Щороку в Україні з'являється близько 8 тис. нових дітей-сиріт та дітей без батьківського піклування. Основні причини: складні матеріальні обставини батьків, вживання алкоголю та наркотиків, жорстоке ставлення до дітей.

Як дитині, яка залишилася на тривалий час без батьківської опіки, впоратися із життєвими проблемами, до кого звертатися за моральною підтримкою та як пристосуватися до реальних умов  поза інтернат-установою розповіла Вголосу психолог-консультант Мар’яна Франко.

Як, на Вашу думку, розставити правильні пріоритети дитині, яка залишилася наодинці із складними життєвими проблемами?

Думаю, що це запитання уже містить у собі частину відповіді – найважливіше не залишати дитину наодинці з її «недитячими» проблемами. Адже не кожен дорослий впорається зі скрутою, залишившись на самоті, без підтримки близьких. А у дитини для цього просто ще не достатньо ресурсів.

Я б радше говорила про те, як розставляти пріоритети дорослим, які опікуються такими дітьми. І один із основних – це розвиток у дитини здатності знаходити підтримку. Дитина повинна мати відчуття впевненості, що якщо звернеться по допомогу – вона її, зрештою, знайде.

Де шукати дітям-сиротам поради та підтримки?

Насправді, у нас є багато соціально-психологічних центрів, робота яких скерована на допомогу молоді та людям в кризових ситуаціях. Але наскільки така інформація доступна дітям-сиротам, мені важко сказати.

Як справитися дітям-сиротам із відсутністю моральної підтримки?

Я б сказала, що зараз з матеріальною підтримкою ситуація у сиротинцях часто краща ніж з моральною та психологічною підтримкою. Щоб це змінити необхідно змінювати систему опіки над дітьми-сиротами на державному рівні. Адже навіть надзвичайно чуйний та люблячий вихователь (а далеко не усі вихователі такі), це все ж лише вихователь, і він не в стані надавати необхідну увагу та підтримку десятьом, а то й двадцятьом дітям одночасно.

Діти, які виховуються в інтернаті, із-за відсутності батьківської любові та ласки, часто відносять себе до «другосортних» щодо дітей із повноцінних сімей. Як їм позбутися цієї закомплексованості?

Тут важливо розуміти, що є початковим ставленням до себе, тобто самооцінка, завжди формується під впливом того, що дізнається дитина про себе від інших. Потім, коли діти підростають, комплекси можуть з’являтися при порівнянні себе з так званими суспільними «нормами». А «нормальною» у нас вважаться та дитина, яка живе з батьками та ходить до звичайної школи, а не та, яка живе та вчиться в інтернаті.

Чи вважаєте Ви, що заміна інтернат-закладів будинками сімейного типу буде мати позитивний результат для подальшої долі дітей, позбавлених батьківської опіки?

Так, безперечно. Звичайно, у такому випадку усіх проблем позбутись теж не вдасться, мало того, з’являться нові, але шанси вирішити назрілі сьогодні проблеми у дітей-сиріт будуть явно вищі.

Відомо, що характер людини формується у перших 5-7 років життя. Як, на Вашу думку, складеться подальша доля дитини, яка росте без батьківської підтримки і любові?

Так, справді, ранні роки дитинства є визначальними для нашого подальшого життя. Це пов’язано з тим, що це час найбільш активного формування нашої нервової системи, мозку, а відповідно й унікальності нашої особистості. І те, який тип прив’язаності та емоційні впливи переживе людина в дитинстві, згодом вплине на те, як вона будуватиме стосунки, виховуватиме власних дітей та навіть як реагуватиме на стрес у майбутньому.

Щодо дітей, залишених без батьківської опіки на тривалий термін, то в психології таке явище достатньо досліджено і навіть отримало окрему назву – феномен дитячого госпіталізму (від франц. hospital – лікарня). Госпіталізм виникає через дефіцит батьківської любові, внаслідок чого у таких діток спостерігаються значні відставання у фізичному та психічному розвитку, а також труднощі соціальної адаптації.

Як молодим людям пристосуватися до реальних умов за порогом установи?

В часи Радянського Союзу молодь з будинків-інтернатів мала пільги при поступленні до вишів та закладів профтехосвіти, крім того вони забезпечувались житлом та мали пільги при працевлаштуванні. Такої соціальної підтримки протягом чотирьох – п’яти років зазвичай вистачало, щоб молода людина адаптувалася до нових правил життя та навчилася жити самостійно. На законодавчому рівні такі пільги начебто збережено і зараз.

Але в реальності після завершення навчання дуже часто дитина виходить за двері школи-інтернату просто на вулицю… Тобто отримує чергову психологічну травму. Вихід тут один – створювати більш дієву систему підтримки.

Як створити власну сім’ю людям, які самі не мали досвіду виховання у сім’ї?

Це доволі складне запитання. Думаю, тут все дуже індивідуально. Це залежатиме від того, з якого віку дитина знаходилась в інтернаті і який у неї досвід сімейного життя в минулому. Загальні тенденції є такими, що ми схильні відтворювати в дорослому віці моделі сімейної поведінки, які засвоїли у власній батьківській сім’ї. Якщо ж у нас не було таких моделей, то ми можемо їх хіба запозичити, спостерігаючи та копіюючи те, як інші люди поводяться у сімейному житті. Тут насправді дуже корисною була б допомога психологів.

Розмовляла Лілія Чміль