілому. Депутатів коаліції терміново почали викликати до ВР, зокрема із закордонних поїздок, для голосування за цей законопроект. Ба більше, Порошенко сам відклав запланований на 11-12 травня візит у Великобританію.

Таке бажання Президента затвердити кандидатуру нового генпрокурора було б зрозуміле, якби на цю посаду претендував фаховий кандидат з порядною репутацією, однак на посаду пропонують Юрія Луценка – людину, яку нині мало хто назве реформатором, що якісно змінить Генпрокуратуру. Адже нині Генеральна прокуратура – це авангардний загін реваншистів, які не хочуть ніяких змін і які вже стали багатшими за бізнесменів. Тут потрібна людина, яка не є вихідцем з цієї корумпованої системи і не зацікавлена у власній вигоді від її збереження.

Будь-які спроби подати Луценка як нову людину – демократичного революціонера та колишнього в'язня Менської колонії, який зсередини бачив несправедливість та недоліки судово-правової системи, виглядають щонайменше лицемірством. Адже Луценко вже багато років обіймає найвищі посади в парламенті та системі державної влади, очолював кілька парламентських фракцій, був міністром та входив до пулу найвищої політичної еліти країни за останні 12 років. Це людина, яка настільки глибоко вкорінена в наявну корумповану олігархічну систему, що навряд чи зацікавлений у її змінах. Зрештою, в Луценка було чимало нагод продемонструвати свій професіоналізм на не менш відповідальній посаді міністра внутрішніх справ. Після Помаранчевої революції Юрій Луценко, маючи свого часу рейтинг біля 10%, міг стати впливовим політичним лідером, навіть з претензіями на президентство. Свого часу ЗМІ так розкрутили його персону, подаючи глядачам і читачам «факти» його благородної та чесної поведінки, поширювали інформацію про його непідкупність, що багато українців бачили в ньому справжнього народного лідера.

Проте, попри піар, результати роботи «польового командира Майдану», всупереч надіям, виявилися непереконливими. За його багаторічного керівництва в міліції і далі процвітали хабарництво та злочинність, громадськість вражали хамство перевертнів у погонах, катування та тортури затриманих, фальсифікації та підробки матеріалів справ, систематичне розкрадання державних коштів в особливо великих розмірах. Громадянам було очевидно, що, попри популістичну риторику, хабарництво та корупція в міліцейському відомстві росли не знизу, а зверху.

Зрештою, Януковичу дісталися саме та міліція і «Беркут», яку йому залишив після багаторічної роботи Луценко, і саме ці правоохоронці проявили себе на Майдані. Справжніми скандалами часів роботи Луценка в уряді стали бійки з мером Києва Л. Черновецьким, безпардонні висловлювання на адресу політичних діячів, ізраїльський паспорт тощо. А п’яний дебош у німецькому аеропорту, коли міністр із сином намагалися побити тамтешніх поліцейських, за що їх затримали, став національним соромом та ганьбою Української Держави.

Маючи величезний кредит довіри помаранчевого Майдану, Луценко не зумів показати себе в ролі політика-реформатора, натомість налагодив корисні зв'язки, завдяки яким уже понад десяток років перебуває на верхівці українського політичного олімпу. Чого можна очікувати від цього кандидата на посаді генерального прокурора? Очевидно, таких же результатів, як і на посаді міністра МВС. Зрештою, який може бути результат будівництва прозорої правоохоронної системи й реформи прокуратури, якщо генпрокурора просувають на посаду з огляду на особисті зв'язки, до того ж шляхом ігнорування прозорості та заміни законодавства «під себе»?

P.S. Коли текст уже був опублікований, Верховна Рада таки внесла зміни у законодавство, якими дозволила людям без юридичної освіти очолювати ГПУ

Валерій Майданюк, політолог, спеціально для «Вголосу»